ЧАСТИНА ПЕРША

РІШЕННЯ

В кінці листопада 1939 року, після того, як большевики вступили на землі Західньої України, я був агрономом волости Угорськ. Мало просторі кімнати колишнього "постерунку" польської поліції були пересичені димом смердючого тютюну і запахом горілки. По кутках, при дверях і при урядових столиках стояли гуртки селян, розмахуючи руками й голосно розмовляючи про події останніх днів. Біля мого бюрка присів колишній секретар волости й ми радились, де б можна дістати самогону.

Несподівано загув мотор, до будинку під'їхала легка автомашина і з неї вискочив рухливий заступник начальника тимчасового управління в Крем'янці.

Познайомились, і в "першому пункті сесії" посипались директиви для мене: все взяти на облік людей і землю, коні, корови, свині.

- За три дні мають бути всі дані, сказав він. А в найближчому часі приступити до розподілу поміщицьких, церковних і державних земель поміж бідняків і малоземельних. До праці притягати всі сили волости...

Лікареві наказав подати дані про реманент лікарні й випадки пошесних хворіб.

- Ваша заробітна платня - чотириста карбованців на місяць, наприкінці сказав мені "начальник", подякував і, як вітер, від'їхав до Крем'янця.

Ми всі договорились таки на літру горілки і тим службовий день закінчили.

Примітивізм урядування, гарячковість зверхників і цілковита наша байдужість нагадували мені чомусь події з років революції 1917 року, про які я читав. Я мріяв, одначе, про часи визвольних змагань 1917-21 рр. і все намагався в уяві знайти себе десь у вирі боротьби за Україну зі зброєю в руках: кінь, дівчина, Київ, Софійський майдан і сльози щастя після осягнення самостійности України...

Але сумна дійсність прибивала мої молоді й наївні пориви та прив'язувала мене до села Антонівців, де в фільварку над ставом, у садибі колишнього лісництва, а тепер - "сільського комітету", ми разом з молодшими односельчанами кінчали вистрілювати качки нащадків графа Ходкевича й знайомилися з зарядженнями радянської влади.

А в повітрі висіла тривога. Люди говорили, що так воно не буде, а мусить прийти зміна. В Крем'янці деякі свідоміші хлопці сказали мені під секретом, що за Бугом, правдоподібно, твориться наш український легіон і що дійде до війни з СССР. Вістка про легіон мене захопила. Я тепер мав ціль моїх мрій: мені треба туди! Та знов сумніви: з ким і чи це справді доцільно?

Довго ходити мені з прихованими думками не довелось. Недалеко від Антонівців, у лісництві Турич, зустрівся я несподівано з дуже добрим моїм шкільним товаришем - Литвином. Він і я - це ж одне: одна душа в двох тілах. Однодумцями ми були, коли ще в школі потайки читали Донцова, Кравцева і "Сурму" та вже тоді вважали себе націоналістами, хоч з організацією не були пов'язані. Трійки з поведінок на кінцевому свідоцтві за невідповідне ставлення до польської держави ще дужче скріпили наші приятельські взаємини.

Третій рік минав від закінчення школи, а ми не бачились. І тепер Литвин похапцем оповідав про пошкільну практику на Поліссі, про пережиту війну в польській армії і, врешті, про те, як повернувши додому й коротко відпочивши, зголосився до лісового управління в Дубні, де був призначений на місце лісничого в Туричі. Він же мені оповідав, що Голосинюк, наш товариш, з переконання комуніст, організує середню господарську школу в Дубні та питав про мене. Це вже було підозріле. І взагалі, зваживши все, Литвин дійшов до висновку, що нам обидвом у большевиків буде скрутно.

Тоді я висунув свій плян утечі за кордон. Литвин охоче погодився. Жадоба пригод, наша молодість, патріотизм - непереможно манили нас в незнане. Схвалене нами тут рішення було переломовим кроком у нашому житті.

ДО ЛЬВОВА

На другий день після розмови з Литвином, я вже лаштувався в дорогу, нібито відвідати брата на Поліссі. Мама приготувала харчі і я вийшов з дому. Попрощавшись, мати довго-довго ще стояла на ґанку, проводячи мене заплаканими очима. Мабуть відчувала материним серцем, що подорож моя буде довша, ніж я казав. З усієї родини лише середній брат Петро був втаємничений в мої наміри. Він дав мені 70 злотих, побажав усього найкращого й ми розстались.

Литвин уже чекав мене в тартаку: цигарка в устах, руки по лікті в кишенях. "Чому так довго?" - нетерпляче спитав, і ми й не зогляділися, як пройшли 12 кілометрів лісу, що ділить Антонівці від Смиги.

Коли наш потяг рушив на Львів, Литвин перехрестився і сказав:

- Добре, що влада мого секретаря лісництва не сягає сюди. Я з ним посварився і тепер боюся, щоб не пошкодив моїй родині.

Я заспокоїв Литвина. Адже ми дорослі і за нас до наших родичів большевики чіплятись не будуть. Зрештою, я запропонував залишити розмови про те, що минуло, а думати про те, що буде. Тим більше, що, як мені здавалось, ми дуже підозріло виглядаємо і своїм шепотінням звертаємо на себе увагу пасажирів.

Доїхали до Кам'яниці-Волинської, де треба було пересідати. В чекальні двірця зустрілися з К., що вчився у Кременецькому ліцею; з ним за шкільних часів ми не раз ділилися думками. Куди ми їдемо, ми не признавалися, але й він нам багато не розповідав. З приходом совєтів витворилось якесь недовір'я один одному. Ніхто не знав, як інший сприймає дійсність, як ставиться до нової влади. Реакція на нову дійсність була різна. Дехто з молоді тішився, що можна буде студіювати, що знесено обмеження вступу до високих шкіл. Інші заангажувалися в акцію ліквідації совєтами польських військових осадників і прихвоснів польської влади. Треті займали посади в адміністрації. Як хто ставився до влади й НКВД, ніколи не було відомо й один одного боявся. Це було те жахливе, що принесли "визволителі" вже першого дня, а чого ми за польської окупації не знали. Тому в розмові з К. ми висловилися, Що тепер найкраще студіювати, а потім побачимо. В Бродах К. із своїми товаришами вийшов, і ми залишилися самі.

Розмова нам не клеїлася. Наші думки блукали довкола дому, родичів. Литвин думав, про свою Валю, а я про чорненьку Н., яку залишив у свому селі. Пробудилися ми з задуми, коли потяг приїхав у ранці до Львова і кондуктор крикнув "висідати"!

Стали ми на вулиці перед двірцем і кожен питав себе: чого ми приїхали й чого ми хочемо? Львів був центром українського життя за Польщі, то й тепер думаємо одержати тут потрібні нам інформації. Але до кого звернутися? Маси людей, що пропливають мимо, не звертають на нас найменшої уваги. Кожний поспішає за своїми справами. Чути польську, єврейську й російську мови, української дуже мало. Підійти до незнайомого українця - не маємо відваги, зрештою, як підійти з питанням: де, в якому місці найкраще перейти кордон?

В поспіху шукаємо знайомих, що жили у Львові, але нікого не знаходимо. Тоді Литвин піддав думку піти до студентської домівки - може там зустрінемо знайомого волиняка і він нам щось порадить.

Переходимо засмічені совєтами вулиці Львова й стукаємо в двері домівки. Потрапили якраз до їдальні, де студенти, підходячи з талончиками до віконця, одержують обід. Не встигли ще й розглянутись по залі, коли хтось ззаду поклав мені руку на плече й чую:

- Здоров, Максиме!

Переді мною Гриць Самчук. Я був з ним добре знайомий ще з тих часів, коли під час вакацій ми, спільно з іншими студентами, обходили села Крем'янеччини, нав'язували контакт із сільською молоддю, пропагували та поширювали українську пресу й літературу. Він тоді студіював історію у Варшавському університеті. Під час воєнних дій приїхав до Львова й там думав продовжувати студії. (Там його згодом большевики розстріляли). Самчук почав розпитувати про спільних знайомих, про те, як села зустрічали большевиків. Я оповідав. Він почастував нас бідним студентським обідом, і ми далі розмовляли біля столу. Коли він дізнався, чому ми опинились у Львові і який маємо намір, то категорично виступив проти.

- Про легіон, сказав Гриць, вістка неправдива, а від совєтів тікати немає потреби, ні сенсу. Залишайтеся у Львові й студіюйте. Як же буде виглядати наша українська справа, коли вся інтелігенція втече за кордон, а залишиться лише маса народу, яку совєти опутають своєю пропагандою? Певно, вам буде важко, але для власної безпеки зміните місце осідку й працюватимете. Чи ви знаєте, що це таке еміграція і хто мусить емігрувати? Вже ж не якісь відомі громадяни, з ОУН не зв'язані, взагалі невідомі, чого ж вам боятись?

Слова його були аж надто переконливі і ми кивали головами на знак згоди, але в душі були дуже невдоволені, що він не підтримує нашого наміру. Про перехід кордону Гриць сказав, що з допомогою організаційного зв'язку переходять у напрямку на Раву-Руську, а без зв'язку найбільше людей іде па Білосток-Малкіня-Варшава.

- Робіть як хочете, закінчив Гриць, але я вам не раджу пускатися на ховзьку й нічим не оправдану дорогу.

Подякували ми йому за інформації, сказали, що подумаємо, й вийшли на вулицю. Настрій у нас був поганий. Нас гнітив сором, що так неповажно вирішили своє майбутнє. Нічого не могли знайти на своє оправдання. Але як же тепер вертатись додому?

ЗАГАДКОВА ЗУСТРІЧ

- Чого похнюпився? - буркнув Литвин, ходім до ресторану та щось перекусимо, а там буде видно, що маємо робити.

Зайшли до малої їдальні на Казимирівській і замовили обід. Вибрали столик у куточку, щоб не звертати на себе уваги, й чекаємо. Напроти нас, біля інших столиків, сидять зрідка люди, грають у карти, а деякі п'ють горілку. Наші розкуйовджені чуприни, пом'ятий одяг, змучені обличчя і селянський кошик із харчами під столиком звернули увагу напівп'яного пана, що грав на більярді і час-від-часу позирав у наш бік. Коли ми запивали обід пивом, він, переставляючи свою склянку пива на наш столик, попросив дозволу присісти до нас. Сівши, відразу заявив:

- Я знаю, хто ви. З розмови чую, що волиняки. Ми з Литвином закрутилися на кріслах.

- Не бійтеся, продовжував панок, я такий самий, як і ви. Розказуйте, куди їдете.

Побачивши, що ми збентежені й не відповідаємо, запропонував перейти до іншого ресторану, де немає чужих, і там він хотів би з нами поговорити. Ніяково й страшно було нам відмовитись, і ми, вдаючи байдужих, погодились.

Увійшли в гарну, привітну каварню на бічній Казимирівської. Привітала нас українською мовою середніх літ жінка. Наш знайомий шепнув їй щось на вухо, і вона запросила сідати. В каварні, окрім неї, не було нікого. На столі появилась закуска й добрий лікер. Наші налякані очі гість заспокоїв запевненням, що він буде за це платити і почав свою п'яну розповідь.

- Я називаюсь Квас. Довший час перебував за кордоном і копався в українській справі. Від німців не чекайте нічого, вони нас продали, провалили Карпатську Україну. Числіть тільки самі на себе. Ми слабі. Европа нас не розуміє. Стільки жертв...

І перехиляв чарку за чаркою, щораз більше п'яніючи.

- Ви молоді, перед вами майбутнє. Волиняки - ще молоді, не знають що це боротьба. Ви йдете, щасти вам Боже. Гроші... фальш... прокляття...

Ми з Литвином поглядали один на одного й нічого не розуміли з його п'яного белькотання. Ясно було, що це людина непевна. Але ми вже теж були підпиті, і в нас з'явилась відвага й легковажність. І ми почали звірятись йому, що хочемо робити. Він був уже перетомлений і п'яний та й невідомо, чи слухав нас, бо вже майже засипляв біля столика. Важко хитаючи головою й ледь обертаючи язиком, пробурмотів:

- Я знаю, як перейти кордон, але ви молоді - не знаєте. До мети прямуйте через трупи.

При тих словах Литвин наступив мені непомітно під столом на ноту й сказав, що ми мусимо вже йти до потягу. Наш п'яний знайомий конче впирався нас супроводити. Покликав кельнерку, розплатився, і ми втрьох, підтримуючись, пішли в напрямі залізниці. На вулиці обвіяло нас холодне повітря. Я трохи протверезів і раптом відчув страх. Куди він нас заведе? Литвин відчув мабуть те саме. І ми не умовляючись, перед самим двірцем у натовпі зникли з-перед очей непроханого спільника.

ДО ВАРШАВИ

Зі Львова поїхали на Володимир-Волинський - Берестя - Білосток. Тисячі людей їхали і йшли в цьому напрямку. В Білостоці чекали два дні, щоб сісти на потяг.

Вагони кожного потягу були обліплені людьми. Не було навіть місця на дахах і на паровозі. Коли рушав черговий потяг, нам удалося відчинити вікно вагону першої кляси і ми вскочили в середину. Вагон був порожній. За кілька хвилин їзди ми виважили двері до сусіднього переділу і впустили до себе людей, щоб було безпечніше.

На станції Чижево, недалеко від кордону, прийшла совєтська контроля і нас усіх із потягу вигнали на перон для перевірки документів. Деякі жінки почали плакати й відверто заявили, що вони хочуть їхати на Варшаву. Ми з Литвином виховзнулися з оточення вояків і подались на захід, тримаючись залізниці.

Була темна холодна ніч. Таких, як ми, було багато. Під самим кордоном маса людей затримувалася і добиралися гуртки для переходу. Нам відібрало мову від хвилювання. Серце билося нестямно, в горлі пересохло. Так буває завжди, коли вперше в житті доводиться нелегально переходити кордон. Навколо нас чути було шепоти і тріск гілляк під ногами. Ми почували себе, як загублені курчата. Всі знають, куди і до кого йдуть, (так нам бодай здавалось). А ми? Але нас не покидала впертість - дійти до того незнаного, що ми його шукали всім наперекір.

Ми підслухали, як змовлялись між собою польські студенти, кудою йтимуть. Один із них казав, що знає дорогу. Коли вони рушили, ми на зорову віддаль трималися за ними. Недалеко, в тому напрямку, куди ми йшли, спереду блимало світло оселі. За годину ми були вже на станції Малкіня.

Того ж самого ранку, 2-го грудня 1939 року, потягом від'їхали ми на Варшаву. В нашому переділі їхали самі поляки. В розмові ми видавали себе також за поляків "з кресуф всходніх". Питали, як поводяться українці по цей бік, як до них ставляться німці, чи є тут українське військо? Таким чином ми хотіли розвідати становище по цей бік Бугу.

Існування українського війська поляки заперечували. Але є українські комітети, й німці їх толерують. Розповідали нам про оборону Варшави й про те, що тепер жахливий голод. Напроти нас сиділа молода панночка. Спитала, куди й до кого їдемо. Я відповів, що хочемо нав'язати контакт зі студентами, журюся тільки, що не маю у кого затриматися. Вона, без надуми, подала нам адресу свого "вуйка", що мешкав у Варшаві. Ми також без надуми подякували.

У Варшаві, на вулиці Кроводерській під ч. 228, по крутих і темних сходах дісталися на третій поверх. Я натиснув дзвінок. Молодий пан у піжамі відчинив двері й здивовано спитав, від кого?

Розказую.

- Як називається та панна?

- Не сказала.

Покрутив головою: прошу заходити.

В кімнаті було більше меблів, як треба. Переляканий господар не знав, від чого почати. Пересував крісла, відкрив вікно й спитав, що ми за одні. Литвин, як той, що краще знав польську мову, почав розповідати легенду:

Ми польські студенти з Волині. Належимо до "Білого Орла". Провідники наші знаходяться в Ковельщині (видумав прізвища деяких старшин польської армії), а нас вислали для зв'язку.

Господар повірив. Не дивлячись на брак харчів, частував нас дуже добре. Поклав нас відпочивати, а сам вийшов у місто. Довго ми не могли заснути. Думали, що робити далі, щоб не потрапити в небезпечну історію.

На другий день вранці посходились сусіди нашого господаря й розпитували про большевиків, про ціни на продукти "на кресах", тощо. Одна, дуже пристійна, молода варшав'янка намовляла мене йти з нею на той бік спекулювати мануфактурою. Всі гроші ділитимемо по половині. До того гарні її очі обіцяли ще більше. Я, проте, відмовився. Після сніданку господар заявив, що в 11-ій годині підемо разом з ним на зустріч із провідником варшавського студентства. Ми охололи. Я сказав, що добре, лише ми вийдемо до міста дещо полагодити. Стільки він нас і бачив...

Рухом на варшавських вулицях керувала польська поліція в старих мундурах. Вражали нас білі орли на їхніх шапках. Совєти, думав я, впоралися б із вами швидше, як німці...

ВТІКАЛИ В ХОЛМІ

Українського Комітету в Варшаві ми не знайшли. Тому рішили їхати до Холма в надії, що там Комітет напевно буде. Ми не помилились.

Приїхавши, зголосились до установи, що мала назву "Український Допомоговий Комітет для втікачів - у Холмі". Приємно було налагоджувати формальності реєстрації. Секретар гарною українською мовою питав про всі дані. Які огидні й чужі були всі польські установи в порівнянні з нашою українською! На стіні висить тризуб, а по обох боках портрети С. Петлюри й Є. Коновальця. В приміщенні взагалі відчувалось якусь своєрідну атмосферу. Після польської окупації, де нам завжди давали відчути, що ми - це щось нижче "хлопи", побачити урядування українською мовою та тризуб у прилюдному місці-було для нас сенсацією. Здавалось, що це вже початок здійснення наших мрій.

Діставши харчові картки й перепустки до табору, ми з великим моральним задоволенням пішли відпочивати. Табір містився в нових будинках колишньої польської дирекції залізниць. В кімнатах на соломі день і ніч відпочивала з клуночками під головами маса біженців із "визволеної Західньої України". Нас двох примістили в кімнаті, де, як ми пізніше довідались, було найбільше вошей. Ніхто з приїжджих не хотів з нами мешкати. Всі перебирались до своїх знайомих. Ми знайомих не мали, тому залишилися в таборі. Кожен мешканець зобов'язаний був тримати порядок у кімнатах, точно приходити на обід і бути на ранній та вечірній спільній молитві, де співалось "Боже Великий". Слів ми не знали, але молитва нам дуже сподобалася своїм патріотизмом. Такої в жодній церкві на Волині польська влада не дозволила б співати.

Втікачі складалися переважно з галичан. З Волині майже не було нікого. Ми зауважили, що з нами не дуже хотіли розмовляти. Сидимо ми раз із Литвином на соломі, коли приходить молодий, із чорними вусиками вчитель із Галичини й питає:

- Звідки?

- З Волині,- відповідаємо.

- Належали до ОУН?

- Ні.

- Е, то з вами нема про що говорити. Крутнувся енергійно на п'яті і вийшов. Ми відчули себе самітними, забутими, безрадними.

Почало огортати нас розчарування. Ми собі взагалі не уявляли, як будемо жити. Здавалось: аби через кордон, а там не біда. Але прийшла біда. Погані харчі й воші! Гроші спільної каси вичерпувалися. Треба було щось думати. Одного дня зустрів я свого знайомого Віталія Юрченка. Цей розповів, що був уже всюди. В Кракові міститься наш "штаб", але скрізь однакова картина. Багато втікачів, біда: немає що їсти.

- Галичани взяли все в свої руки, а нам немає місця. Раджу вам братися за роботу. Тут у Холмі є інженер Р. агроном, підіть до нього, він вам допоможе влаштуватися.

Пішли ми до Р., що керував господарським відділом Комітету в Холмі. Прийняв нас добре, але, каже-треба почекати два-три місяці, бо зараз немає нічого конкретного, сам голодує. Вертаючись від нього, дійшли ми до висновку, що не так легко жити, як нам здавалось. Тож настрій наш падав, але надії на великий успіх нашої подорожі ми ще не втратили.

Увечорі знайшов нас у таборі один "дядя" з Білозірки (Крем'янеччина), на прізвище К. Він, мов батько потішав нас.

- Ви молоді й здорові, не загинете. Я тричі набував господарство й кидав. Дружину мою большевики вислали на Сибір, я залишився сам. От, хлопці, я маю трохи грошенят, відкрию ресторан, вам дам працю. Подумайте над тим.

Дав нам шматок волинського сала й попрощався. Проаналізувавши всі наші можливості, ми з Литвином рішили, що краще буде все таки поїхати до Кракова і там пробувати щастя. Адже там "штаб"...

Ми хотіли поділитися думками і скріпити себе на дусі. В таборі був шум, кругом чужі люди, не можна було зібрати думок. Тому відложили гроші на квитки до Кракова, а за останніх 5 злотих найняли кімнату в готелі, де знайшли тихий куток. Ми розмовляли в ліжку, коли до кімнати прийшов низького росту, з вусами, українець. Чемно, з усмішкою на устах, питає з галицьким акцентом, звідки ми і чи належимо до ОУН. Ми сказали, що з Волині і що належимо.

Першу відповідь ми дали вірну, а на другій зам'ялися. Тоді він почав помагати, пригадувати "я дух.., що зберіг... творити нове життя". Та тих слів ніколи не чули, нам стало соромно, але разом з тим невимовне цікаво. Він нас зрозумів і побажав доброї ночі. Ми тут же вирішили: брехнею далеко не заїдемо. Краще будьмо щирі. Бо чи скажеш, що належав, чи не належав, то все одно розконспірують і не будуть з нами говорити. Зажурились ми важко: чому ми такі відсталі, чому не належали до ОУН?

Деякі волиняки були членами. А от ми, хоч і читали всяку літературу, то все одно ще не були гідні, щоб нас прийняли. Щоб бути членом ОУН, треба бути ідеалом, а ми до нього не доросли. В Галичині цей рух був поширений, бо галичани свідомі українці. Вони видали з себе героїв підпілля - Ольгу Бесараб, сот. Головінського, Лемика й інших. Так, не то по-дитячому, не то як дядьки під церквою, розважаючи, ми заснули твердим сном на м'яких чистих ліжках.

ВПЕРШЕ В КРАКОВІ

Приїхали ми до Кракова. Литвинів гарволінської виправи кожушок виглядав, як видертий собаці з горла. Краков'яни позирали на нас, як на оригіналів. На "плянтах" було повно елегантних жінок і німецьких офіцерів.

Ми побачили імпозантні уніформи німецьких старшин. Чули ми до них симпатію. От військо! Які шикарні й інтелігентні! Куди рівняти до них "красну армію"! Большевики - це дика Азія супроти німецької армії.

Пройшли повз нас два стрункі німецькі офіцери. Литвин запропонував:

- Я їх зараз запитаю, на якій вулиці міститься український комітет. Вони ж добре ставляться до українців, повинні сказати.

Підходить і питає, ледве складаючи німецькі слова. Офіцери зупинилися, вислухали, і один з них ударив Литвина рукавичкою в лице та збив йому шапку з голови. Потім показав рукою вулицю і подав адресу українського табору для втікачів. Литвин стояв, як укопаний, з кепкою в руці, проводячи злобними очима німецьких старшин.

Думку про німецьких офіцерів і їх інтелігенцію ми змінили раптово.

Канцелярія Комітету і табор для політв'язнів містились на вулиці Яблонівських, а на вулиці Льоретанській була канцелярія й приміщення табору для втікачів із совєтського раю. При реєстрації зустрілися ми з Литвиновим товаришем Хомою. Він нас познайомив з обставинами та перспективами, які чекають нас у Кракові. То був вічний студент і "ухажор", як схарактеризував його Литвин. Хоч він не був надто пристійний, та підбивав серця дівчат гарним тенором. Він подав себе за політв'язня і мешкав на вул. Яблонівських вигідно, разом з іншими заслуженими людьми.

Нас із Литвином чекала складна процедура. З реєстраційними картонками ми пішли до канцелярії комендатури табору. Молодий хлопець, в уніформі польського гімназиста, з червоними рантами на рукавах і штанах, з суворою міною і владним голосом, вписав нас у книжку мешканців. Розміщали людей по кімнатах відповідно до їхньої професії, або освіти. Мене, як агронома - в 14 залі на другому поверсі, а Литвина - тому що він подав себе лісником - на третій поверх в залі ч. 22. Ми відразу виступили з проханням, щоб нас приміщено разом, мотивуючи тим, що ми товариші ще зі школи і походимо з однієї місцевости. На це гімназист страшенно обурився і сказав, що це наказ, і він наказу не змінить.

Отримавши по одному коцові, стоїмо ми на коридорі й думаємо, як вийти з того становища й мешкати разом. Литвин порадив поглянути на його залю. Заходимо в простору кімнату. Попід стінами лежать люди, дехто грає в шахи при столі. Питаємо, знайомлячись, хто з них якої професії. "Ніякої" - відповів нам низького росту чоловік. "Тут є між нами селяни, шевці, кравці і один столяр." Я посміхнувся до Литвина, і ми вийшли. Заходимо в мою залю. Малий гурток молодих хлопців грає в шахи. Кілька щось читали при столі, а дехто шпортався в своїх речах. На наш прихід усі звернули увагу. Один сміливіший підскочив, спитав звідки, де вчились, і чи залишаємося тут мешкати. Прізвище його було Білас, родич Біласа, відомого з процесу за напад у Городку біля Львова.

Товариство нам подобалося. Чиста заля бібліотеки Ягайлонського університету і повні шафи книжок створювали домашню затишність. Я був вдоволений з приділення і моїм бажанням було, щоб Литвин залишився зі мною. З наших співмешканців був один студент теології, дяк, кіномеханік і веселий фризер Білас. Решта хлопців були звичайні селяни.

Згодом вияснилось, чому Литвина не зачисляли до інтелігенції: в Галичині під назвою лісника розуміли гайового.

В таборі помічалось порядок і дисципліну. Все треба було виконувати, як у війську. Дзвінки, свистки і відчитування наказу на збірках регулювали життя. Харчі були дуже вбогі: три рази на день горохівка. На обід додавали кусень хліба.

Єдине моє заняття, крім миття підлоги, було переглядання книжок. Випадково потрапив мені в руки статут Версальського миру. Там уперше мені стала ясна основа приналежности Галичини до польської держави. По 25 роках поляки тратили право на Галичину. Тому то вони старалися всіма силами здушити український рух у Галичині та відокремити решту українських земель від неї. Зрозуміло мені було також, чому Волинь не мала таких можливостей розвиватись. Польську політику обмежували права Галичини, Волинь була без захисту. Лише шляхом підпілля просякала ідея українського націоналізму.

Прочитаний матеріял дуже нам допоміг у дискусіях з галичанами. Ми признавали, що політичне волиняки на загал може менш вироблені, але духовими вартостями, патріотизмом не уступаємо українцям із Галичини.

З кожним днем до Кракова прибувало все більше людей. Брак приміщення й харчів погіршували умови життя. Багато українців мусіли від'їхати до Німеччини на роботу. Деякі шукали праці на місці, але її було дуже важко знайти. Біля комітету щодня помічався жвавий рух. Багато людей входило й виходило з приміщення. На вулиці стояли гуртки, приїздили машини, крутилися молоді хлопці в уніформі січовиків Карпатської України. Всі довкола шепталися. Ми з Литвином відчували, що щось робиться, що для нас було недоступне.

За десять днів нашого побуту в таборі ми стали неохайними. Другої зміни білизни не було. Воші так обсіли, що не можна було дати ради. Я продав годинника на доживлення і цигарки, але й те нас не влаштувало. Ми записалися на виїзд до Німеччини на роботу. Іншого виходу не було. Нам дуже важко було рішитись на цей крок. Це ж було остаточне перекреслений наших мрій про українську армію, про визвольну боротьбу й тому подібне. Але ми опинилися перед стіною, через яку не могли перескочити: брак засобів на існування.

Тут нам стало ясно, що жадних перспектив на здійснення наших мрій нема. Союз гітлерівської Німеччини з большевицькою Москвою виключав на ближчий час зудар тих сил. Очевидно, це не було виключене в майбутньому, але тепер був спокій. Певно, йшла десь якась підготова, але ми до неї не мали доступу. Нам ясно було, що "е дарма нас кілька разів питали, чи ми належимо до ОУН. Але ми не належали і ніхто з нами, довідавшись про це, не хотів далі говорити.

Очевидно, вербовано нових членів. Але ж ОУН - це підпільна організація, і нововербованого хтось мусить знати. Нас ніхто не знав. Ми бачили, як шепотілись між собою хлопці з Галичини. Але при тому завжди оглядались на нас, як на людей непевних: от якісь волиняки, їх ніхто не знає і вони досі не мали нічого з Організацією спільного. І ніхто не завдавав собі труду пізнати нас, перевірити, що ми за одні, що думаємо, до чого ми могли б надаватися.

Так виглядало, наче б ОУН має вже забагато людей і хоче лише їх позбирати, а новими зовсім не цікавиться. Одночасно ми бачили, що ті люди довкола нас, які виглядали на втаємничених, нічим не були за нас кращі. І нас вражало, що вони замикаються в своєму середовищі й не цікавляться тими, що хочуть, щиро хочуть включитися в боротьбу. Але ж ми розуміли й те, що вони мусять бути обережні, і ми не зневірювались. І не зменшувалося наше бажання якось у те замкнене коло протиснутись. Та голод і воші змушували думати про щоденний хліб, хоч ми прибули сюди, щоб стати ближче до середовища активної визвольної боротьби.

ПЕРШИЙ КОНТАКТ

Про наше становище знав комендант нашої кімнати. Ми в нього здобули симпатію і він з нами ділився деякими таємницями. Одного вечора він нам порадив звернутись до канцелярії політв'язнів.

Стали ми з Литвином на коридорі й ніяк не відважимось застукати в двері канцелярії. Не знали, як підійти до справи, про що говорити. Довго ми переступали з ноги на ногу і сперечалися, хто піде перший. Нарешті скористали з нагоди, коли вийшов секретар на коридор і сказали, що хочемо з ним говорити. Низького росту брюнет із чорними вусиками досить чемно закликав нас в середину. Сіли ми в кутку біля столика і він почав розпитувати. Нас здивувала його чемність. Уважно вислухавши нас, сказав прийти завтра. Нам засвітила надія. Чого та на що надіятись, ми зовсім не знали, але з великим піднесенням чекали того завтра.

На другий день, о год. 10 ранку, ми вже цілком сміло зголосились до секретаря. Привітав він нас дуже чемно і сказав:

- Підіть до кімнати число... (тепер не пригадую) і зверніться до друга Міка, він про вас знає.

Подякували й пішли.

Гарний русявий чоловік з усмішкою прийняв нас сидячи.

- Ну й широка Волинь, таких нам і треба. Ви від друга Голяша - сідайте і розповідайте.

Чомусь ми відразу інстинктивно відчули, що перед тим чоловіком можна зовсім звіритись. Він нам видався дуже близьким. І ми розповіли йому про все, як дотепер нікому. Вилили перед ним свої душі.

- Здається, що я не помиляюсь, коли на вас надіюсь: не підведіть мене, сказав Мік на закінчення. Я вас залучую як членів до ОУН. Думаю, що ви, як і ваші попередники, не посоромите Волині в боротьбі за нашу Українську Державу. Організація ОУН не толерує провінціоналізму. Наша мета - здобути Соборну й Самостійну Українську Державу з її центром і столицею містом Києвом. Для нас не існують ні волиняки, ні галичани. А тепер хочу з вами говорити з кожним окремо...

Перший залишився Литвин. Я другий. Мік подав мені кличку і з'ясував обов'язки члена ОУН. Коли я вийшов, то не знав, де знаходжусь - на небі, чи на землі. Трудно описати одушевлення, яке ми пережили з Литвином. Нас овіяв новий дух, ми були готові на все. Рішуче на все. Весь наш досі нерушений, молодечий запал збудився нараз. Ми не думали вже про те, що будемо завтра їсти, де будемо завтра, де подінуться наші воші. Романтично захоплені бажанням вступити в ряди легендарних борців, що не знають компромісу, не знають особистого, малого, низького, почувши, що ми - члени Організації Українських Націоналістів - ми відчули себе іншими людьми. Людьми, для яких уже не існують щоденні турботи, а лише наказ, що кине в вир боротьби.

Ми ще не знали, що такс націоналізм, що таке ОУН і її закони, яка праця нас чекає, як виглядає практика цієї боротьби, але чули за собою непоборну силу Організації. Були певні, що вона нас поведе, нехай важким, але єдино правильним шляхом.

Перешкод і труднощів, що чекають нас, ані невдач ми не передчували. Ми бачили лише перед собою світло успіхів і перемог у рядах випробуваних бойовиків: їх ми вважали за надлюдей. І чули обов'язок абсолютного послуху. Тому, не дивлячись на те, що між мною і Литвином ніколи досі не було таємниць, ми навіть не спитали один одного, про що говорив Мік. Ця таємничість була чи не найбільш солодка, найбільш вартісна.

ПОЧАТОК НОВОГО

20-го грудня 1939 року під вечір прийшов один хлопець у нашу кімнату і спитав про Литвина й про мене. Подавши кличку, на стороні тихенько сказав, щоб о п'ятій годині пополудні ми непомітно для інших з'явилися на сходини в спортовім залі. Скільки зацікавлення, напруження!

В залі застали ми вже кількох хлопців. Щохвилини хтось приходив. Зібралися всі. Прибув також підстаршина С-к у німецькій уніформі, вистроїв нас у три ряди і подав. команду "струнко!" - "відчисли". Присутніх сорок три. "Здається, що не всі військові", сказав після того, як ми нерівно стукнули закаблуками. Чекаємо. Наказ: "Струнко!" - Ввійшов гарний, стрункий поручник К. Відібрав звіт. "Спочинь". Ми дивились на нього, як зачаровані і чекали, що скаже.

- Друзі! Організація ОУН вибрала вас, як найкращий елемент серед молоді. Ви будете першим авангардом нашої української армії. В легіоні, куди ви поїдете, будете переходити старшинський вишкіл. Хто не почуває в собі сил, або не хоче, нехай зголоситься. Зазначую, що чекають вас великі труднощі. Іде зима, справа одягу у нас стоїть погано.

Половина з рядів виступила. Коли залишилося нас двадцять рішених, поручник К. сказав, що наш легіон буде конспіруватись під плащем веркшуцу. Треба солідно виконувати вартову службу при фабриці зброї. За те будемо діставати платню за ставками для урядовців. На десяту годину вечора таємна збірка на двірці до виїзду.

Я і Литвин належали до вибраних! Гордість і задоволення були великі. Бажання наше здійснилося: ідемо в український легіон! В мріях ми бачимо себе старшинами. Цікавила нас уніформа та зірки, що їх ми мріяли дістати.

- От, таки домоглися свого, сказав Литвин. Що знав Гриць Самчук? Такого типу людям не подобається військо й тому нас відраджували. Треба народитися вояком, щоб любити військо.

Була сувора зима, повно снігу. О год. 4-ій ранку 21рудня висідаємо на станції Стараховиці і йдемо до касарень. Перед брамою нас затримує вартовий голосним "стій! кличка". Наїжений кожух і кріс у руках на поготівлі надає йому особливої поваги. Поручник К. подав кличку і запровадив нас у касарні. В отепленій невеликій кімнаті були приготовлені ліжка. Хлопці, один наперед другого займали місця. Я з Литвином, як завжди, покривджені, мусіли перейти до зимної кімнати, де не було ліжок, тільки самі сінники. Стало нам неймовірно прикро. "І знов - думаємо ті прокляті галичани. Чому якраз нам двом, а не іншим забракло ліжок?"

Розтопили піч і гріємося. В середині щось бунтується, але проти сили не попреш. Хома наш також із нами, але залишився в теплій залі.

- Бачиш, кажу до Литвина, ми мало спритні. Ти ж сам добре знаєш, що в війську треба бути нахабним. Засадам доброго виховання тут немає місця. Військо - це сила. Отже, силою треба послуговуватися. Так сидячи біля печі й філософуючи, задрімали.

Наступного дня при обіді зустрів я свого доброго товариша Ілька Т. Він ще в 1938 році втік на Карпатську Україну, перейшов усю боротьбу, мадярську неволю і був також у легіоні, що брав участь у польсько-німецькій війні по боці німців. Це був тип одчайдуха і, як такого, знав я його зі школи. Мені стало якось ніяково, що він уже в ступні підстаршини і виконує обов'язки заступника сотенного, поручника Грицая. Я почав з ним розмовляти на певну "службову віддаль". Але Ілько, як то вже лежало в йогo натурі, вдарив мене по плечі:

- Що ти, забув, як ми давали разом "коца" в школі, або як ми стріляли з нагана в шапку? Розповідай, як там у Крем'янці було, як мене не стало. Що з Оленкою? Чи. стоять ще на місці гори Бона, Дівича і Хрестова?

Я йому розповів, що за такий короткий час навіть. Гниле Озеро не встигло висохнути.

Як приємно було зустрітися із шкільним товаришем з однієї місцевости і в таких обставинах! Запал до праці й сприймання життєвих явищ були в нас однакові. Така близькість можлива тільки серед земляків і давніх товаришів. Від Ілька дістали ми чисту білизну, верхній одяг викинули на одну ніч на мороз, викупалися і так позбулися бруду й вошей.

У "ВЕРКШУЦІ"

Настало військове життя у "веркшуці". Спочатку була нас лише сотня хлопців, а потім дві. Охороняли кілька фабричних об'єктів військової промисловости. Вартову службу виконували на дві зміни. Що другий день припадала варта. Головним начальником був німець штурмбанфюрер СД. Крім українців, були в нас кілька німецьких підстарший і старшин комендантами варти. Це нас очевидно боліло. Але було стільки нового й цікавого, що забували про прикре. Скільки втіхи і задоволення було, коли ми отримали кріси і старі, неповні мундури австрійської поліції! Пістолі носили лише старшини й підстаршини. Тільки деякі з простих стрільців мали виняткове право носити пістолі.

Перед поляками ми видавали себе за чехів, щоб не розгадали нашого завдання. В чеській мові виручали нас усіх друзі з Закарпаття. Скоро одначе обридла нам така конспірація, і ми співали українські пісні одверто, маршуючи вулицями польського містечка. Поляки називали нас "чубариками" й сильно ненавиділи.

Поза службою енергійно провадився військовий та ідеологічний вишкіл. У військовій ділянці переслідував нас Ілько так, що не можна було "змаркирувати". Наша неприсутність на збірці ніколи не уникнула його уваги.

З організаційного боку ми самі підтягалися, як тільки було можна. Ми з Литвином належали до ланки, провідником якої був брат Миколи Лебедя, пізнішого Рубана. Основним підручником вишколу була "Ідея і чин України". Десять заповідей ("Декалог"), значення і походження тризубу, прапору і тому подібне, що нам здавалося новою евангелією, треба було знати напам'ять. Ми дослівно ковтали організаційну літературу. Жити старались, кермуючись прикметами націоналіста.

Ми ближче познайомилися з нашими товаришами, як Равлик, Лебедь, Перегіняк, Мандзій, Голяш і т. д. Брати перших двох працювали в Проводі, отже від них ми довідувались про деякі недоступні для кожного смертельника справи. Гриць Перегіняк сидів у в'язниці разом із Бандерою. Зв'язок із ними неначе зближував нас до Проводу. Але згодом між нами зайшло непорозуміння, викликане різними причинами, про які згадаю пізніше.

Найбільше подобався нам Гриць. Простий селянський хлопець, майже неписьменний, по вбивстві міністра Пєрацького трапив, разом із іншими, до в'язниці Святого Хреста.

За допомогою бібліотеки й товаришів, що ним заопікувались Гриць здобув початкову освіту. Але найбільшим його досягненням у в'язниці було здобуття тайни гри в рулетку. Наймолодший віком, звернув він на себе увагу одного німця з Данцігу, що сидів разом з ним, засуджений на досмертну в'язницю Німець був з дуже багатої родини. Цілий свій час грав у рулетку. Знав він усі доми гри великих міст світу і завжди програвав. Аж у в'язниці, за три роки, на мініятюрній рулетці, на котрій щоденно вправлявся дійшов до певних устійнень і засад "вигравання". Його теорія й практика була побудована на періодичному повторюванні "цифр випадковости". В наслідок своїх досліджень написав він таблицю цифр, що ставлячи на них, завжди виграється. Старий вже, німець не мав надії вийти на волю, тож хотів ущасливити Гриця, передаючи свою таємницю. Гриць вийшов на волю і, будучи при "веркшуці", весь час вправлявся і мріяв дістатись до великого міста, де є рулетка, й попробувати щастя.

Становище поляків з новим роком значно погіршало. Німці енергійно приступили до ліквідації "польського духа". В Стараховицях репресії почалися після вбивства польськими підпільниками інженера-хеміка, що пішов на співпрацю з німцями, видаючи всі таємниці фабрики. Почалися масові арешти та поширились на Радом і Варшаву, бо поляки одні одних виказували. Поляки були дуже охочі до підпілля і йшли туди масово, але на допитах дуже. скоро заломлювалися й розконспіровувалн себе й інших. До акції відкопування прихованої ними зброї німці втягнули наш "веркшуц". На протязі січня заарештовано около 10.000 поляків. Наших сотень німці не силували до цієї акції, і ми участи в арештах та репресіях не брали.

В половині лютого я і Литвин, у групі 15 хлопців, виїхали на залогу до копальні залізної руди в Новій Слуп'ї. Перші дні вартової служби, зокрема вночі, були дуже погані. Сильні морози і близькість лісу, звідки можна було сподіватися польських партизанів захитували наше "бойове наставлення". Пізніше, коли ми розглянулися в терені і нав'язали знайомства з поляками, жилося нам навіть весело. Комендант нашої групи, німець Петер, весь час сидів у своєї польки, а хлопці почали розважатися всякими дурницями.

Наша групка керувала цілою околицею. Ми ладнали спори між селянами й робітниками, женили й давали розводи. Час-від-часу їздили в містечко Нову Слуп'ю, де можна було дістати в євреїв всяких ласощів та вина. Містечко лежить під горою Святого Хреста, де є всім відома польська в'язниця, а в ній сиділи переважно українські політичні в'язні.

Одного разу, вертаючись з містечка добре підпиті, вирішили ми по черзі влучати з кріса в ворони. Ясно, що влучити було трудно. Аж прийшла черга на мене. На загальне здивування, вдалося мені зістрілити ворону приблизно з віддалі 150 метрів. Бачив це фірман і, як старий "клусовнік", заявив нам, що завтра повезе нас на полювання. Ми згодилися. Було нас п'ять. Раненько на другий день вирушили. Провідник, уважаючи мене за найкращого стрільця, ходив разом зі мною. Зайців було дуже багато, але я не вбив ні одного. Пробував я всяко стріляти: лежачи, з коліна, із плеча мого провідника, але, на жаль, нічого не виходило. Вистріляв я приблизно 100 набоїв, аж мій провідник трохи не оглух.

Вертаючися з полювання, змучений і голодний, я не міг заспокоїтися, що три з нашої компанії забили бодай по одному зайцеві, а я-з порожніми руками. Потішав мене товариш по нещастю Джанда.

Другого дня Литвин пішов з товаришами на вино, а я з Джандою залишився дома. Нас мучила вчорашня невдача. Взяли запас набоїв і пішли на полювання, але вже в іншому місці. Ходили ми по полях пів дня. Невеселі, з підтягнутими животами, подались ми в бік села шукати перекуску. Аж тут гульк-заєць. Вмах готов до стрілу, проваджу зайчика на мушці кріса, поки не стане. Пристав! Я потягнув за язичок і - заєць перевернувся. Тепер викрив я спосіб полювання на зайців. Передовсім, зайці взимку тримаються близько села. Не стріляй на зайця, коли він біжить з-під ніг. Як правило, заєць обов'язково мусить пристанути, а коли стане, є можливість влучити в нього з кріса. Інакше полюється з дубельтівкою.

По двох тижнях нашого веселого життя хлопці від'їхали до сотень в Стараховиці, а я, як "воєнний конвоїр", поїхав саньми в різних справах до Варшави. Подорож була з усякими пригодами. Для більшої пошани поляків до "спеціяльної особи", треба було вдавати німця. Так і я "заграв" під Варшавою, у фільварку князя Чарторийського, зайнятого гестапом, де я затримався на нічліг. Добре, що німці виїхали якраз того дня до Варшави, то й "номер" мені цілком удався.

У Варшаві тоді був голод, не було опалу, а цивільне населення збирало дрова не раз і за 25 кілометрів від Варшави. Німці на вулиці мене затримували й питали, що я за один. Такої уніформи, як на мені, вони ще не бачили, і я кожному зокрема мусів пояснювати. Не був я рад тому одягові та пістолі, що носив при боці. Ночував на приватній квартирі однієї "бабці". Ідучи з Варшави, забув у неї свого кріса. "Бабця", на прізвище Івашкевич, боячись переслідування німців (вони робили обшуки за зброєю в кожній цивільній квартирі), бігла за мною з кілометр з моїм крісом, поки мене дігнала.

ПРАЦЯ І ЇЇ РОЗВАЛ

Та не ці пригоди творили зміст нашого життя. Хлопці, а зокрема Гузоватий, щодня з валізками, наповненими воєнними матеріялами, як тол, запальні шнури і т. д., їздили до Кракова. Це ми, використовуючи свою службу, добували матеріяли для таємного військового вишколу ОУН. Де тільки можна, збирали гроші на бойовий фонд. Поручник К. організував курс старшин, що відбувався таки в його кімнаті. Покищо вивчали ми теорію, а на весні мали відбувати практичні вправи в терені. Все це трималося у великій таємниці перед німцями.

Ми вже зовсім призвичаїлися до того, що наші колишні надії на німців провалились. Стало зовсім нормальним, що ми їх обманювали й використовували. ОУН додержувала свого слова, і під плащиком "веркшуцу", під плащиком "німецької служби", вела потайки німців військовий, старшинський курс, готуючись до майбутніх подій.

* * *

Литвин і я до вишколу поручника К. ставились незвичайно поважно, щоб якомога більше навчитись. На наших очах вишколювались у нас ті бойовики, що відходили згодом на українські землі на революційну роботу. Ми знали, що кожної хвилини і нас може покликати Організація до чину, та й старалися до того якнайкраще підготуватись. Та й не одні ми. Так ставилось багато, хоч і не всі, бож і не всі були членами ОУН та не всі пішли в "веркшуц" із тією ціллю, що ми, і з тим запалом та ідеалізмом.

Наш Лебедь часто їздив до Кракова й звідти привозив блискучі відомості про недалеку війну й підготову ОУН до неї. Ми тих відомостей перевірити не могли. Та хто й схоче перевіряти рожеві відомості?

Від нашого Лебедя ми довідались, що його брат має бути шефом поліції в майбутній Українській Державі, а може й міністром. Вже має навіть проекти мундурів поліції. Ані Литвин, ані я ніколи не думали міняти армії на поліцію і нас обурювало, що блискучі мундури поліції будуть кращі від сірих військових.

Та спинятись над цим не було коли. Служба, праця, вишкіл забирали нам увесь час. Панувала атмосфера підготовки, приспішеної праці и бадьорости. Це всіх підтягало, всіх мобілізувало, всі були задоволені, а ми з Литвином - щасливі. Навіть наш Цугорка почав краще, бадьоріше заспівувати маршові пісні.

Ще не прийшов був час на тактичні вправи в полі, але на "прогульках" показували нам, як уживати вибухові матеріяли. Ми вже почували себе справжніми революціонерами, що не лише готові кидати, але й конструювати бомби.

В цій атмосфері росла й міцніла дружба між вояками.

Ми з Литвином у кімнаті, де мешкало нас шість, Завели "Січ". Дружні відносини між нами були такі близькі, що, наприклад, усі шафи мали бути відчинені. Що кому подобалось, міг позичати, міг кожен, не питаючи, користуватися чужими речами. Але обов'язком було покласти предмет на місце, звідки його взято. Витворилась немов би одна родина. Побратимство моє і Литвина діяло й на оточення.

Дуже гарні хлопці закарпатці. Вони всі трималися гурту. Як вийшли разом із Торговельною Академією, що емігрувала в 1939 році до Братіслави в зв'язку з воєнними діями на Карпатській Україні, так і держались меншими гуртами й досі. Слід згадати тут М-ця, Г-ка, Цугорку, К-а, Д-у. Химинця та ін. Цікаво, що ми, волиняки, дуже подібні вдачею до закарпатців. Між нами було дуже багато спільного і ми в світоглядових і політичних дискусіях завжди погоджувалися з ними. Галичани, не зважаючи на добру злагоду в нашому співжитті, на одностайний ідеологічний вишкіл і накази про товариськість, все таки відокремлювались. Можливо, в даному випадку ділила нас релігія.

Початок весни вніс у наші ряди і в нашу атмосферу повний розлам і дезорієнтацію. Бандера і його близькі товариші почали розлам в ОУН. Для нас із Литвином це прийшло, як грім з ясного неба. Ми нічого не розуміли..

Як це так: карна, військова організація, що досі була твердим монолітом, і раптом - бунт проти Проводу! Коли правда, що Провід був поганий, то як же він досі провадив усю визвольну боротьбу? А може провадив не добре, тоді ми обмануті в нашому довір'ї, в наших уявленнях про ОУН.

Нам доводили, що Бандера і його товариші лише реорганізують Провід ОУН, бо той, що діяв під час перебування їх у в'язниці, не був революційним. Коли так, то як же він міг виховувати революціонерів? Казали, що всю революційну роботу провадили "крайовики" і вони тепер перебирають провід. Але ж у нашому уявленні всі "крайовики" виконували накази найвищого Проводу, для нього не було кордонів, ані перешкод, він був легендарною силою, що діяла, не дивлячись на жодні втрати, на жодні арешти й процеси. Коли припустити, що цей Провід був кепський, а тепер із в'язниці вийшов кращий, то цим відбирається Організації її містичну силу, а узалежнюється її (Організацію) від кількох людей.

Головне, що удар цей прийшов несподівано. Один із товаришів кілька місяців тому натякав, що Вождь, полковник Л. Мельник на те становище не надається. Але ми на це не звернули уваги: коли хтось до чогось не надається, то це не наше діло. Там зайдуть зміни й готово.

Нам не подобалось, що серед відомих нам постатей Проводу ОУН була більшість галичан. Але чи нам про це говорити? Та тепер усі нараз заговорили про членів Проводу й кожен присвоював собі право тягати їх по болоті й за те ні на кого не підводилась караюча рука. Агітація і "докази" припинили всю дотеперішню роботу.

В документах, які привіз Медвідь із Кракова, були докази проти Барановського і Сеника. Документи ніби знайдені в Самборі під час польсько-німецької війни. Вони свідчать про явну зраду вищеподаних людей, зокрема Барановського. Печатки (круглі) і підписи вказують на правдивість документів. Чи це не може переконати людину, що звикла думати простолінійно, без жодного підозріння і не знає, що це таке фальшування документів? Так і ми з Литвином повірили і пристали до бандерівців. Хлопці поділилися на три табори: одні за, другі проти, а треті залишилися невтральними, не знаючи, що робити, або шукаючи нагоди відстати від роботи. Я й Литвин, хоч належали до "реформаторів", то все ж таки не дуже й їм вірили та слідкували за подіями. Дивний і цікавий для нас був розподіл людей по таборах. Самі інтелігентні сили, як поручник К., д-р Л., М-ч, В-й, В-ба і інші, не приєднались До "реформаторів", а навпаки ~ закликали до вірности старому Проводові і "реформаторів" називали провокаторами. Це нас заставило ще уважніше приглянутись до всього. Справа набрала розголосу і по всіх містах, де були згуртовані українці, почалася сварка. Посипалася із-за-рогу цегла й кулаки пішли в рух. Люди ходять з підбитими очима. Дивлячись на те все, ми з Литвином були приголомшені й вирішили стояти на невтральному становищі, але офіційно трималися "революції". Ті події значною мірою подіяли на розладнання дисципліни серед стрілецтва й підстаршин. Вишкільна праця майже припинилась. Багато виявилось брудних справ. Росулянка привласнив гроші, що ми їх так важко збирали на бойовий фонд. І це теж був несподіваний наслідок бунту в ОУН. Адже досі Росулянка був для нас ідеалом людини.

Багато хлопців позвільнялося з "веркшуцу". Не було чого в ньому залишатися, коли поділені на дві партії сотні не провадили жодної української роботи. Одні пішли на студії, інші до постійної роботи в Організації. За гроші, по 350 злотих місячно, як платню за працю, хлопці справляли собі цивільний одяг, або складали їх, як ощадності тощо. Деякі, як Стець, щоденно грали в карти, при чому Стець обігравав усіх. Сінник його був напханий банкнотами.

Ми з Литвином не робили жодних запасів, жили днем, надіючись, що раніше чи пізніше ми опинимось в армії, а там цивільне барахло не буде потрібне, їли багато солодощів, часто відвідували ресторани і так минав нам час. Жаль нам було колишнього запалу й атмосфери праці. Прийшла весна, але замість вийти на тактичні вправи, пішли хлопці на вправи любовні. Польки були на це дуже охочі. Ті самі жінки, що втратили своїх чоловіків під час масових арештів зимою і так сильно ненавиділи українців, тепер про все забули й під пахощі жасмину, як мухи, липли до наших стрільців.

ПОДОРОЖ НА ХОЛМЩИНУ 1940

В другій половині липня я, Литвин і К. виїхали втрьох у тижневу відпустку на Холмщину. У Володаві був мій односельчанин Поль і в нього ми й спинились. Поль, діяч-суспільник, працював у кооперативі. Щоб пов'язати приємне з корисним, Поль запропонував нам поїздку по селах Володавщини.

Подорож зробила на нас величезне враження. В кожному селі населення зустрічало й гостило нас, як вояків cвоєї, української армії. Наші на міру пошиті зелені мундури, тризуб на шапці та австрійська "парабеля" надавали нам особливої поваги. Курені молоді, що їх начальником був Поль, влаштовували в кожному селі на нашу честь вечірки. На прохання присутніх ми не раз виступали з промовами, або для пропаганди - співали стрілецькі пісні. Молодь була захоплена нами і навпаки. Так виробленої, так зорганізованої сільської молоді ми ще в своєму житті не бачили. Кожна дитина, що повз нас проходила, підносила руку і вітала "Слава Україні". Це нас глибоко зворушувало.

Емігранти не марнували часу: прикладали своїх зусиль до праці над підвищенням культури, освіти й національної свідомости в селах найбільш висунутої на захід української землі, найбільше окупантом нищеної і підірваної в біологічних основах. Найприємніший спогад залишився нам із села Голі. Маленьке, з малою церквою, село, розташоване на піщаній рівнині. Хати всі в садках, гарні, чепурні. По один бік села вкриті дозріваючим збіжжям поля, по другий - великий луг-сіножать, до неї примикає головна вулиця, а при ній хати й господарські будівлі.

Ми мешкали в учителя, який усе своє життя працював у рідному селі. Гарна світла хата і дуже мила родина. Дружину його забили поляки при нападі на його дім. Тому, що він був свідомий українець, поляки хотіли його знищити. Кинули в вікно гранату і від неї згинула його дружина. Донька Надія була дуже гарненька дівчина, весела й балакуча. Наш друг К-ч залишив у неї своє серце, а за кілька місяців таки й одружився.

У ШИРОКИЙ СВІТ

У "веpкшуці" настало монотонне життя, життя без жодного змісту. Ніяких подій і ніякої праці над собою не було й через те, мабуть, між мною та Литвином щоденно виникали сварки.

Стояли ми з Литвином в одній лаві на кожній збірці. Одного разу один із підстаршин читав денний наказ і під час того Литвин тримався неспокійно. Підстаршина в дуже гострій формі звернув йому на це увагу. Я потім від себе додав, що підстаршина мав рацію. Литвин був у поганому настрої, тож відповів мені, що мої зауваги переходять міру й він не від сьогодні це помітив та не хоче мене більше знати. Я, певний, що маю рацію, також обурився і відповів те саме. Від тієї хвилини ми перестали між собою розмовляти. Так минув місяць. Близькість ліжок, спільні речі й знайомі ніяк не пасували до такого стану. Ні він, ні я не хотіли розповідати іншим, що між нами трапилось. Але ні він, ні я в якійсь дитячій упертості не хотіли поступитись. Я вважав, що був більше поступливий супроти нього в минулому й не хотів перший подати руку. Тоді я вигадав помсту: виїхати з "веркшуцу" до Берліну. Довго не міг я дістати звільнення і щойно під претекстом студій вдалося мені звільнитись.

Моїми товаришами нових пригод мали бути Голяш, Орлик і Мандзій. Перші труднощі мав я з одягом. Дістав я "бецугшайн", але до того, щоб переодягнутися, бракувало багато. В тому допоміг мені Голяш: позичив одяг, черевики, плащ, все комплетно. Звідси я вивів теорему, що краще мати що покинути, як не мати що взяти.

Заклопотаний приготуванням до виїзду, я не думав про прощання з Литвином і цілком не помічав його переживань. Одначе, в той день, коли треба було виїздити, відгукнулося наше побратимство. Кілька хвилин перед виїздом стояв я розгублений біля свого порожнього ліжка і не знав, як і від кого почати прощатися. В ту мить підходить до мене Литвин і каже:

- Давай поміняємось перстенями на пам'ятку. Голос його дрожав, а на очах були сльози. Я також ледве стримувався. Мовчки зняли ми перстені й ними помінялися. В тій мовчанці було все: прощання, ще міцніша приятельська любов і прощення того, що сталося. На закінчення міцним приятельським поцілунком змили всі тіні непорозуміння. Змінити постанову виїзду було запізно, і я пішов із товаришами на станцію. Литвин упав на ліжко і плакав.

В половині жовтня прибув я з товаришами до Кракова й записався на виїзд на працю до Німеччини. Транспорт мав відійти за два тижні.

В Кракові ми затрималися цього разу в українському таборі при вул. Яблоновських ч. 10/12. Життя в таборі показалося нам іншим, ніж рік тому. Таборова управа була в руках "революціонерів", тож ми, як однодумці і "заслужені військовики", мали в них усі привілеї й пошану та стали нами більше цікавитись. Авторитетами для нас були вищі провідники, а на звичайних ми зовсім не звертали уваги. Гроші ми мали, то й почували себе незалежними від нікого.

В Кракові далі містився Український Центральний Комітет, що за короткий час значно виявив себе в роботі. І то не тільки в самому Кракові, а й у всьому Генерал-Губернаторстві. Головою УЦК був проф. В. Кубійович. Шкільництво, кооперація і курені молоді по наших українських селах Холмщини, Підляшшя і Лемківщини швидко розвивалися, не дивлячись на перешкоди з боку німців і поляків. Комітет робив усе для українців, що лише можна зробити в нешироких рамках дозволених німцями. Ближче загальними справами ми не цікавились, бо жили думкою про виїзд. Одначе ми побачили, що загальне наставлення було: до Німеччини не виїздити, залишатись на окраїнах українських земель і працювати для свого народу. Прилюдно я схвалював цю думку, але мої слова послужили мені лише засобом... підбити серце Марусі.

Кожен мешканець табору мусів вартувати при входовій брамі. Треба було слідкувати, щоб мешканці, виходячи, залишили свій ключ від кімнати і гостям, які когось відвідували в таборі, викликати знайомих до вартівні на розмову. Ми варт не мали. Але я виходив і прийняв гостей більше, як було потрібно, спеціяльно в день, коли мала варту Маруся.

Маруся була дуже гарної постави та мала гарні сині очі. Познайомилися ми очима. Досить оригінальне це виглядало, але я завжди, виходячи зупинявся, Маруся усміхалась. Коли ми "освоїлись" поглядами, то перша наша розмова пішла дуже просто й легко. Маруся була донькою багатих батьків, що мешкали в Познані. Під час воєнних подій в 1939 році, в часі евакуації, Маруся відбилась від батьків і залишилась в одній суконці. Нею, як молодою гімназисткою, заопікувався Український Комітет у Ченстохові, а звідси вона прибула до Кракова. Своєю красою звертала на себе увагу всіх молодих хлопців. І я не був інший. Маруся почула до мене симпатію і ми були щасливі. Одного вечора, коли ми були лише двоє в її кімнаті, хтось почав стукати в двері. Я сховався за параван, а Маруся швидко викрутила жарівку. До хати ввійшов комендант табору в супроводі мого суперника, студента з Волині. Питають, чи нікого нема. Маруся відговорюється, а я мало не вмер від сорому, коли на мене засвітив ліхтаркою комендант табору. Студент заглядав у той час під ліжко й у шафу. Так, як зробив комендант, міг зробити лише справді інтелігентний чоловік - він нічого не дав по собі пізнати і вийшов, лише сказав, що зараз прийде сюди на ніч одна жінка.

В тій хвилині справді ввійшла жінка, і я ніяк не міг порозумітися з Марусею, що робити далі. Незнайома пані роздягалася і питає Марусі, чи дійсно немає нікого в кімнаті, бо її навмисне привели сюди спати, щоб був претекст увійти серед ночі до кімнати.

- Не соромтесь, панно, я також була молодою дівчиною і я вас розумію.

Маруся твердо стояла при своєму слові і не зрадила моєї присутности. Щоправда, вона була збентежена і чомусь не лягала спати, а стояла біля вікна. Треба подивляти одначе сприт жінки в таких випадках. Маруся, без порозуміння зі мною, зачиняючи двері, залишила їх трохи відхиленими. Довго довелось мені слухати жіночу розмову, аж поки вони поснули. Тоді я рачки (бо було місячно) виліз, як тільки можна було тихо, на коридор. Найгірше було мені злізти з жіночого поверху на низ до своєї кімнати по скрипливих сходах. На другий день оминав я коменданта табору, як чорта, тим більше, що це був один із моїх організаційних провідників.

За день перед нашим виїздом до Берліну покликав нас на авдієнцію Старух (пізніший член уряду Бандери). Довго намагався відрадити нас від нашого наміру, але я категорично стояв на своєму.

- Ви волиняки, сказав Старух, мало дисципліновані і не розумієте, що то є "добро справи". Коли так, то їдьте до Берліну, але я даю вам доручення: в таборах чи на приватних помешканнях маєте голосити нашу ідею, організувати робітництво в наші гуртки. Зв'язок до наших людей я вам дам.

На тому закінчилась наша розмова.

БЕРЛІН

Пройшовши довгу процедуру "дурхгангслягерів", на початку грудня 1940 року став я на роботу в фірмі "Сіменсо & Гальске" на Юнгфернгайде. Працював я при інвентаризації матеріялів фабрики. Вісім з половиною годин праці денно. Праця моя була легка. До українців німаки ставились тоді ще добре. Я вперше побачив німецьку індустрію і вона мене не мало здивувала своїми розмірами.

Прості робітники були ворожо наставлені до гітлерівської системи, а навіть багато між ними було й комуністів. Вони дуже часто згадували часи Вільгельма і Гінденбурга. Опозиційно була наставлена старша генерація, зате молодь цілковито пристала до нового руху. Звичайним німцям було просто незрозуміле, чому ми кинули свій багатий край і прийшли до бідної, голодної Німеччини. Багато з них працювало за межами Німеччини і знали також Україну з світової війни. Ми їм пояснювали, що це таке Совєтський Союз і чому якраз ми мусіли емігрувати. Прикро лише було нам, що німці не відрізняли України від Росії. Україна в їхньому понятті була багатою провінцією Росії. Дивувало нас це, бож тоді ще ми вважали німців культурною, европейською, а тому й майже всезнаючою, нацією.

Цікаво, що німці працюють повільно, докладно, але постійно. Ми українці ту саму роботу виконуємо дуже скоро, але в нас немає витривалости. Педантичність німця виглядає нам, як щось смішне, непотрібне. Точність, робочий одяг, мило до миття рук, душ, харчівні на місці в фабриці, робітничі кантини, все це було нове для нас. Робітник має всяку вигоду, як повинна мати кожна культурна людина. В фабриці працювали різні національності: поляки, чехи, французи, болгари, італійці - дійсно новий Вавилон. Чехи характеризувалися криком, на вулиці носили брудні одяги, хоч вони були з доброго матеріялу. Француженки були дуже намальовані й делікатної будови. Італійці веселі, але ледачі, завжди при роботі свистали.

Зустрічаючись з чужинцями, можна пізнати всі добрі прикмети і хиби кожної нації. Українці відрізнялися добрим одягом, набутим за перший заробіток. Були чисті, чемні, але тихі й несміливі тому, що для них усе було чуже й незнане. Крім того кожен українець уважав себе репрезентантом свого народу, поводився так, немов від його поведінки залежить майбутнє України.

В робітничому таборі зустрічались найрізніші люди. Зокрема серед українців були заступлені всі стани - від селян до професорів. Справжнє обличчя робітників мали лише українські робітники з Франції. Більшість молоді була з Галичини, де-не-де появлялися старі емігранти наддніпрянці, як наприклад, Постоленко, учасник Холодного Яру. Волиняків було дуже мало, і то помічались дві крайності: або дуже свідомі, освічені люди, або дуже прості несвідомі селяни. Я відразу зжився з Тольом із Рівного. На політиці визнавався добре, сам із переконання колишній радикал. При тому дуже працьовитий і любив багато читати. Я підпав під його вплив і став цікавитись іншими політичними угрупуваннями. Ходили ми на всі реферати і сходини, що їх влаштовували гетьманці, мельниківці чи бандерівців. Моє і так невелике довір'я до бандерівців розвіялося дуже скоро, тим більше, що я прочитав "Білу Книгу", видану мельниківцями; в ній деякі вияснення, на мою думку, вповні відповідали правді.

Пригадую, що найбільше враження зробили на мене відповіді "Білої книги ОУН" на бандерівські закиди щодо неправильної тактики й "малої революційності!" Проводу полк. А. Мельника. Бандерівці закидали, що Провід не посилив боротьби в Карпатській Україні активом Західньої України. Необґрунтованість цього закиду переконливо виказувала "Біла Книга", доводячи, що справа Карпатської України була пересуджена і врятувати її не було можливостей. Можна було лише задемонструвати волю українського народу до боротьби за свою незалежність, що й зроблено, але було злочином кидати на певну смерть організаційний актив ЗУЗ. Те саме торкалося закиду бандерівцям, що Барановський не дав наказу підіймати повстання проти поляків у момент вибуху війни з німцями. Адже це лише деконспірувало б організаційну сітку, а вона мусіла залишатись цілою для боротьби з новим окупантом.

Той факт, що полк. Мельник довго не відповідав на потягнення Бандери, щоб не розкривати перед чужинцями внутрішніх справ, також, на мою думку, промовляв у користь полк. Мельника.

"Біла книга" обґрунтовувала і доказувала, що документи проти Барановського, знайдені в Самборі, що мене свого часу так переконували,- зфальшовані большевиками й передані ними через Горбового. Все це примушувало мене думати й перевіряти своє становище. Я напевно не знав, де правда. Але бандерівцям перестав я вірити. Чому в першому листі Бандери до Мельника ставиться вимога усунути лише деякі особи й зазначається, що до самої особи полковника нема жодних застережень, а коли цей не погодився, то став "нездібним бути головою Проводу" і взагалі нічого не вартою людиною?

Так, не ставши "мельниківцем", я перестав бути "бандерівцем". Моє захоплення і віра в ОУН розбилась: я став скептиком. До того не мало спричинилось моє знайомство з іншими угрупуваннями. Гетьманці взагалі осуджували націоналістів, закидаючи їм грошеві надужиття в Карпатській Україні. Розкол в ОУН вони коментували, як доказ нежиттєздатности націоналізму взагалі.

В роботі й пропаганді бандерівців помічав я сильну зарозумілість і легковажність - мовляв, сама молодь збудує українську державу, бо не знання і вміння, саме хотіння перемагає. До того ж, прочитав я "Відродження нації" В. Винниченка та Шульгина "Конструктивну працю" і в голові у мене створився справжній хаос.

Я далі читав літературу всіх партій, але хоч і без тієї віри й захоплення, що було рік тому, я бачив, що майбутнє тільки за націоналізмом. Але для конкретної роботи треба бути в організованих рядах. На площині націоналізму стоять дві організації: до котрої маю належати я? Я бачив у Берліні те саме явище, що в нас в Стараховицях: до ОУН полк. Мельника належали всі поважні й більш освічені люди, а при бандерівцях було більше запальної, але недосвідченої й неосвіченої молоді. Я вирішив ще далі залишитись невтральним.

Одначе, золотої середини триматися було щораз важче. Натиск ішов з усіх боків. Я відчував, що, не рішившись, залишаюсь самітним поза бортом українського життя. Про те все я писав Литвинові, а він мені подавав свої погляди і надії з Генерал-Губернаторства.

МАНДРІВКА НАЗАД

З весною 1941 року праця в українських організаціях пожвавилась. Багато хлопців залишило роботу й виїхало до Генерал-Губернаторства, звідки їх висилали до Краю. В повітрі зависла хмара майбутньої війни з совєтами. Німці перекидали військо, готувалися. Про те, що буде війна, знав кожний смертельник, її було чути в весняному повітрі. На початку травня 1941 року відчувалося тишу перед бурею. Українці готувались до війни. Організації УН - і Мельника і Бандери-в великій тайні перед німцями транспортували людей на землі й масово перекидали своїх членів на терен т. зв. Г.Г. Я чув і бачив, що щось робиться, бо ті, що відходили, вже передчасно мали міни не то жертв, не то героїв. Але я офіційно до жодної організації не належав.

Все ж мене тягло до дії. Як же я можу прогайнувати такий момент? Момент і участь у подіях, про які я мріяв змалку? Я постановив без нічиєї допомоги, на власну руку, втекти з Німеччини до Генерального Губернаторства, а там побачу. Тому, що мін друг Толя був іншої вдачі, я вибрався в дорогу сам.

В Бреславі подумав я щойно про деталі переходу кордону. З залізничих карт не можна було зорієнтуватися в терені - отже, я шукав у базарній юрбі людину, яку міг би запитати про дорогу. Німецької мови я добре не знав, зрештою боявся питати німця, бо за втечу з роботи карали концентраційним табором. На щастя, почув я польську мову і відразу була розв'язка. Подаючи себе за поляка, отримав усі інформації, а навіть провідника, що підвів мене під кордон, недалеко від Ченстохови. Поляки для спекуляції мали прекрасні зв'язки з німецькою територією.

Цілий день довелось мені в одній польській хаті чекати переходу справжнього кордону. Такої нужденности і бруду я ще в своєму житті не бачив. Бідна мала хата, вкрита невідомо чим, виглядала жалюгідно. Гній був порозкиданий купами по всьому подвір'ї. Кожний господарський предмет, немов навмисне, стояв на невідповідному місці. В хаті (одна лиш кімната) зараз же біля дверей велика старосвітська піч, а біля неї аж до самого припічка сягала купа сміття і трісок. В хаті було надзвичайно душно і темно. Щойно по кількох хвилинах я помітив у кутку на ліжку стару бабу. Господинею була ще молода жінка і вона з підтиканою спідницею поралася біля печі. За яку годину звідкись приїхав господар високим худим конем і з ним малий хлопець та кудлатий пес.

Високого росту чоловік, в подертому одязі, досить привітливо розпитував мене, куди й звідки я мандрую. Я розповідав про все. Видно, що я йому припав до вподоби, бо він зараз же наказав варити мені здохлу курку. "Вона, каже, не здохла, це тільки якась пошесть панує. Ось курка здорова й раптом перевертається. Звари, каже, панові курку і нагрій чаю."

Я відмовлявся, як тільки міг, але гостинний поляк і слухати не хотів. "Та, каже, чим хата багата, тим рада."

Я показав свої запаси харчів у течці, але це ніяк не помагало. Я курив цигарку за цигаркою і з жахом чекав хвилини, коли прийдеться їсти курку та пити чай з єдиного горнятка, що було в хаті та стояло, покищо, з водою біля хворої жінки.

В міжчасі хлопець привіз із пекарні два буханці хлібам. Треба було бачити, як кинулися ті люди на хліб. Високий, зарослий, в самій білизні, вибіленій глиною, брат господаря зіскочив з печі і тягне мішок із хлібом до себе, жінка - до себе, а господар - до себе, при чому малий хлопець учепився мішка і тим мішком махають по хаті. Переміг господар. Один буханець хліба поділив між усіма, а один узяв собі, при чому найбільшу скибку дав мені.

Німці намагалися їх денаціоналізувати, але тому, що вони були твердими поляками, їх утискали економічно. Одначе, польська манера і гостинність у них збереглися. Лише не кожний хотів би бути в них гостем...

Обід запізнився, на дворі стало смеркати. Прийшов мій провідник і таким чином визволив мене від "шляхетської" гостинности і здохлої курки. Не ївши обіду, подякував я господареві і вийшов. Тихенько, набосо перейшов я перший кордон і подався в напряму села, що, як казав провідник, вже знаходиться по другому боці кордону.

В хатах уже не світилося. Була холодна ніч. Зігрітий дорогою, знайшов я стіжисько по сіні біля якоїсь хати і ліг спати. Вночі я так змерз, що вирішив вилізти на горище хати цього господаря і примоститися біля комина, там, думаю буде тепліше. Звільна, обережно почав я ступати по горищі, коли в хаті зчинилося замішання і жіночий голос з переляку закричав:

- Хто там, бо буду гукати на людей? Бачу, що нема виходу, злажу до дверей і розмовляємо з жінкою. Господиня за ніщо в світі не хоче пустити до хати. Німці заборонили приймати на ніч при кордоні під карою смерти й конфіскувати майна.

На мої запевнення, що я порядна людина, жінка з цікавости відчинила двері і тоді я, натиснувши їх, опинився в хаті. Зблизька вдалося мені втихомирити бабу. Коли знов почав я вдавати, то вона навіть запропонувала лягати мені з її донькою спати. "Лише, каже, Броня має коросту." Тоді я пересидів, дрімаючи, до ранку, а тоді сів на автобус і під'їхав до другого кордону між територією, прилученою до Райху в 1939 р. і самим Г.Г.

У господаря, якого адресу я мав ще з Бреслава, перебув я до вечора і в одинадцятій годині, коли була зміна прикордонників, разом із дівчатами спекулянтками, що переносили муку, перейшов другий кордон.

До Ченстохови було три кілометри, тож я вже раненько був у місті. Знав я з часописів, що тут є Український Комітет, але забув адресу. Питати по вулицях не зважувався. Зустрів старого поляка й спитав, чи не знає до тут мешкають українці. Поляк сказав адресу одного українця, що мешкає вже тут двадцять років.

В бльоку будинків, десь цілком ззаду, на третьому поверсі, застукав я в двері. Сивий, гарно одягнутий, чолов'яга запросив мене польською мовою в кімнату. Порозкидані речі й електрична пічка - таке його господарство. Коли я представився українцем, старий випростався і немов друга людина стала перед! мною. Українським звичаєм прийняв мене дуже гостинно, хоч лише хлібом і чаєм. Розказав про свою минувшину, як то він був офіцером під час визвольних змагань і як воював за Україну, а пізніше, з Калішського табору, поселився в Ченстохові і тут живе до сьогодні.

З напівзгаслими очима старий перебігав думкою своє минуле, немов учорашнє. На закінчення, в дорозі до домівки Українського Комітету, сказав:

- Ми вже своє зробили, тепер черга на молодь. Борітеся, а ми, скільки нам наші сили дозволять, допоможемо вам.

В Комітеті нічого доброго я не довідався. Люди дивувалися тільки, що я молодий і не знаю, що робиться.

Воєнні приготування визначували життя. Невільно було без дозволу німецької влади їхати залізницею, але на це не звертали уваги. Хотів я зв'язатись телефонічнo з Литвином; він тоді ще був у "веркшуці" в Стараховицях, але не застав його дома. І так нічого не залишалося, як від'їхати до Кракова, центру українського життя.

Познайомився в Комітеті з одним молодим купцем, що мав дозвіл постійно їздити залізницею. Просив його, щоб він купив мені квиток до Кракова, але він, відтягаючи відповідь, запитав про мої переконання: чи я "М" чи "Б"? Я не знав, котре власне йому подобається, але коли я почав говорити про знайомих бандерівців, то він мені все полагодив і ми разом приїхали до Кракова.

НОВИЙ ЛЕГІОН

У Кракові затрився я на приватній кватирі. Треба було зв'язатися організацією, але питання - з котрою?

Два дні блукав з я по краківських плянтах, поки вирішив, куди натиснути дзвінок. Справа була нагла ще й тому, що в мене вичерпувалися гроші. Кермуючися виключно своїм почуттям, увійшов до дому ч. 26 при вул. Зеленій. Крізь дірку в дверях хтось подивився на мене одним оком і спитав до кого. Я закрутився, бо сам не знав, кого я тут знаю: було мені відомо лише, що то організаційний пункт "мельниківців".

Пустили мене до почекальні і знов питають, хто я, звідки кого я знаю? Покликався я на поручника К., що якраз там був, і за хвилину, по короткій розмові, скерували мене до Сеника. В коридорі був великий рух. З кімнати до кімнати з паперами в руках, переходили поспішно люди. З зовнішнього вигляду й рухів можна було відразу вгадати, що це військовики.

Мої сусіди, що сиділи в почекальні раз за разом штовхали мене ліктями, показуючи: дивись - генерал Капустянський, дивись - Сціборський... Атмосфера була немов у штабі, що вже провадить якісь військові операції. Я був знов захоплений так, неначе й не було того року розчарувань і сумнівів та напружено ловив уривки розмов великих людей.

На саму думку, що доведеться мені говорити з Сеником, дістав я трему. Сеник прийняв мене дуже оригінальнo. Попросив сісти, дав цигарку й запитав, чи я маю гроші на прожиток. Я грошей не мав навіть на обід. Він написав мені картку на п'ятсот злотих і тоді приступив до основної справи.

- Де хочете працювати, в якій ділянці?

У військовій - відповідаю. Тоді він відразу дав мені завдання їхати до Стараховиць та Острівця і вербувати хлопців до легіону, що кватируватиме тимчасом у Криниці і в ньому провадитиметься старшинський вишкіл. Так коротко й змістовно була полагоджена справа.

Ця місія подобалася мені вже тому, що я міг зустрітися й порозмовляти з товаришами, а, зокрема, з Литвином. Литвин дуже зрадів і, без жодних застережень, перший зголосився до легіону. Я, одначе, ставився до цього нового' підприємства з певним застереженням і радив, Литвинові залишитися в "веркшуці". Побачимо, де буде краще, а тоді один одного перетягне. Наша колишня довірливість уже зникла й ми залишали собі хвіртку. Литвин сприятелював з Федоруком, що був нашим земляком і учасником подій в Карпатській Україні, і наша нерозривна двійка стала трійкою.

В Стараховицях і Острівці я знову зустрівся з сумною українською дійсністю. В той час бандерівці набирали хлопців до легіону Шухевича. На станції я зустрів Ілька Т., що кликав мене їхати з хлопцями, яких він завербував. Я від себе пропонував йому те саме. Так ми один одного переконували, аж рушив потяг і ми поїхали в протилежні сторони. В душі відчувалося, що це скандал і що це роз'єднання приведе до трагедії, але мені невідомо було, хто з нас помилявся.

Із старших товаришів поїхали зі мною переважно закарпатці. В числі двадцять п'ять хлопців були: Дмитро Ц., Роман, Іван М. та інші. З волиняків: Левицький і Бараболя.

В Криниці, з початком травня, в мундурах "арбайтсдінсту", з лопатами, замість крісів, розпочали ми школу підстарший. Займали дві вілли: "Байку" і "Рому". Всіх нас було понад сто хлопців. Перші тижні взялися пильно до праці, загальний настрій був дуже бадьорий. Виклади й тактичні заняття в горах, спорт і щоденна руханка вранці, викликали вовчий апетит. Харчі були не погані, але німецька команда школи порядно нас обкрадала. Напередодні війни приїхав до нас полк. Сушко на візиту і побажав нам успіхів та витривалості! в праці. Хлопці були вдоволені, що про нас пам'ятають. Але при тому чомусь вибрано серед організаційних хлопців кількох і вони виїхали разом із полковником Сушком. Це свідчило, що війна ось-ось вибухне. Так воно і сталось.

22 червня 1941 року загриміли в горах гарматні стріли. Зудар двох імперіялізмів - Берліну і Москви - почався. В наших рядах запанувало піднесення і ми з якимсь дивним почуттям радости чікували з дня на день виїзду на фронт. Знов Ц. дужче почав затягати маршеву пісню, хлопці сильніше вистукували чобітьми. Ми чекали нашої участи в боях проти большевизму, що стільки знищення приніс Україні. І ми вірили, що це скоро станеться, бож які б не були відношення між нами і німцями, вони мусіли б шукати союзу з нами. Інакше весь похід на схід - не мав глузду. Але німці були "кращими" політиками від нас.

Радіові військові звідомлення зі східнього фронту і тижневики кінокартини із занятих німецькою армією українських земель збільшували нашу нетерпеливість. Нас усіх тягнуло на рідні землі. Ми відчували, що твориться нова сторінка української історії без участи українців. Ми, вояки, заздрили славі, яку добувала на наших землях німецька армія. Ми знали, що німці завдяки українцям так скоро посуваються вперед і трощать червону армію. Але вони цього не показували в тижневиках. Там можна було лише бачити, як танк ховався "з головою" в нашій пшениці, як німці ловили кури і як стріляли по наших селах кабанів та їли сало. Цивільне населення будувало тріюмфальні брами і зустрічало німецьку армію хлібом-сіллю. При чому обличчя людей виявляли радість і подяку "визволителям". Німецький вояк дивився з погордою, оком завойовника. Так, ніби їх це не зворушувало, ніби їм це належалось.

Проголошення Української Держави 30 червня 1941 р. також відбилося на почуваннях вояцтва негативно. Ця вістка сколихнула наші думки, спочатку викликала радість, але наступна хвилина принесла жаль і розчарування. Кожен відчував, що це мало поважне і реальне. Мала група загумінкової "революції" профанувала святі почуття української свободи й Української Держави, підшиваючись під волю українського народу. Сам Львів не підходив на місце проголошення, не вникаючи вже в засади і права так важливого державного акту. Чому проголошувати самостійність, коли вона проголошена 22 січня 1918 року? Чому проголошується так спішно уряд Зах. України, чи будемо проголошувати самостійність кожної области, в міру просування німецької армії? Я знав ще зі школи, що суверенність держави мусить спочивати на вістрях багнетів її армії. А тут про армію й мови не було. Не так приготовляв нас націоналізм до здобуття самостійности. І ми не розуміли, як це бандерівці, що все ж були націоналістами, могли бавитися в фіктивні уряди, коли за тим урядом нічого не стояло: ні армія, ні традиція, ні визнання з боку держав. Одначе поважні громадяни, як Митрополит А. Шептицький, благословили цей акт проголошення. Ми ж тоді не знали, що Митрополита Шептицького, як і Митрополита Полікарпа Луцького фальшиво поінформовано.

Військовим міністром проголошено генерала Петрова; це знов надавало урядові деякого авторитету. Ми ж тоді не знали, що це було без його згоди. Щойно пізніше багато тайн того акту стали відомі.

В другій половині липня виїхала від нас друга група організаційних хлопців, покликана на якесь спеціяльне завдання. Поміж ними були Домазар і інші. Я, як неорганізаційний член, сидів далі і чекав. Було неймовірно прикро й тяжко, що мене не допускали до таємниць і не вживали до відповідальних завдань. Мені хотілося їхати, куди б не послали, і все одно в якій справі, лиш би в Україну, щоб тут не залишитися та не прогайнувати історичного моменту, що приходить раз на століття. Те саме відчували й інші хлопці. Незадоволення росло. Приїхав другий раз полковник Сушко, заспокоював, намовляв до послуху й військової дисципліни, мотивуючи тим, що українські чинники про нас пам'ятають і стежать за подіями та робитимуть усе в українському інтересі. Обов'язок кожного стрільця - витримати на своєму пості. Ми це все розуміли, й кілька тижнів знов було в нас тихо.

З початком серпня до нас дійшли чутки, що німці не погоджуються на творення самостійної української армії а на агентурну її ролю наш Провід не погоджується. Ці вістки були ще неофіційні, а ми все ж таки не тратили надії.

Життя і військовий вишкіл стали дуже монотонні. Поступу жодного не помічалося, а навпаки - в програму вишколу німаки почали вводити якісь поліційні штучки і в нас склалося враження, що вони не хочуть нам дати повного військового вишколу. Серед нас знов почалися прояви бунту, але цим разом уже цілком серйозно. Кілька хлопців уже здезертирували. Німаки закрутилися і знов почали годувати нас обіцянками. В кінці місяця прийшла хвилина загальної радости. Дано зарядження здати всі військові речі приготуватися до виїзду на фронт. У Львові, казали німаки, отримаєте українське обмундурування, нову зброю і ввійдемо в українські військові частини.

Хлопці аж підскакували з радости. Я написав до Литвина і до Толя до Берліну. Попрощався з ними в листі і малював собі рожеві перспективи. Литвин, як пізніше виявилось, уже втік із Федоруком на Волинь.

Приїхали ми до Львова і нас на самому двірці зустріло повне розчарування. Нас чекала німецька жандармерія: ми переходили до її диспозиції. Нас завели до Бригідок і сказали, що вступаємо в ряди української поліції, щоб творити порядок і організувати українське життя у Львові.

Я розумів потребу української поліції, але поліцаєм бути не хотів. До Львова їхав з надією, що тут почнеться дійсно те велике, якого я вже ось два роки шукаю. А тут така несподіванка! Знов розчарування, знов німці нас одурили!

Львів жив під враженням жахливих большевицьких звірств, що їх вчинило НКВД перед віступом. У львівських в'язницях змасакровано кілька тисяч в'язнів. Кілька чудом урятовані, оповідали жахливі речі. Не диво, що серед плачу за рідними всі були вдячні німцям за звільнення від того страхіття. Німецької влади ще не відчувалось і Львів дихав майже вільно. Але ми вже знали німців, знали, що ця "свобода" незабаром скінчиться та що всі будуть немило розчаровані.

Я з кількома хлопцями відмовився від служби в поліції та став думати, як дістатися на Волинь.