ЧАСТИНА ДРУГА

В ГЛИБОКІ ХУЩІ

Навантажений драбиняк мірно котився шосою Дубно-Луцьк. І знов ми з Литвином опинилися на дорозі пригод. Мовчки, заглиблені в думки про недавнє минуле, сиділи на возі. З першого запалу ми вже охололи. Перед очима виринала тверда дійсність. Залишили вигідне й шумне життя, пустились у невідоме. Зброя, що ми її мали при собі, примушувала нас трактувати цю подорож поважніше, як інші. Ми мали по дві пістолі з великою кількістю набоїв та по гранаті.

Отже, зброя змушувала нас поважно думати. Вона нас в'язала й нагадувала, що нема повороту. Це, врешті, нам подобалося і ми були задоволені. Кожний тримав у кишені пістолю і, якби нас німці затримали та не вистачали б їм документи, ми мали спільно і пляново починати стрілянину. На візника поклали ми найбільшу надію. Він міг зробити німцям несподіванку, бо теж мав зброю. Івась був одягнений, як на візника пристало, а ми мали грати ролю "панів".

З натягнутими нервами переїздили ми місто Луцьк, а пізніше Ковель. Маса німаків переходила й переїздила попри нас, але ніхто на нас не звертав уваги. Видно, ми виглядали солідно й не викликали підозріння. Постої робили ми дуже короткі - напували та попасали коні й їхали далі. За Ковелем кінчилася шоса і ми виїхали на піскову дорогу, що вела до Камінь-Коширська. Погода була препогана. Все намокло на осінньому холодному дощеві, а коні ледве тягли воза. На нас повіяло лісом. Вздовж лісової смуги час-від-часу зустрічали ми вогнища, що їх палили воєннополонені совєтської армії, яким пощастило втекти з німецького полону, а тим самим-від голодової смерти. Коли ми наближались люди ці зникали в глибину лісу. Поліський ліс був уже пристановищем для переслідуваних і потроху показував німцям зуби.

Проїхавши через Несухоїжі, затрималися ми в Сишичні ночувати. В селі була станиця української поліції. Населення ставилося до нас добре, тому ми почували себе досить безпечно. На другий день вранці виїхали ми в дальшу дорогу. Того самого дня приїхали в Камінь-Коширськ. Недалеко це від Крем'янця, а така помітна різниця у ставленні німців до українського життя. Інша зовсім політика. На будинках українських установ виднів тризуб, а по боках не лише німецькі державні, а й українські прапори. Українські поліцисти носили на шапках тризуби. В Крем'янці так було на початку, як прийшли німці. Пізніше німці все це поусували. На Поліссі німці залишили ці зовнішні прояви українства, щоб порізнити населення з совєтською партизанкою, бо вона ці прояви нищила. Німців не було тут багато, але кожний з них ходив по вулиці з довгою зброєю. Від місцевих людей ми довідалися, що в північних теренах Камінь-Коширська бувають напади советських партизанів. Тому й німці були такі обережні. Нам треба було якось залегалізуватися. Отже, Литвин, як лісник, звернувся до дирекції лісів по посаду лісничого. Я мав подаватись за його брата та ще й хворого на нирки й серце.

Інспектором був поляк і не дуже добре до нас поставився. Посад вільних було до лиха, але ніхто не хотів бути далеко від осередку, де були німці. Всі лісництва відвідували совєтські партизани, а навіть багато людей на посадах погинуло з їх рук. Литвинові запропонували лісництво Біле Озеро, надлісництва Велика Глуша, недалеко Прип'яті - там, де чорт добраніч каже. В суті речі, нам таке лісництво підходило. Але, щоб не стягати на себе підозріння. Литвин відразу не погодився. Причини ми подавали поважні. По-перше, боїмося партизанів, а по-друге, у нього хворий брат (тобто я) мусить лікуватися, а через те мусить жити близько міста. За нашою легендою ми були брати по мамі, а батьки наші були інші, тому у нас документи на різні прізвища. Інспектор співчував нам, але тримався свого. Тоді ми погодилися на Біле Озеро. Литвинові видали всі потрібні документи. Вирядивши Івася з нашим возом додому, ми найняли поліську однокінку і поїхали до Великої Глуші. Перед самим селом затримав нас український поліцист. Документи наші були для нього не важні, бо він не вмів читати. Дали ми йому пару листків доброго тютюну і тим способом відчепилися. Литвин дійшов до висновку, що весь. світ обійдеш, а нападеш на українського поліциста і він таки затримає. Не тому, що неграмотний, а тому, що українська поліція має спеціяльний нюх до пізнавання людей. Велика Глуша видалася нам непривітною. Здавалося, що до того глухого краю ніяка влада не досягає. Було тут спокійно й справді глухо. Людей також якось не видно, а чути було тільки шум Невірівського лісу. Жменька інтелігенції в околиці сиділа і дрижала на саму згадку про партизанів. Щоденно приходили свіжі вісті. Там або тут, за такої чи іншої нагоди, забили того чи іншого чоловіка. Переважно це траплялося інтелігентам, що були на посадах. Ми з Литвином відразу почули письмо носом. Хоч як надлісничий намагався виперти нас на Біле Озеро, ми, все таки, залишились у Великій Глуші, урядуючи на віддаль. Надлісничий був кацап та великий боягуз, і страхатись інспекції не було підстав.

Замешкали ми у колишнього голови сільради Оксеня. Сам родом із Ратна, одружився він із донькою місцевого дяка і таким чином також майже належав до інтелігенції. До нас приходила поліська молодь на розмови та діставала від нас тризубці та організаційну літературу. Назагал поліська молодь була дуже мало національне свідома. Активні були лише хлопці, які були по школах, або навіть V польському війську, і щось десь чули. Дехто з них з часом освідомився. Старше покоління, не знаючи політики, симпатизувало нам підсвідоме. Поліщук ще донедавна не знав себе українцем, але бачив свою велику окремішність від поляків і москалів. Його сильно в'язала поліська земля і традиції. На жаль, не було інтелігенції, яка могла б над тим народом працювати й поширити національну свідомість. Та тепер поліщук знав, що він українець, хоч і не читав нічого, бо рідко хто був письменним.

У народі збереглася повністю поліська традиція і ноша. У молодичок втяті коси, гарні кожушки, постоли. Носили вони своєрідні коробки через плечі. Мелодії поліських пісень дуже тужливі, але відчувається в них багато душі. Релігійність населення, зокрема жінок, дуже велика. Церкви на Поліссю незвичайно гарні в середині. Вишиті рушники надають їм чисто українського характеру.

Поволі ми з Литвином почали заводити знайомства. Литвин закохався в попівні, яка, як на Полісся, виглядала немов богиня, а до того гарно співала й грала на гітарі. Батько її, хоч і священик, був дуже простою людиною.

Цікавим явищем був доктор медицини-українець галичанин. Як фахівець, мав пошану і в міських лікарів. Розчарований життям, ще за Польщі прибув на Полісся шукати забуття в поліській тиші й гарній природі. Знайшов собі вдовичку (старшу доньку священика) і, заливаючись горілкою, неохайно вдягнутий, не підстрижений, провадив простацьке життя. Крім лікарської практики нічим не займався. Згодом убили його большевицькі партизани. З жіночого світу втішалась популярністю Русєцька, жінка польського майора, що загинув на війні. Вона працювала тоді секретаркою в надлісництві. Як наша знайома, була вона "каменем преткновенія" в пізніших наших пригодах.

Крім наших запасів харчів і грошей (20 тисяч карбованців), ми взяли з фільварку багато речей, одягу, навіть ровер. В очах поліщуків ми були дуже багаті (великі пани). Це нам навіть подобалось, бо всюди зустрічали нас з пошаною і увагою, зокрема жінки. До того всього Литвин, щоб не потрапити на поганий рахунок у населення, а тим самим у партизанів, продавав ліс направо і наліво. За пів літри самогону й кусень сала дядьки будували хати, клуні й все, що було їм потрібне. Ще тільки треба було просити дядька, щоб низько при землі стинав дерево. Інші лісничі, які трималися правил лісової господарки, були, за намовою населення, вже давно зліквідовані партизанами.

Різдвяні Свята провели ми в Литвинової тітки в селі Видерть.

Па другий день Різдвяних Свят, коли ми виїхали до В. Глуші, в селі стався характерний випадок. Односельчанин, що пішов був до совєтських партизанів, прийшов до церкви помолитись Богу. Це вказує, як глибоко вкорінені на Поліссі традиції і як від них поліська душа не може відступити. Вийнявши пістолю, в церкві казав усім присутнім лягати на підлогу. Сам підійшов до ікони, поцілував і вийшов. Той випадок був великою сенсацією Різдвяних Свят в околиці.

Але поза тим кругом було глухо. Ніхто до нас не приїздив і ніхто нічого не писав. Що робилося на Волині, ми не знали. Ні з Організацією, ні з домом я, ані Литвин, зв'язку не мали. Потім, не зв'язавшись з Бульбою, заскочили нас несподівані події.

СОВЄТСЬКІ ПАРТИЗАНИ

На величезному просторі полісько-білоруських лісів німці не могли собі дати ради. Загони совєтських партизанів посилили свою акцію. Пускали потяги під укоси, щоденно робили напади. Нам було відомо, що недалеко від Великої Глуші, в невірівському лісі, перебував один із таких відділів. Але наші поліцисти чулися дуже певно, а разом з ними й ми. Одначе ми всі разом перерахувалися. Совєтські партизани провадили мобілізацію всіх колишніх червоноармійців, які перебували по селах. Вони нав'язали контакт із поліцистами "східняками" в В. Глуші і, маючи інформації, зробили напад.

На світанку одного дня затарахкотіли кулемети й несподівано поліція була оточена. Після двох і пів годин завзятої боротьби зраджених поліцистів, совєтські партизани підпалили будинок поліції і всі, що були в будинку, згоріли. Ми зірвалися з ліжка, швидко одягнулися і з пістолями вискочили в сіни. Не знали, що робити? Чи боронитися, а потім таки самим застрілитися, чи тікати. Тікати було запізно - по всьому селі лазили від хати до хати большевики.

З того становища визволив нас наш господар Оксень.

- Не бійтеся, хлопці, я вас уже давно подав на списку своїх людей. Заховайте лише свої добрі речі на горищі, а самі сидіть спокійно в хаті, промовив до нас найспокійніше в світі.

Нам спочатку не вірилось, але Оксень нас переконав, що він пов'язаний з партизанами вже давно і що за нас гарантує.

За кілька хвилин у хату ввійшли три партизани. Один із відзнаками старшого лейтенанта та два бійці в цивільному одязі. Розпочалося слідство. Ми, як тільки могли, доводили, що ми сини батраків, що ми не лише брати по крови, а й товариші по ідеї комунізму. Ми знищили на Волині фільварок і приїхали на Полісся зв'язатися власне, з партизанами. Найкращим доказом наших намірів є зброя, яку ми маємо. На запит, чому ми на Волині не творили партизанки, ми оправдувалися, що там націоналістичні впливи й до комуністів ніхто не піде.

- Чому ви ширили фашизм на Поліссі? - запитав грізно лейтенант.

Ми відповіли, що це лише для маскування. На питання, на які кошти ми вчилися за Польщі, ми вигадали історію" що нас полюбив пан і хотів виховати на поляків, але йому не вдалося, бо ми за бідний нарід і т. д.

На питання, чи ми бажаємо вступити в партизанські ряди, ми відразу дали згоду. Нам поставлено умову, що кожний з нас зокрема виконає завдання. Перша черга припадала мені. Треба було жити місяць у Камінь-Коширську і подавати інформації про німців.

Литвин мав залишитись у них у відділі. Забрали у нас одного нагана, наїлися, напилися горілки й відійшли, даючи нам чотири дні до зреалізування пляну, тобто, Литвин мав зголоситись до відділу, а я - влаштуватись у Камінь-Коширську.

З одного боку велика небезпека нас трохи лякала, але з другого - щось тягнуло до пригод. Акція звернена проти німців, отже, хоч ми мали йти з большевиками, то сумління наше було б чисте. Одночасно, вирішили від большевиків тікати, але аж на весні, а тим часом виконувати завдання. Тим більше мусіли ми залишатись з огляду на Оксеня, він же за нас поручився. Ми його усвідомили й він нас полюбив, як добрих хлопців. Очевидно, що гроші й користі, які він мав від нас, та сало й горілка, відіграли тут свою ролю. Але ми не могли його наражувати, бо він урятував нам життя.

НА ЗАВДАННЯХ

Дня 15 лютого 1943 року виїхав я до Камінь-Коширська. Мешкання одержав через Русєцьку у її тіточної сестри.

На початку цього місяця прийшла вістка про знищення шостої німецької армії під Сталінградом. Це було початком упадку Німеччини. На цьому тлі сталося моє зближення з Бабушкою. Бабушка була донькою російського генерала. Молодою дівчиною вийшла заміж за багатого промисловця у Відні. По смерти чоловіка вона легко збожеволіла на релігійному тлі. Світська дама, аристократка, що бувала за кордоном (Німеччина, Італія, Франція і Єгипет), вступила в черниці і була ігуменею одного монастиря на Волині. Згодом українці її викинули з монастиря як кацапку. Її донька Соня вийшла заміж за капітана польської армії, але залишилася православною. Бася, її внучка, була вихована вже на стовідсоткову польку. Бася була чудова дівчина, гарна, темпераментна, кокетка.

Бася працювала в конторі заготзерна. Німецькі офіцери, що приїздили до Камінь-Коширська, між ними й офіцери відділів для боротьби з партизанами, ставали її поклонниками. Для мого завдання складалися прекрасні умови. Щовечора пиятика в домі Бабушки - і я був слухачем розмов і з них довідувався про годину й місце німецьких акцій проти партизанів. Для німців це було прощання з Басею, а для мене - матеріял, який я негайно подавав через совєтську сітку в ліс. Ясно, що акції німцям не вдавалися, наприклад, у Морочні большевики на підставі моїх інформацій, зробили засідку й розігнали німців.

Бабушка була великою російською патріоткою. Коли загинула шоста армія під Сталінградом, вона аж підскакувала з радости. Совєтьскі партизани були їй не до душі. Але тому, що били німців, вона їм сприяла. Хоч вона знала мене, як українського націоналіста, одначе моє протинімецьке наставлення здобуло її симпатію. Вона ділилася зі мною всіми відомостями, навіть тими, які приховували від мене Соня і Бася. Всі родинні таємниці були також мені відомі й то з подробицями.

Литвин час-від-часу мене відвідував і пересилав харчі. Опінію у большевнків мав добру, як і я. Литвин знайшов собі друга - кацапа Володю, капітана річної фльоти, родом із Тули. Батько його загинув, як білогвардієць у 1919 році, Відзначався великим російським патріотизмом і інтелігенцією та чудово грав на гітарі матроські пісні. З Литвином зблизила його ненависть до хамства совєтських партизанів.

Передбачалася рання весна. Де-не-де лежав ще сніг. Вдень гріло вже сонце, але ранком тримався ще приморозок. Подих весни приносив звичайне хвилювання і пориви. І тим разом мене кудись тягнуло - щось робити, щось. пережити. Мені і Литвинові обридло таке життя. Відчувалась порожнеча і бездільність. Інстинктом ми відчували, що прийдуть якісь події, але ще не знали, що це буде. Тікати на Волинь було зарано: зимно. А зрештою, ми не мали перед собою чіткої мети.

В цей час поступили нові зарядження наших зверхників. Нічого не залишалося до вибору. Литвин дістав завдання в Камінь-Коширську, а я пішов у ліс до совєтських партизанів.

"Отряд імени Сталіна, соєдіненіє Жукова" квартирував у "балаганах" Невірівського лісу, що являли собою табір-базу. Це була невелика площа, - власне острів серед болота, огороджений засіками колючого дроту. Стежки й поблизькі дороги були заміновані. Шатра замасковані гущею соснового лісу. Кругом цієї місцевості тяглися непроходимі болота. Так, це була природна фортеця.

В таборі був лише штаб, ранені, хворі і мала охорона. Решта відділу розбита на взводи ("отряди" ім. командирів) квартирувала по селах. Командиром відділу був майор; його прізвище мені невідоме. Штаб був побудований на зразок штабів червоної армії. Головну ролю у відділі відігравали політруки. Той старший лейтенант, який перший раз із нами говорив у В. Глуші, був командиром розвідки. Радіовий зв'язок із Москвою був, але де містився апарат, мені не відомо, бо все робилося в таємниці перед рядовиками. Знаю, що літаками совєти скидали тол тощо і що від нас ходив спецвідділ на відбір "грузу". Де це було, не знаю, десь приблизно на другому боці Прип'яті.

Як бойова одиниця, наш батальйон не являв жодної вартости. По-перше, склад людей був різний. Більшість колишніх червоноармійців, частина парашутистів і частина євреїв, утікачів з "гетта", і дуже мала частина місцевого населення. Самий "зброд" і все розсобачене та здеморалізоване. По-друге, відділ був розбитий на масу підвідділів з т. зв. спецзавданнями: "міньорщики", пропагандисти, зв'язок, охорона, розвідка, постачання - і битись не було кому. Зброї також було мало, її збирали серед населення. Основну силу відділу творили парашутисти, але їх було дуже мало. Старшини, які були в німецькому полоні, були на правах бійців. Навіть капітан і майор залишались рядовиками.

Активности великої відділ не проявляв, більше займався грабуванням харчів і одягу з населення. На випадок акції в нашому терені спецвідділи збиралися докупи.

Коли німці робили акцію на В. Глушу і люди дали знати до штабу, то командний склад довго давав зарядження і навмисне відтягував, аж поки розвідка донесла, що німці виїхали. Тоді зібраний відділ, верхи й на возах, як буря влітав у село і немов то шкодував, що німці втекли. Таких інсценізацій було багато.

Совєтські партизани мали завдання саботажу, а не охорони населення. Для пропаганди робили різні комедії. Бойового духа взагалі не було. Ті люди хотіли лише пережити війну і один одного обдурював патріотичними фразами. Якщо робили акцію, то підготовлялися до неї довго. Тактика була добра, наприклад, засідка на деревах і маскуючі білі плащі на сніг. Індивідуально боєць боронився. добре.

Я був присутній в таких акціях, як напад на вузько-торовий потяг, де був застрілений українець Білинський, на Ольбє Мале, Пнєвно, Деревок і Любешів.

Загально дії совєтських партизанів обмежувалися грабунками, долагоджуванням спорів і порахунків цивільного населення. Хто дав більше горілки, той був правий. Найбільше терпіли на цьому свідомі українці. Щоб розстріляти людину, досить було знайти в хаті "Кобзаря" краківського видання. "Це фашистівський", казали большевики. Скільки невинних людей розстріляно на донос, ніби в нього була зброя..!

З харчів у селян можна було знайти лише хліб, сушений поліський сир і більш нічого. Вночі, як закон, хати були незамкнуті так, щоб партизани без перешкод могли входити до хат. Бідні були жінки. Вони мусіли бути повсякчас жертвами партизанів. Околиця страшенно бідна. В селянських хатах задуха неможлива: відвідавши кілька хат, можна сп'яніти. Безперестанні грабунки ще більше ожебрачували селян. Важко було бути присутньому при цих операціях. А я, власне, був у одному з таких "грабункових" підвідділів; його командиром був "Сашко", заступником "Батько".

Для конспірації подружив я з євреєм Абрамовичем з Одеси. Він снував уже пляни на майбутнє: після війни, як нагороджений високими відзначеннями, займе добре місце в торгівлі. Після акції, коли ділилися враженнями, він проявляв велику відвагу на словах. Захопившися своїм уявним геройством, залюбки співав дві строфи з "Катюші" і "Тучі над городом". Одначе, приязнь наша була велика: ми були нерозлучні.

Совєтські партизани приготовляли адміністрацію на селах на прихід червоної армії. Все мало залишитись за довоєнною структурою. Призначали голів сільрад, ділили землю і т. д. Місцевих прихильників партизани використовували для зв'язку й розвідки та обіцювали їм великі нагороди.

В тому часі німці забирали масово поліську молодь на роботи до Німеччини. Молодь почала "на ґвалт" женитися, бо одружених ще тоді не брали. При тому дівчата на замовлення хотіли мати дітей.

На північ від Прип'яті були добрі партизанські з'єднання, що рекрутувалися з бійців червоної армії. Вони добре билися і для німців були поважною небезпекою. Наша частина, одержавши згодом поповнення і озброєння, розгорнулася також у поважну силу.

ПОДВІЙНА ВТЕЧА

Одного дня я відвідав Литвина і привіз йому харчі. Розповідали ми один одному всякі події до пізньої ночі та міркували, як вирватися з цього зачарованого кола. Вкінці постановили звернутися до доктора Гутаревича з просьбою, щоб він, коли буде їхати до Луцька по ліки, взяв нас із Литвином. В добрій надії поклали ми свої пістолі під подушку і заснули.

Під час снідання помітив, що з Бабушкою щось не гаразд. Стала нервова і не дивилася в наш бік. Коли вийшли пані Соня і Бася на роботу, Бабушка перехрестилася і каже:

- На милість Бога, не виходьте на вулицю, бо вас заарештують. В хаті ви безпечні. Нічого мене не питайте, бо я дала слово чести.

Ясно, що снідання нам не смакувало. Після короткої наради ми вирішили, не гаючи часу, тікати. Я однією дорогою, а Литвин - другою. Мали ми вийти з міста і зустрітися під лісом на умовленому місці. Коли по двох годинах котрогось із нас не буде, то значить,- пропав. Нічого не кажучи Бабушці, ми вийшли. Бабушка, догадуючись, перехрестила нас на дорогу:

- Нехай вас Бог провадить.

Тільки я вийшов на поле і хотів свобідно дихнути, як із куряви виринула колона війська, що повертала з акції на партизанів. Віддаль була яких сто метрів, втікати було запізно.

Жаль було прощатися з світом. Надходила весна з різними надіями. Перед очима стала моя мати, а від жалю і страху голова стала наче порожня. Не звільняючи кроку, іду далі. З першого воза зіскакує фельдфебель, за ним солдати, питають за документи. У мене в кишені пістоля. Машинально витягаю документ, а в голові одна думка, коли погано - стріляю кількох німців, а останню кулю - собі в голову. На щастя підійшов офіцер і я йому показав єдину, яку мав при собі, виказку Українського Національного Об'єднання в Берліні.

Він подивився на мене, на фотографію і - "гут". Я поклонився і, не оглядаючись, відійшов яких 300 метрів, а пізніше бігом скільки сили - до близького лісу. Сів, закурив і щойно, коли проаналізував разом всю небезпеку, стало справді страшно. Ноги й руки дрижали як у лихоманці. В голові все плуталося. Це був перший випадок, де життя висіло на волоску. Одначе, я себе сконтролював, що в таких випадках не гублюся.

Я чекав не дві, а три години - Литвина не було. Почекав ще годину, чи дві - немає. Значить по Литвинові. Тоді я взяв підводу та поїхав до села, де залишив свій відділ, щоб подати сумну вістку.

Виявилось, що ми переплутали місце зустрічі і Литвин також, не діждавшись мене, прибув до відділу і вже при столі: запивав мою душу. Тепер ми спільно почали розбирати, чому мали арештувати і звідки про це знала Бабушка. Справа була ясна. Пані Русєцька працювала в СД (німецька служба безпеки). До неї "смалив холявки" один агент із Луцька - Кузін. Литвин був йому суперником, отже, він почав нас слідити. Ясно, що він був не дурний, і все бачив. Докази проти нас були, але треба було пагоди, щоб нас застати разом. Коли я приїхав до Литвина, Кузін мав уже наказ нас арештувати, але сказав про це Русєцкій і вона не хотіла, щоб це сталося в хаті її тітки. Мати Русєцької, як сестра Бабушки, мабуть у великій дискреції шепнула їй, а Бабушка все таки нас любила й пожаліла. Таким чином ми врятувалися.

Тепер ми знов були з Литвином разом. Було нам уже далеко приємніше. Одного дня, при нагоді, заїхали ми подивитися на Біле Озеро. Краса - неймовірна, чиста, зеленкуватого кольору, вода, піщане дно. Кругом дрімучий сосновий ліс. Маленька пляжа і недалеко лісничівка, де ми мали мешкати. Якраз був захід сонця. Таку красу рідко де можна побачити. Червоне проміння сонця відбивалося від плеса води і розливало океан світла. Навколо мертва тишина. Ми стояли, мов зачаровані. Врешті, Литвин промовив:

- От сюди приїдемо на відпочинок, якщо переживемо війну. В рангах полковників, зеленими лімузинами. Візьмемо з собою рушниці для полювання.

Не знав мій любий побратим, що не доведеться йому ніколи побачити вдруге поліську красу.

* * *

З Волині повіяло бурею. До нас прийшли спізнені вістки, що в Луцьку ще в березні українська поліція зі зброєю втекла в ліс і прилучилася до українських партизанів. Ми з Литвином наставили вуха. Не знаючи докладно всіх справ, ми все ж догадувались, що це розпочинається відкрита боротьба з німцями. Згодом один знайомий з Луцька розповів нам, що причиною виступу української поліції проти німців було змушування її репресувати населення, яке відмовилося їхати на працю в Німеччину. Поза тим поліцію змушувано брати участь у боротьбі проти партизанів.

На Поліссі, хоч із запізненням, але також сталося те саме. Дня 13-го квітня 1943 року українська поліція з Ратна, разом із групою т. зв. козаків, які теж стояли, як німецька охорона, відійшла у ліс, перестрілявши своїх німецьких зверхників і забравши зброю та амуніцію.

Вони вже того самого дня напали на німців, які грабували худобу в одному селі. Відібрали цілу череду, а німців перестріляли до одного. У населення героєм дня були українські партизани. Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв'язок з гестапом. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів. Совєтські партизани були тими подіями найбільше заскочені і не знали, як це пояснити своїм бійцям.

У перших днях намагалися вести переговори з українською поліцією і прилучити її до себе. Мені вдалося підслухати розмову Сашка з Батьком. Вони мали доручення перевести на цю тему розмови з українськими відділами.

- Аби лише вони погодилися, казав довірочно Сашко, ми їх пізніше роззброїмо й перечистимо. Благонадійних залишимо, а сволоч - на гіляку.

Але наші хлопці не були дурні й не пішли на совєтську вудку, а навпаки - почали чистити села від активних комуністів.

Перша наша думка була - прилучитись до своїх. Але чи не розстріляють нас, як комуністів і провокаторів? Хто ж нам повірить, що ми націоналісти?

Большевики зрозуміли, що тепер почнеться боротьба з українською національною партизанкою і негайно дали таємний наказ прочистити свої ряди від непевного елементу.

В селі Вітлах, де стояв наш відділ, серед ночі прибіг до Литвина товариш Володя і сказав шепотом:

- Удірайтє, ребята, бо вас розстріляють! Ми з Литвином узяли тільки пістолі (кріси залишили) і тихенько, щоб не почули товариші, вийшли з хати. Оминули корчі й що сил у ногах - подались. Хоч ніч була зимна, нам було дуже гаряче. Пройшли кілька кілометрів і постановили роздобути коні. За всяку ціну треба було відійти якнайдалі від знайомих сіл.

Зайшли на хутір. Я знайшов коня відразу, а Литвина господар сперечається і не дає. Осідлав я коня мішком, загнуздав путом і під'їжджаю до Литвина. Литвин підходить до мене й шепче:

- Злізай, тікаймо!

Ледве ми проскочили під ліс, як за нами посипались постріли. Виявилось, що господар був совєтським зв'язковим і в нього якраз ночували партизани з нашого відділу.

Тієї ночі зробили ми зо 30 кілометрів болотами, переступаючи з корча на корч. Ми вже майже минули Камінь-Коширськ. Виходити на трактову дорогу - боялися ми німців, а йти глухими селами й лісами - страшно було від большевиків. Але ми вірили в свої пістолі й узяли напрямок на Маневичі, де в мого брата мали намір зробити перший відпочинок. Так переходили ми лісові села, тримаючись ближче лісу. Коли входили в село, питали, чи нема тут наших товаришів. Якщо були, то ми тікали в ліс, а коли ні, то заходили в село. В одному селі проміняв я чоботи на постоли, бо дуже намуляв ноги. Але до постолів треба звикнути, тож підбився в них немилосердно. В іншому селі взяли ми в одного господаря військову торбу, набрали в неї хліба та сала й пустилися через незаселений 30-кілометровий полігон, де колись поляки робили артилерійські вправи. Села, що колись лежали на території цього полігону між Верхами й Повурськом, були поляками виселені.

Ніде ні живого духа. Тільки пташки й звірі порушували тишу. В цій тиші й ми з Литвином ішли мовчки. Стало смеркати. Мені дуже хотілося закурити. Литвин обурився:

- Ти не військовик, не знаєш, як далеко в темноті видно вогонь цигарки. Навіть запах диму може нас зрадити. Ану ж недалеко від нас сидять большевицькі партизани!

Я таки, не слухаючи його мови, зійшов з дороги, сховався за рештки фундаменту хати, накрився кожухом і закурив. Утомлені прилягли ми там відпочити. Пролежали може півгодини, коли раптом із вітром почули ніби людський голос.

Стали наслухувати. Голос зближався, а незабаром почули ми кроки гурту людей. Було вже цілком темно, але на тлі води по обох боках дороги, видно було, що попри нас пройшло 20 совєтських партизанів. У нас за плечима пробігли мурашки, з запертим віддихом рушили ми далі.

Страшна втома підкошувала ноги, а до якоїсь оселі було ще далеко. Ми вирішили зайти глибше в ліс, розкласти вогонь, висушити мокрі онучі й так дочекатися дня. Коли вже добре нагрілися, не могли відігнатися від сну.

- Давай по черзі: один вартує, а другий спить, звернувся я до Литвина.

Перший тримав варту я. Назносив дров, підклав у вогонь і думав хоч сісти вигідно, але й не зоглядівся, коли заснув. Вранці збудив нас приморозок. Наш вогонь цілком погас. Нічого нам не сталося й обидва були задоволені та виспані.

Щоб не перепливати річки Стохід, треба було накласти трохи дороги й ризикнути перейти Повурськ. Перед самим містом домовилися ми, що Литвин, як краще вдягнений і в чоботях, буде робити міну лісничого, а я в постолах і знищеному кожусі буду йти, як поліський дядько, ззаду "пана". На всякий випадок, пістолі тримати напоготові. Так перейшли попри станицю німецької жандармерії без пригоди. Вже знайомими мені селами прибули ми пізно вночі до мого брата.

Всі вже спали. Застукав я у вікно, в хаті почувся шепіт, і за хвилину голос брата запитав: - хто там? Я відповів. Тихенько відчинив він двері й ми ввійшли у хату. В кухні, в пічній білизні, дрижала від страху братова. Вона була полька й дуже мене не любила. Мені приписувала все нещастя війни, ніби то я, як той крук: крякав, крякав і викрякав. Коротко поінформував я брата про мою історію і порадив йому їхати до міста, або додому, час небезпечний. Покрутив Віктор головою і каже:

- Що ти путаєшся в чорні справи? Ходитимеш, аж поки в'язи скрутиш.

Наші погляди, як і завжди, розходились. Він мав велике господарство, був працьовитий і мріяв про спокійне життя.

Але, як то кажуть, свій хоч не заплаче, то скривиться. Завів він нас у клуню між кулі соломи и туди приносив нам їсти. Ми, відпочиваючи, попросили машинку до стриження і "обпалкували" один одного, щоб не мати поводження у жінок, бо жінки приносять нещастя, а ми готувались до партизанського життя.

Відпочили два дні, набрали харчів на дорогу й подалися далі. Віктор провів нас до лісу і пригадав мені дорогу. В напрямку Луцька оминули ми Рожиці й заночували на хуторі біля села Кульчин. Як тільки вийшли з лісової полоси, що кінчається перед Рожищами, відчули, що Волинь - інша країна. Ми почували себе тут певніше.

Якраз був Страсний Тиждень. З хат долітали пахощі пасок. Господар, у якого ми ночували, почастував нас навіть горілкою і сказав:

- Хто вас знає, що ви за люди? "Хлопці" казали, щоб не розповідати, але може ви й не погані люди...

І так, вагаючись, почав розповідати, як то "хлопці" їздять уже машинами, б'ють німців і німецьких запроданців. На відході сказав, що його син уже пішов до "хлопців".

Ми з Литвином ковтали кожне слово. Нам здавалося, що ми вже спізнилися: що й без Гриця вода освятиться. Коли б могли, то на крилах полетіли б, щоб тільки швидше додому, до всіх знайомих, до односельчан. По дорозі лежали артилерійські й мінометні стрільна. От, думаємо, якби нам хоч один танк! Але "хлопці", певне, вже настягали зброї, аби лиш нам швидше додому!

В одному чеському селі взяли ми підводу. Найбагатший чех не хотів їхати, але ми погрозили пістолями, і чех зі страху дав нам по бабці, запріг коні й поїхав. Тому, що ми не знали, чи наші партизани вживають погроз, щоб не компроментувати їх перед чехами, вдавали совєтських партизанів. Через Торчин і Бокійму під'їхали під ліс колонії Зелений Клин, де жили Литвинові батьки. Чеха відпустили додому, загрозивши смертю, якщо скаже, кого й куди возив. З ним ми наче б відіслали все наше скитання і стали на власні ноги, щоб більше не тікати, а перейти в наступ.

ПЕРША ЗАГРАВА ПОЖЕЖІ

Але нам лише здавалося, що це кінець відступу й страху. Так завжди, коли йдеш кудись, здається: аби дійти, а там уже все просто. А коли доходиш, то видається, що там Щойно починається "криво", а не "просто". Так нам здавалось коли ми вперше переходили кордон. Так здавалось мені, коли я з Берліну повернувся до Г. Г. Так само думалось мені, коли їхав до легіону в Криниці, так само здавалось, коли їхав до Львова, а звідти добирався додому на Волинь. За кожним разом дійсність була не така, як мрія, і це ще часто повторювалось після Зеленого Клину й, мабуть, ще не раз повториться.

До Литвинового дому прибули ми саме на Великдень. Мати, сестра і шурин неймовірно втішились нами. На радощах проговорили ми цілу ніч, ділячись враженнями, а їх вистачило б оповідати тижнями. Нас найбільше цікавило, що діється на Волині. Литвинова родина не могла нам дати докладних вияснень, бож вони не були зорієнтовані в усій справі, ані не знали внутрішньо-українського становища.

Назагал з їхнього оповідання нам стало ясно, що почалась українсько-німецька війна. Український нарід у Західній Україні підіймає зброю проти німецького окупанта. Це був стихійний рух проти німецького терору й гніву, і не можна сказати, щоб одна, або друга Організація його викликала. Може бандерівці приспішили початок одвертого виступу, але виступ цей мусів прийти, якби навіть хтось хотів до нього не допустити.

Хто очолює весь рух, яких він набере форм, яка його мета й методи, цього населення не знало. Не знали й ті, що його починали й тепер намагались взяти в свої руки. їх несла стихія так само, як і народні маси. Маси захоплювалися ударами по німцях і підтримували кожного, хто ті удари завдавав. Керівники боротьби також захоплювались самою боротьбою, але ледве чи хто здавав собі справу, як вона йде і чим закінчиться. Та чи нас цікавило, що буде на кінці боротьби? Нас цікавила сама боротьба з окупантом і наша участь у ній. Нас палила жадоба стати серед тих, що перестали боятись залізних німецьких полків і звірського Гестапо, а самі наводять на них страх.

Та поки що, нам треба було боятись і ховатись, щоб хтось не побачив. Зокрема мені. Литвинову присутність можна було виправдати, приїхав на свята з посади. І це нікого не дивувало, не викликало жодного підозріння. А хто я такий і чого сюди приїхав? Тому було рішено, мене заховати в клуні. Радість повороту на Волинь була така велика, що Великдень у клуні мені ніяк не псував настрою.

Вранці шурин Литвина приніс мені в кінський жолоб (там я лежав) свячене й пляшку горілки. Почав я його розпитувати про взаємовідносини між мельниківцями й бандерівцями та їх участь в організуванні партизанки. З розмови довідався, що і ці й ті мають у лісі свої відділи, як мали своїх симпатиків чи членів у поліційних частинах, що тепер опинилися в лісі. Більше поліцистів було під впливом бандерівців, тому й партизанські частини їх трохи численніші, але менш обсаджені старшинами. Відчувається, що одні з одними конкурують і, всупереч засадам усякого здорового розуму, стараються одні одних змайоризувати, замість творити спільний фронт.

Були це прикрі відомості, але ніхто ще їх не брав поважно, бо тертя між бандерівцями і мельниківцями відчувались, але до зударів не доходило, ані в терені не було помітно ворожости. І я довго над цим не роздумував.

Прийшов до мене Литвин і ми вдвох випили. Коли мали вже "в чубі", Литвин розповів, що колонія Зелений Клин живе в страху перед большевицькою бандою, яка тероризує навколишні села і майже щоденно приходить з недалекого лісу на наш хутір. Банда має 8 чоловіків. Ми почали думати і ввечорі, після другого "жолоба" - а самогонка була міцна - вирішили зробити на них засідку. Розпитали, кудою вони ходять, і залягли на роздоріжжі. Комбінували просто: вони ходять, як нам казали, табуном. Коли ми несподівано зблизька "застукаємо", то кількох уб'ємо, а решта розбіжиться. Тоді ми візьмемо від забитих зброю і самі втечемо. Добре, що вони не переходили того вечора. Над ранком з відбезпеченими пістолями ми поснули. Коли прокинулися, дякували Богу, що так обійшлося. Такі експерименти можуть робити лише п'яні. Родичі Литвина за цю історію дуже нас "дурняли" - тобто дурнями дорікали.

На другий день свят пішли ми в село Церквищі. Литвинового шурина брат Юстик був в СБ. Почав нас переконувати, що "Б" має рацію. Він знав, що ми є "М", отже підходив до справи дуже обережно. Ми зводили розмову до того, що нам усе одно з ким, аби лише битись за Українську Державу.

Юстик оповідав про акцію на Смигу. Це було приблизно 6-10 квітня. Бандерівці стягнули всі довколишні боївки. В цій акції спалено сушарню дерева й пошкоджено деякі машини тартака та фабрики меблів. Німці мали великі втрати та ще й багато вбитих. Партизанів вбитих - чотири. Це перший поважний виступ українських партизанів. Участь брало сто п'ятдесят бойовиків. Командирами були Черник і Юрко (обидва з Дубенщини).

Юстик, як начальник СБ, запропонував нам узяти участь в екзекуції одного "сексота". Увечорі, коли вже смеркло, випровадили ми його за село. Там стояла приготовлена лопата. Юстик наказав йому викопати яму. Той викопав. Казав лягти в яму, той ліг. Тоді Юстнк поправив собі шапку й приложив йому польського "віса" до потилиці: постріл... забулькотіла кров. Ще агонізуюче тіло закидали землею. Які обвинувачення мав цей селянин, ми з Литвином не знали. Лише були свідками короткої розправи. На нас зробило це неприємне враження. Так убити людину з премедитацією ми б не могли, тим більше українця. Це не по нашій вдачі, не штука вбити безборонного. Чесна боротьба може йти лише на полі бою. Ми розуміли, що в ім'я справи доводиться часом стріляти свого, але хай роблять собі це інші. Але ж повинен бути якийсь суд, обвинувачення, змога оборони. Адже навіть совєтьскі партизани питали людей, чи ми винні, чи ні. Юстик, без нічийого наказу, без суду, виконав присуд і сам розстріляв. Він був і суддя і виконавець. Він являвся паном життя і смерти селян, які належали до району його влади. Це нам був образок майбутньої діяльности бандерівської СБ (Служба Безпеки).

На третій день свят в обід узяли ми підводу в поляка, що садив якраз картоплю, і виїхали до мого дому. У Вербі треба було переїздити шосу й залізницю. На переїзді стояла мадярська варта. У мене був захований у возі кріс, що його виміняв за пістолю в Церквищах. Пістоль був дуже гарний, мені було шкода розставитися, але Литвин казав:

- Не жалій,- коротка зброя нічого не варта, тепер треба носити довгу.

Полякові ми загрозили, що як тільки моргне до мадяра, на місці застрілимо. Спокійно переїхали варту. Пізніше доводилось переїздити Ікву, бо міст у Носовиці був спалений. Перед Антонівцями поляка, як завжди, налякали й відпустили додому.

У мене дома мати й брати дуже втішилися, що я ще живий. Востаннє був я дома на весіллі мого брата. Тепер застав усіх при доброму здоров'ї.

Мій брат Петро зорієнтував нас повністю в подіях, що відбулися в наших околицях.

В сусідньому лісі знаходилося два партизанські табори: мельниківський табір Хрона і бандерівський табір Крука.

настрої односельчан були дуже піднесені. Багато молоді активізувалося і потрапило під вплив революційних організацій. Деякі не знали, за ким іти: за бандерівцями чи з мельниківцями. Всі мої товариші, що були в минулому під моїм впливом, чекали від мене авторитетного слова. Цікаво, що те саме явище, яке було на еміграції, помічалось і по селах: більш свідомі люди були симпатиками мельниківців" а мало вироблена молодь здебільшого симпатизувала бандерівцям.

Ясно, що ми з Литвином були ідеологічно за ОУН А. Мельника, але, вирішивши піти на військову дорогу, постановили придивитися, де ліпше поставлена військова справа і де поважніші люди. З тієї причини ми не спішили вступати до відділу та вирішили зачекати кілька днів, щоб роздивитись.

В міжчасі зустрічалися ми з людьми з одного й другого табору та інформувалися. Крук був більш популярний за Хрона серед населення, але вислід останнього бою з німцями на Козаччині підірвав нашу віру в нього, як військовика і командира. На шосі Шумськ-Крем'янець Крук із відділом 50 чоловіка розбив колону німців і здобутими машинами над ранком приїхав на хутір Козаччина та розмістився на спочинок в трьох квартирах, не виставивши варти. Німецька жандармерія, в силі 80 осіб, слідом машини приїхала на хутір і застала всіх сплячих. Хлопці боронилися героїчно, але згинули чотири стрільці. Німців, правда, згинуло всім, але при такій необережності Крук міг загубити весь відділ.

Про Хрона інформували нас позитивно. Через зв'язкового умовилися ми з ним на зустріч. На горі Стіжок у гаївці чекали нас Хрін і Чорнота. По довгій розмові погодилися ми з Литвином вступити в його відділ. Тут ми довідалися, що до табору стороннім не вільно навіть зближатись. Коли хтось туди заблукався, його пости затримували і коли виявилося, що він нешкідливий, зав'язували очі й виводили далеко за табір. Така дисципліна, конспірація і романтика нам дуже подобалася, і ми з Литвином нетерпляче чекали дня, коли будемо допущені в таємничий ліс. Умовились, що прибудемо до табору 1-го травня 1943 року.

До 1-го травня залишилося ще три дні. Відпочиваючи, снували ми пляни, як то будемо воювати з німцями, якої тактики будемо триматися і т. д. Литвин казав, що ми завжди мусимо в бою бути близько один одного, щоб взаємно себе виручати. Він вірив у своє щастя, що його куля минає, бо в останній польсько-німецькій війні йому прострілили лише наплечник.

Я, одначе, вірив у призначення і вірив, що все буде так, як казала мені ще на Поліссі циганка. Вона запевняла мені успіх у дівчат, казала вистерігатись чорнявої, яка полонить моє серце. Далі казала, що матиму успіх в авансах, а потім виїду за кордон, буду багатий і одружуся з чужинкою. В'язку з 13-ти ниток наказувала мені завжди носити при собі, бо це мій талісман. Хоч я і не дуже в це вірив і не конче хотів одружуватися з чужинкою, проте ниток не викинув. Якраз тепер прив'язував мимоволі до них велике значення. Вони ж запевняли, що ще десь колись буду багатий, отже, не загину в боях найближчого майбутнього.

ЛІСОВЕ ЦАРСТВО

Родина наша - обрізани, a хата в лісі, у ярах...

(Партизанська пісня)

- Ваш терор для нас страшний лише так довго, як довго ми не відповідаємо протитерором. Коли за ваш один постріл падатиме наших десять, коли з-за кожного рога й корча на вас чигатиме смерть, тоді побачите, чи можна вам провадити війну на фронті і в запіллі одночасно.

Так писав отаман Тарас Бульба-Боровець ще 1942 року до ката України - Коха. Тепер здійснювалась його погроза.

Кожне село, кожна хата, кожний горбок і корч при дорозі грозив німцям смертю. Почалась тотальна боротьба українського народу з кривавим окупантом. Доля судила, що моє рідне село стало першою партизанською базою на Волині.

На північний схід від міста Крем'янця, де кінчається ланцюг мальовничих Гологір і Вороняк, у мальовничій долині, лежить село Антонівці.

Луг і річка Їлавка, що наповняє місцевий став, ділить село на дві половини. Довкола села, в гірських заглибленнях, розкинулись менші і більші хутори, як: Рідня, Лісовики, Данилівка, Трійця, Гута Антоновецька й Соснівка.

В центрі села, на горбку стоїть гарна дерев'яна церква, оточена грубими ясенями і високими смереками. Трохи вниз від церкви знаходиться шкільний будинок, а далі - великий дім священика, овочевий сад і саджавка. Другий осередок села - це водяний млин і ряд фільварочних забудовань, розташованих над ставом (за греблею), які, разом із сусіднім лісом, належать до посілостей нащадків графа Ходкевича.

За Польщі приїздили в село різні екскурсії, цікавилися пам'ятками давнини і любувалися красою околиці. Акцію краєзнавства провадив професор Кременецького ліцею Мончак, поляк. Тому, що пам'ятки не мали нічого спільного з польською історією, він не старався місцевости популяризувати.

А оглядати тут було що. На одній із близьких гір залишилася стара мурована церковця Св. Трійці, згідно з легендою побудована на місці печери св. Нова Почаївського. На горі Уніяс залишилися оборонні вали, висипані правдоподібно ще за часів Волинсько-Галицької держави. В той час сусіднє село Стіжок було містом. Тепер за стільки віків на тих зарослих травою і лісом старих слідах княжих дружинників, проходили, як тіні предків, українські партизани.

Весна 1943 року була справді весною бурливою. Стихія боротьби з німецьким окупантом охопила всі українські землі. Тереном найбільших боїв були Волинська й Поліська земля. Вони стихійно зірвались до боротьби. Але був у цьому певний плян. Були певні моменти, які можна назвати початком Були події, що визначували етапи розвитку боротьби.

Носіями цієї боротьби-незалежно від її стихійности, в основному - були ОУН А. Мельника і ОУН С. Бандери. Першим виступом було визволення в'язнів із лубенської в'язниці боївкою ОУН "М", а далі визволення в'язнів у Крем'янці боївкою "Б" в кіпці лютого 1943 року. Крок за кроком дії боївок розвиваються і доходить аж до "Антоновецької Республіки"-першої військової бази українських партизанів на Волині.

Велика смуга Крем'янецько-Дубенського лісу, який сполучається з Славутсько-Шепетівськими лісами стала другим після Полісся центром широкого українського повстанського руху. Тут творилися повстанські загони, штаби, військові школи. Тут же відбувались перші трагічні події.

Перші кадри рекрутувалися здебільшого з Кременецького і Лубенського повітів, з поважною участю молоді всіх українських земель. Досі на Волині були лише боївки, які не мали чисто військового характеру так, як мали від самого початку крем'янецькі відділи.

Але й ці перші волинські відділи спиралися вже на партизанські традиції отамана Т. Бульби, який рівно на рік раніше почав протинімецькі дії в лісах північної Рівенщиии. Костопільщини та Сарненщині. Коли творився Крем'япецький осередок, то Бульба був уже дуже відомий. Хоч його

відділи виступали під назвою Українська Повстанча Армія (УПА), то його партизанів звали "бульбівцями", а назва УПА тоді ще в широких колах українського суспільства майже не вживалася.

З Бульбою мали зв'язок обидві ОУН. ОУН А. Мельника дружньо з ним співпрацювала ще від 1941 року. Бандерівці трактували його, як майбутньою конкурента, але тим часом висилали до нього своїх людей на партизанський вишкіл і "заправу".

В зв'язку з вищезгаданими подіями в лютому й березні 1943 р. постала, як перша, Антоновецька база. Генеза її приблизно така:

В другій половині березня 1943 року кременецький поліцист Мазниця перейняв телефонограму до німецької жандармерії в Крем'янці такого змісту: "Ненадійний елемент роззброїти й арештувати". Мазниця повідомив про це обласного бойового провідника ОУН А. Мельника (до якого він, власне, був зв'язковим від поліції) - Блакитного, і 19.3. забрати з магазину решту зброї та амуніції й відійти в влено зробити приготування до втечі. 20.3. жандармерія зажадала від української поліції 20 крісів. Вже 21.3. жандармерія домагалася дальших крісів. Того ж дня Блакитний зустрінувся з Хроном і вони рішили уночі з 21-го на 22-го 3. забрати з магазину решту зброї та амуніції й відійти в ліс. Так і зробили. Повідомлена про це поліція по районах теж відійшла в ліси.

Кременецька поліція покинула службу в числі коло 100 чоловіків. Частина з них розійшлися по домах, а лише 45 чоловіка затрималися коло села Людвищ, у лісі званому Купівець. Відділом командував Жарина, а його заступник був Мазниця. Згодом відділ перейшов в угорський район, а звідти, під командою Вихора, в лісничівку, недалеко від Антоновець. Комендантом табору призначено Хрона (Микола Недзведський), бувшого коменданта поліції. За кілька днів група мала вже 50 чоловіків та була озброєна кількома легкими кулеметами, а Блакитний додав ще "максима" з тачанкою. Коли бандерівці в часі однієї акції спалили живцем трьох ляндвіртів у Бережцях, німецька жандармерія приїхала до Стіжка, де сталася сутичка з повстанчою групою Хрона. У висліді були вбиті чотири німці, по нашім боці були два ранені. Це був перший бойовий хрест цієї групи.

Незабаром прийшли до групи Хрона поповнення з теренових боївок і він закладає табір у лісі над озером Глибоке.

Тоді було ще холодно, подекуди лежав сніг, але перша волинська база стала фактом доконаним.

Найближчими тижнями, в зв'язку з слідством німецької жандармерії і загрозою арештів в середній лісничій школі _ в Білокриниці, учні школи, в порозумінні з хлопцями місцевого батальону, в силі понад 20 осіб утекли до групи Хрона. Серед учнів були: Іскра, Клим, Вусатий, Грушка й інші. Політичну роботу й бойову підготовку в Білокриницькій школі провадив інж. Гарячий (заступник директора), колишній сотник кінного полку ім. Костя Гордієнка. В лютому 1943 року його розстріляли німці після нападу бандерівців на в'язницю. Тоді розстріляно д-ра Рошинського з дружиною, Жиглевича, Юрка Черкавського і ще одну жінку.

Паралельно до відділу Хрона розгортався на Крем'янеччині рухомий відділ Крука, що складався з боївок ОУН "Б", з частини поліції, що перейшла від Хрона, і батальйонців. Але Крук ще не мав табору в лісі, стаціонував по селах. Тоді ще не було спільної теренової клички і не було суперечок між відділами.

Коли потепліло. Крук заклав табір на Залужській горі Франка. З акцій, які він перепровадив у терені, були:

Дедеркали - де німці дубельтівками і гранатами відбивалися, Молотьків, шоса Шумськ-Крем'янець і згадана вище сутичка на хуторі Козаччина. Масовий виступ боївок ОУН "Б" (Вербний тиждень) на всій Волині закінчився невдачею. Після голосного початку і кількох невдач усе затихло, зате розпочалася плянова організація відділів. Виявилось, що боївки не можуть мірятись з німцями.

Перед Великодніми Святами (Свята були 25.4.1943) була спільна виправа відділів Хрона і Крука на батальйон шуцманів у Білокриниці, що містився в колишніх касарнях 12-го полку польських уланів.

На допомогу були стягнуті боївки мельниківців із Дубенщини, на чолі з Арійцем-Білим і Бабієм, як доповнення відділу Хрона. Два ті відділи, Хрона і Крука, мали разом біля 200 чоловіка. Акція не вдалася. По короткій перестрілці наші відступили, бо виявилося, що німці посилили свою залогу. Після тієї акції між Хроном і Круком, не зважаючи на їхню організаційну приналежність, заключено порозуміння щодо взаємної допомоги в разі небезпеки і усталено спільну теренову кличку.

Окрім відділів Крука і Хрона, на Крем'янеччині був ще третій по політичній приналежності відділ т. зв. ФУР (Фронт Української Революції). Командиром відділу був Яворенко. Його постійна квартира була на хуторі Червона. Яворенко, колишній директор сільськогосподарської школи в Борсуках, спочатку працював з бандерівцями, хоч членом їхнім не був. Відділ його складався з хлопців, що після 30.6.1941. відійшли від бандерівців, і тих, хто стояв на площині УНР. Політвиховником був у нього спочатку Остап із Крем'янця. Згодом у цих справах допомагав Л. М. Вони час від часу контактувалися з отаманом Т. Бульбою. ФУР-івці в лютому 1943 р., озброєні кількома пістолями, забрали з Крем'янця повітову друкарню і дозволяли з неї користати бандерівцям в рамках взаємної співпраці. Незабаром; бандерівці правом "старшого брата" забрали друкарню собі й так скінчилася Яворенкова співпраця з ними.

Теріторія впливів Яворенка обмежувалася селами: Борсуки, Снігурівка і кількома хуторами Лановецького району. Сам Яворенко був абсольвентом торговельної школи в Тернополі, закінчивши її за большевиків. Мав ступінь старшого сержанта червоної армії, прикмети сміливого ватажка та здібності промовця. Його адьютантом і оперативним старшиною був лейтенант Костя, наддніпрянець, досить здібний військовик. Так представлялася партизанка на Крем'янеччині до 1.5.1943. року.

Аналогічно до Крем'янеччини розгорталися події на Дубенщині. Були зорганізовані боївки ОУН "М" і "Б", і до них прийшла поліція, з тою різницею, що на Дубенщині не було відповідних комплексів лісу, де можна було б організувати відділи. Тому силою факту вони пізніше постягалися в антоновецький ліс, якого більша частина адміністративне належала до Лубенської округи.

Перша сутичка українських партизанів Дубенщини з німецькою жандармерією була в Білогородському лісі. Згинуло наших три хлопці, по боці ворога було багато ранених. Наші спалили дві німецькі автомашини. Німців було 70, наших 35 хлопців. Німці заломилися і втекли.

Сутичка відбулася при кінці березня. Командував Черник, бойовий чи військовий провідник бандерівців на Дубенщину.

Той самий відділ пізніше брав участь у нападі на Смигу. Після акції хлопці з боївок були розпущені додому, а малий відділ під проводом Борсука стаціонував по селах: Любомирка, Буща, Обгів, стало зміняючи місце постою. Відділ Борсука належав до групи Крука. Хвиля акцій на ляндвіртів на Дубенщині перед Великодніми Святами також затихла.

МИ - УКРАЇНСЬКІ ПАРТИЗАНИ

Вже другий день ми з Литвином у таборі Хрона. До першого травня дома не всиділи. Коли нас зв'язковий привів до табору, перед нашими очима закрутився весь світ. В гущавині лісу стояли два намети, а біля них товпилися озброєні хлопці. Зброя і одяг різноманітні. Хто в цивільному, хто в поліційній шинелі. Найбільш по військовому виглядали батальйонні.

Увагу всіх звернули наші обстрижені голови. Після загального привітання нас окружили хлопці, між ними й наші старі знайомі, і ми взаємно засипали один одного різними питаннями. Настрій був бадьорий і відчувалося, що "братія" готова на найбільші пориви, хоч і не дуже приготована до бою. До табору приїздили і від'їздили щохвилини вершники, підводи, приходили гінці. Щохвилини прибувала нова вістка: що й де німці зробили, де поляки видали наших людей німцям.

Деякі польські села дістали від німців зброю для поборювання українських партизанів. Найближче положене від лісу польське село Кути тероризує довколишнє наше населення. На всі ці вістки хлопці затискають кулаки і чекають наказу командира, певні, що вони тепер за все і всім відплатять, що караюча рука українського потоптаного народу, як месники за народні кривди.

Хрін, Чорнота й інші провідники відділу відбирають звіти, дають накази, проводять між собою жваву розмову. Як я пізніше довідався, якраз тоді велися переговори в справі спільного штабу і спільних дій групи Хрона й Крука. Рівномірне гудіння розмов переривав сильний голос Бурлаченка, що через грамофонну трубу заповідав обід і вечерю. Тоді найбільший рух починався біля невеликого казана з їжею, де кожний по черзі діставав від кухарів велику порцію м'яса і гострий дотеп Мазниці. По вечері закликав нас Хрін до намету і вписав наші псевда в список стрільців його загону. Від того часу нас звали: Литвин і Макс. Перед спанням відбулася загальна збірка, перевірка присутніх після чого відспівано спільну молитву "Боже Великий". Поважний спів молодих вояків покрила темна ніч.

На другий день ранком прибула до ліса боївка з Дубенщини в силі 85 чоловіків на чолі з Арійцем, Угренком і Чорним. З ними прибули дівчата Іра, Кіра і Маруся, наші санітарки. В таборі збільшився гамір. Хрін дав зарядження будувати нові намети.

Перед обідом Хрін, я і Чорнота поїхали верхи до табору Крука на дальші переговори. На схилі гори Франка, біля джерела містився табір Крука. Замість наметів були побудовані принесені з села шопи. Крім Крука, Каменя, майора Голубенка, Стеценка з оселедцем на голові, Гамалії, Гармаша, Кропиви, Квітки, Тимка зустрівся я ще зі старим знайомим Ільком Т. (Олег) і проф. Гнатовим. Польовий священик відділу Іларіон оповідав мені, як хлопці лякають старого професора: викрадають від нього кріса, а потім кричать, що німці біля табору.

Справа переговорів затягувалася. Йшло про важну справу й розв'язати її не було легко.

Українські повстанні сили, як бачимо, оформлювалися в зародки аж чотирьох армій: 1) УПА-Бульби, 2) відділи ФУР, 3) Військові відділи ОУН полковника А. Мельника, 4) військові відділи ОУН Бандери. Провадити боротьбу з окупантом аж чотирма арміями - це б було божевілля. Всі надіялись, що справа ця буде полагоджена на верхах. Було відомо, що йдуть переговори між мельниківцями, бандерівцями та Бульбою в справі створення спільного штабу. Але поки десь там говориться, щоденні потреби вимагали рішень місцевого характеру. Потрібна була співпраця місцевих відділів у справах оперативних і вишкільних тим більше, що старшин було мало і в одних і в других.

Сотник української армії Семенюк (псевдо Орлик, а згодом Гуня), запропонував спільний штаб для відділів Хрона і Крука, при чому він, Орлик, мав бути оперативним старшиною. Не легко було рішити справу, бо Крук боявся діяти без наказу своїх верхників, хоч здоровий розум наказував на це погодитися.

Але обставини змушували до цього. Загроза з боку поляків, які дістали від німців зброю проти нас, змусила договоритись виконати спільну атаку на Кути.

Ще того самого вечора відділи Крука і Хрона вирушили в акцію. Озброєні поляки з родинами замкнулися в костелі, а кругом мурованого плоту побудували кулеметні гнізда. Згодом з пляном відділ Крука наступав з півночі, а ми з півдня, щораз затискаючи перстень оточення. Поляки боронилися добре. Щоб розпізнати їхні становища, відділ Крука підпалив хату біля костела. Все було видно, як на долоні. Лише нам, наступаючим від сторони болота, було погано лягати і маскуватися. Захований у кущах поляк несподівано кинувся з вилами на нашого стрільця, що просувався вперед, але Булька своєчасно цільним стрілом поклав його трупом. Вусатий був ранений у ногу. На диво куля, що пройшла кишеню, розбила гранату на дві половини, і граната не вибухла. Бій тривав цілу ніч. Без тяжкої зброї трудно було знищити залогу. Будинки в селі ми спалили всі дощенту, залишили лише дім української родини.

Червона заграва вогню присвічувала нашому відворотові до лісу. Та акція відбулася в ніч з 30.4 на 1 травня 1943. року. Наш відділ був в силі 80 чоловік і ще не був поділений на рої і чоти. Наступали "посполітим рушенєм". Зі зброї, крім крісів і ручних кулеметів, ми мали з собою на тачанці "максима".

У відділі Крука були два ранені; з них один, тяжко ранений, через кілька днів після акції помер.

Так почалося наше нове життя. Почались бої, лилась кров, падали жертви. А весна йшла запашна, заквітчана. Хотілось жити, радіти життям, упиватись перемогами. Ніхто не думав про смерть, ні про рани. Кожному здавалося, що перед ним єдино перемога, така чудова, як ця весна навколо, як ці травневі ночі.

Починаючи з нашої акції на Кути, день-у-день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села. Поляки без потреби зв'язалися з німцями. Очевидно, не всі, але бандерівські боївки виповіли їм війну, яка не вгавала на Крем'янеччині приблизно п'ять тижнів. Поляки тікали до міст, і німці творили з них поліційні частини, що жорстоко мстились на українському населенні. Села Рибчу, на Крем'янеччині і Панську Долину, на Дубенщині, поляки перемінили в справжні фортеці, добре окопані й устатковані німецькою зброєю.

Полякам не треба було починати війни з нами. Але й українська сторона мусіла шукати якогось іншого виходу. Та бандерівці не хотіли шукати жодного порозуміння, і ситуація все загострювалася, і в результаті - хвиля взаємного терору розлилась по всій Західній Україні. Тут визначувались великі тактичні розходження між нами й бандерівцями, що вказували на майбутній конфлікт. Це було предметом турбот наших провідників. Чи мав про це думати звичайний партизан?

Партизани, коли палало небо пожарами, сідали довкола вогнищ у таборі і розповідали про свої переживання в боях, чи в колишньому підпіллі. Розповідали про німецький терор і героїчний спротив українського народу.

Ось один хлопець із Верби здушеним голосом оповідає, як загинула родина лубенського повітового провідника ОУН полк. Мельника-Панасюка. Були чотири браги Панасюки. Всі, як соколи: з них два в підпіллі, а один - повітовий провідник.

У Великодню Суботу обидва підпільники прийшли додому. Помились, одягнули чисте білля. Поперджені поляками німці оточили хату й заарештували всіх чотирьох разом із матір'ю. Хлопці не ставили опору, бо були певні, що їх відіб'ють на дорозі товариші. І дійсно, боївка, довідавшись про арешт, зробила на шосі засідку. Але німці зігнали людей з околиці до Верби і тут учинили "суд", заявивши, що всі братії - партизани, й усіх, разом із матір'ю, розстріляли. Жоден із них не моргнув оком, ідучи на смерть. Впали з окликом "Слава Україні!" А героїня-мати героїчних синів, із твердою вірою промовила до німців: "Ви незабаром будете в такому становищі, як ось мої сини і я".

Слухаючи розповідь, гурток біля вогнища міцніше стискає зброю. "Для цього ми тут, щоб помститись за них",- думає кожен. "Але не для того ми тут, щоб спричиняти зайво нові жертви", - докидає один з гуртка і оповідає, як бандерівська група партизанів Каменя ночувала в селі Батьківцях і не виставила варти. Жандармерія оточила село. Попереджені селянами бандерівці втекли, але дехто в поспіху залишив зброю й амуніцію. Німці, знайшовши такі докази перебування партизанів у селі, спалили хати.

Такі випадки бували. Тому Блакитний жадає від Крука, щоб перейшов до табору в лісі, щоб не наражувати сіл і туди ж щоб постягав інші бандерівські групи. Інакше трактуватиметься їх як авантурщиків і дасться наказ про розброєння.

Довго в ніч оповідають партизани, як заклали табір наприкінці березня і прокидались присипані снігом, скільки сала мусіли їсти, щоб підтримувати температуру. Але все це блідне перед романтичністю Великодніх Свят у лісі. Партизанський панотець Палладій Д. святив паски розкладені на пеньках і ковбаси, що висіли на сучках. Не було б кінця оповіданням, коли б не наказ гасити вогонь і лягати спати.

Над табором намет зоряного неба, а навколо табору чуйні вартові. Спимо козацьким сном. Що готує нам завтра?

ДНІ РАДОСТИ

Першу половину травня всю нашу увагу займала справа переговорів з бандерівцями про військову єдність обох загонів без порушування організаційної окремішности.

В переговорах з боку бандерівців брали участь: Крук, Камінь, Еней, Ткачук та Прокопович; з нашого боку: Блакитний, Хрін, Арієць, Чорнота й Журба; як політичне невтральні військовики - сотник Орлик та сотник Скоб.

Після довшого обміну думок складено договір, підписаний з одного боку Круком, з другого - Блакитним.

Договір цей був доказом правильного відчування наказу обома сторонами. В народі можуть бути різні політично-ідеологічні групи, партії, організації. Але армія може бути лише одна. Невеликі партизанські загони (загін Крука мав около 70, а загін Хрона - 150 чоловіків, що розпочинали боротьбу з окупантом, який панував над усією Европою та стояв на брамах Азії і міцно тримався африканського континенту) - не сміли розпорошувати своїх сил. Перед ними стояли жахливі труднощі, як брак зброї та амуніції, а найважніше - брак вишколеного командного складу та навіть стрілецтва, не кажучи вже про технічні частини. Вікова неволя завела український нарід у таке становище, що для ведення визвольної боротьби йому треба збирати всі свої сили, не дати загинути найменшій крихті енергії, бо вороги переважають нас у всьому тисячекратно.

Це розуміли обидві сторони, і тому було сказано, що військові частини ОУН полк. А Мельника й військові частини ОУН С. Бандери складуть спільний штаб, який провадитиме всі військові дії аж до осягнення незалежности Української Держави. Штаб мав бути складений зі старшин. обох таборів на паритетних основах. Крім того договір передбачав створення спільної школи старшин і підстарший, спільної лікарні і всього, що потрібне для розвитку сили партизанських загонів та успішних операцій.

Підписання договору викликало хвилю радости в обох таборах і серед населення. Це ж бо поставлено крапки над "і" - одна армія одного народу. Всі організації, всі ідеології мали класти спільні зусилля для осягнення спільної мети.

Відносини між обома таборами, що досі були товариськими, чи приятельськими, стали тепер братерськими. Начальник оперативного штабу сотник Орлик заквартирував у більшому і краще озброєному таборі Хрона. Партизани, не зв'язані ближче з політичними справами, не бачили жодної різниці - чи належатимуть до того, чи до того відділу, та почали переходити з одного до другого, щоб сполучитись зі своїми товаришами, односельчанами і т. д. Бувало й таке, що один брат належав до одного табору, а другий - до другого. Я особисто теж мав свого родича в таборі Крука.

Це формальне закріплення братерства зброї піднесло бойовий дух і відкривало перед українською партизанкою нові перспективи, бо одночасно велися переговори обох ОУН з УПА от. Бульби.

Але ми не знали, що бандерівці вже припинили були переговори з Бульбою. Вони їх ужили, як тактичного маневру, щоб виграти час. Крук діяв на свій розум, не маючи директив від свого Проводу. Директиви ті згодом прийшли і наш договір, з вини бандерівців, не був виконаний. Та в травні ми ще не передбачали, що готується трагедія і були повні найкращих надій.

В таборах приспішеним темпом ішла реорганізація і вишкіл відділів. Зокрема зверталось увагу на зброєзнавство тому, що зброя була різна. Одні одним показували, як нею орудувати.

Спочатку була створена одна фіктивна сотня, яку в разі потреби підбиралася з найбільш відважних і бойових хлопців. Увесь відділ очолював Хрін, як комендант табору. "Бунчужним" сотні був Гаркавенко. Такий командний склад був на місці під час постою в таборі. На випадок дрібних акцій господарського характеру, як напади на державні фільварки (штатсгути), доручалося одному із спритніших партизан відповідну кількість хлопців, і він був їм за командира під час акції. Такий стан речей впроваджував певний хаос. Але це був початок, коли щодня прибували в ліс нові люди. Все ж створення цієї фіктивної сотні давало змогу організувати чоти, їх понумерувати і т. д. З теренів стягалося зброю від селян і організаційних складів зброї. Тепер щойно ми дорікали собі, чому здали всю зброю німцям, коли після проголошення бандерівцями держави у Львові було вийшло таке зарядження лейтенанта Легенди. Сама ж українська поліція не одного селянина побила за те, що він заховав під свою стріху зброю. Але тоді вірив дехто, що буде створена українська армія, якій та зброя саме буде потрібна.

Деякі віддавали українським партизанам зброю добровільно, а деякі затримували її для себе на всякий випадок. Коли хтось із сусідів доказав про це партизанам, від дядька зброю "викачували".

З присутністю дівчат у лісі таборове життя наповнилось щебетанням жіночих голосів. Всі три дівчини були дуже вродливі й інтелігентні. Іра й Кіра були студентками медицини з Києва, Маруся - учениця з Дубенщини. Вони дуже пильно піклувалися раненими. На спільних молитвах, на лівому крилі відрізнялися жіночі голоси. Дівчата поводилися дуже добре і стрілецтво ставилося до них з повною повагою.

Командир Хрін, як помітили хлопці, не був байдужий до очей Іри. Я і Литвин мали "свій вироблений погляд" на жінок взагалі та старалися не звертати на них особливої уваги. Одначе сталося інакше. Одного вечора біля вогню позбиралися хлопці на гутірку, а в різних позах і по різному тримали, як завжди було прийнято, біля себе зброю. Між ними були Іра і Кіра. Ми з Литвином підсіли до гурту і почали розмову з дівчатами. Нас цікавили настрої молоді східніх земель, їхнє особисте враження з побуту в лісі і т. д. Дівчата не дуже охоче підтримували розмову, думаючи, що ми, як і попередники, будемо засипати їх питаннями про комсомол і взагалі придиратись до молоді, що виросла в совєтьскій дійсності, закидаючи їм брак патріотизму і т. д. Вже після короткої розмови, ми з Литвином мали враження, що це досить розумні дівчата. Литвинові навіть Іра більш чим подобалась. Після того вечора Литвин щораз частіше старався розмовляти з Ірою. Але своїх намірів переді мною не виявляв. Арієць непомітно залицявся до Марусі. Так помалу в таборі творилися ідилії.

Іра мені також подобалась, але я відганяв від себе думки про неї, певний, що мій поліський кожух і підстрижена голова буде відкидати від мене всіх дівчат.

ВИПАДОК

Ми познайомилися і зблизилися з деякими хлопцями і творили в вільні години все своє вужче товариство. До них належали: Паляниця, Риба, Руський, Макух, Гарячий, Тигр і інші. Руський "поліщук" розповідав нам свої переживання у Бульби. Тигр був жонатий чоловік, залишив жінку та дітей і пішов в ліс. Розповів нам одного вечора, як на початку квітня він поїхав у поле орати й мав із собою у возі кріса. Шосою Крем'янець-Березці переїздили німецькі легкові машини. Тигр покинув коні, а сам зробив засідку. Наблизилась таксівка, а в ній три німецькі старшини. Цільним стрілом із совєтської десятки Тигр поцілив шофера і машина пішла під укос. За шофером пішли й три старшини. Відібравши від побитих зброю, випряг із плуга коні і поїхав додому. Йому наказу не давав ніхто, він сам ненавидів німців. Після цього випадку пішов до партизан.

Під враженням його оповідання хлопці висловили бажання зробити засідку на німецькі автомашини. Хрін дав згоду і ми в числі двадцять хлопців вибралися на шосу раненько, ледве надворі світало.

Недалеко шоси, в лісі, затрималися ми на сніданок перед акцією. Хлопці вже мріяли про те, як ділитимуть багату здобич. Макух жартами сказав, що ми заб'ємо якогось попа і вернемось додому.

На відтинку шоси Смига-Судобичі, недалеко переїзду залізниці Крем'янець-Дубно, в старих окопах на горбку заляг наш відділ. Від 5-ої до 8-ої години ми виглядали німецьких машин. Проїхала вантажна машина з робітниками, пропустили ми ще одну поштову німецьку машину, не зачіпали. Нам хотілося здобути зброю, чекали військової машини. Нарешті, вже знудилось чекати і вирішили, що б'єм" першу, яка появиться, машину. За кілька хвилин загула таксівка, посипалися стріли, зацокотів кулемет Руського. Машина захиталася, як корабель на морі, і раптом з'їхала в рів. Стріляючи, підбігаємо до машини і своїм очам не вірили: з авта висипалися чотири трупи, між ними священик і єпископ Олексій (Громадський). Всі жахнулися. Сталася фатальна помилка.

Забрали ми архиєрейську течку і шапку, яку він віз у круглій коробці (білий архиєрейський клобук) і чим скорше відійшли в напрямку табору. Думки поділилися, одні говорили по дорозі, що так йому й треба, москвофілові,- (він виступав проти української церкви), другі цілком не схвалювали нашого вчинку. Мені самому було соромно, і я вважав цю акцію за страшну помилку й за великий гріх. Коли ми зайшли в глибину лісу. Чорнота відкрив течку, прочитав усі папери, які там знаходилися, і наші сумніви розвіялись.

Як відомо, в Україні, зараз по відході большевиків, виникла Українська Автокефальна Церква, спираючись на давні традиції автокефалії, які потоптала свого часу Москва, підпорядковуючи українську церкву юрисдикції московської патріярхії. Коли 1941 року прийшли німці й зліквідували в Україні всякий прояв організованого українства - єдиною організацією, що могла б об'єднувати весь нарід і, як неполітична, не підлягала б ліквідації, була Українська Православна Автокефальна Церква. Але тут, як і в багатьох інших справах, інтереси німців збігалися з інтересами антиукраїнських елементів у самій Україні. І так з'явилася Українська Автономна Церква під головуванням архиєпископа Волинського і Кременецького, Олексія, що хоч походженням українець, став на антиукраїнські позиції і об'єднав навколо себе всі реакційні московські елементи в церкві.

Свідоме українське духовенство й віруючі гостро протиставились заходам Олексія втримувати бодай частину України під юрисдикцією московського патріярха, що був у минулому й був би в майбутньому сліпим знаряддям політики Кремля.

Одначе з допомогою Олексієві, як тому, що розколював останню всеукраїнську інституцію, прийшли німці. Крем'янецький гебітскомісар заявив, що "не бажає розбиття в церкві" і наказав усім священикам визнати зверхність Олексія. створивши таким чином для нього базу. Далі райхскомісаріят, покликаючися на "свободу релігії", видав заборону продавати яку-небудь пропаганду проти автономістів. Але була така ситуація, що в селах і містах лише деякі священики були автономістами, а віруючі хотіли належати до Автокефальної Церкви й вимагали для себе священика автокефаліста, а автономіст мав би залишити церкву й парафію.

Ось у цій то справі їхав до Луцька Олексій автом крем'янецького гебітскомісаря. В його паперах був широкий меморіял, в якому Олексій просив підтримки нелюбих населенню священиків автономістів, а за це він запевняв співпрацю автономістів у справі "удержання ладу в Україні". Це був недвозначний натяк, що священики автономісти з його наказу співпрацюватимуть із німецькими органами безпеки. Хто це руйнував "лад" в Україні, як не націоналістичні і взагалі самостійницькі кола, а в першу чергу українські партизани. Це, власне, й розвіяло наші сумніви. Випадково, але з нашої руки, згинув той, що хотів Церкву перемінити в сітку німецьких провокаторів.

Це сталося приблизно 7 травня 1943 року. Офіційно подали, що Олексія вбила большевицька банда, бо не хотіли ще розголошувати, що почав збройну боротьбу український нарід, незалежно від большевиків.

Того самого дня, з тим самим наміром і в те саме місце був висланий відділ Крука, під проводом Беркута - тільки з малим спізненням. Почувши стріли, відділ прибув па шосу вже по нашім відході і побачив розбиту машину. Не знаючи, як це трапилося, стрільці Беркута забрали особисті речі єпископа і зараз же відійшли.

ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА

Напади українських партизанів доводили німців до божевільної люті. Вони ніяк не могли собі уявити, щоб хто-небудь відважився поставити їм спротив. Та й ще хто? Якісь хлопчаки, що не то "фюрера", але навіть машинової зброї не мають. Проте, партизанів вони не легковажили. Навпаки, дуже боялись і клялись свято, що ось-ось їх знищать. Але знищити партизанів не легко. Надто ж партизанів, що є кров й кість від кости народу. А до того німці, всім населенням України зненавиджені, не мали жодної розвідки в терені. Поляки, що працювали в СД, теж на села не показувались. Іти в ліс проти партизанів - німецькі герої не мали відваги. Але воювати з цивільним населенням - це було кожному німецькому грабіжникові по душі.

Цим разом рішили вони "знищити партизан" у селі Стіжок, що лежало під нашим лісом. Німці в силі 180 людей, (відділ складався з кременецької жандармерії і частині польської поліції), вночі з 8-го на 9-й день травня, під'їхали. до села Лішня, там залишили машини і нишком оточили Стіжок. Населення нічого не знало. Щойно над ранком, викривши присутність німців, цивільна варта сповістила село і люди кинулись тікати в ліс. Німці почали стрілянину по втікаючих. Пійманих чоловіків, жінок, дітей і старців закривали в клунях, підпалювали й люди горіли живцем. Втікачі з села сповістили наш табір.

Негайно виїхав із повідомленням гонець до табору Крука, а мене з Литвином вислали на розвідку в Стіжок, бо ми найкраще знали околицю.

Гущавиною наблизились ми до узлісся, звідки могли бачити все село і розташування німців. На сто метрів від нас, через проріджені над полем сосонки побачили ми товстого німця, що стояв лицем до лісу і строчив з автомата наосліп навколо себе.

Так і похололо нам у п'ятах. Кріси наші були зведені. Залишалося тільки потягнути за спусковий язичок. Але Литвин, прижмуривши очі, показує мені, що не можемо стріляти.

Непомітно ми відповзли назад і обійшли гору з другого боку, звідкіля нам було видно становища німців Німці окопалися навколо села. В середині, на горбку стояли міномети, з яких вони час-від часу обстрілювали ліс. Все село горіло. Ясно, що зав'язувати з ними бій у селі не було сенсу.

Так ми й доповіли нашим командирам. В таборі кипіло.

Все на ґвалт збиралося до бою. Збірки, розподілювання амуніції, призначування командирів чот - усе те вказувало на недосконалість нашої військової організації. На скору руку було готових до вимаршу сорок найкращих хлопців і тачанка з "максимом".

Згідно з пляном ми мали зробити засідку під селом Лішнею за три кілометри від Стіжка, розраховуючи на те, що німці в поворотній дорозі до Крем'янця будуть менш обережні і неприготовані на несподіванки. Якби німці залишилися в селі, або вирушили в тому напрямку, то ті, що були в таборі, в числі понад 150 чоловіка під проводом Журби і Гаркавенка, мали заатакувати їх у селі Стіжку, або при виїзді і змусити до втечі на Лішню. Тоді наша група мала загородити їм дорогу. При плянуванні цієї акції сподівались допомоги від Крука; він мав прибути зі своїм відділом. Плян операції був йому поданий.

В моменті відходу нашої сороківки, яку очолював сам комендант, на коні прибув гонець із повідомленням, то рівночасно калмики, "батальйонці" і польська поліція напали на село Бушу. Тоді Хрін дав наказ Макухові взяти 35 хлопців і піти на захист Бущі.

Німці таким способом хотіли розділити і здезорієнтувати сили українських партизанів, нападаючи на два села одночасно.

Під самою Лішнею наша група зустрілася з Круком; він так, як і ми, в поспіху захопив лише 20 найкращих стрільців і, не гаючи часу, поспішив нам на допомогу. Перед самим селом, у лісі, віддаленому на 150-200 метрів від дороги, що вигиналась паралельно до лісу і в одному місці дотикала його, замаскувався наш відділ в силі 60 чоловіка. Тяжкий кулемет "максим" був замаскований над самою дорогою в купі з наддорожньої просіки. Німці дали наказ вирубати ліс на 200 метрів від дороги по всій Волині. Шість ручних кулеметів (танкових "токарів" і "дьохтярів") розставлено вздовж дороги між становищами стрільців, не пильнуючи поділу на рої чи чоти. Я з Литвином і один з відділу Крука зірвали греблю біля недалекого млина, щоб не дати німцям змоги проскочити на машинах.

Без жодного знаряддя, тільки завдяки непересічній силі нашого третього товариша, міст був розібраний і бруси повкидувані в річку. Виконавши завдання, ми зайняли становище на лівому крилі. Був гарний сонячний день. Ми вп'ялили очі в клуби диму і в язики вогню догоряючого Стіжка. З затриманим віддихом у грудях і жадобою помсти в блискучих очах, чекали ми німців. Кожний стискав міцніше зброю і поправлявся в своєму становищі, щоб вигідніше було стріляти. Перед нами зеленіло поле озимини, але вона ніяк не заслонювала нас від дороги. Єдиною заслоною й охороною мали бути крайні сосни, за якими ми розташувалися край лісу.

Нагло забилися серце. Від Стіжка на дорозі з'явився стовп куряви. "Ідуть - зашепотіли стрільці, - готуйсь"! Вітер розвіяв куряву і ми розпізнавали велику череду рогатої худоби: її гнали селяни німцям, як здобич. Машин не було видно. Коли кілька селян з чередою поминули наші становища, наші стрільці, що були крайні, направили їх із худобою в ліс. Незабаром із куряви показалась колона автомашин. В міру, як вони наближались, можна було щораз докладніше розрізняти подробиці. Вже видно було на автах пики жандармів, обернутих у бік догоряючого села. Сміючись, показували щось руками.

У відступі десять метрів машина від машині, німці під'їжджають до наших становищ. Спереду їде гарна лімузина. Нараз, коли вона наблизилася на двадцять п'ять метрів від становища нашого "максима", з усіх боків вибухнув вогонь. Німці, як галушки, падали на землю мертвими. Від запальних куль загорілося санітарне авто. Німці, які залишилися живі, поприпадали пляцком у придорожньому рівчаку. Наші молоді "максимісти" Сич, Запорожець і Вудвуд скосили два перші грузовики з німцями. Так і залишилася купа м'яса на авті, ні один не вискочив. Легкову машину розбив Стеценко з чотирма стрільцями. Руському затявся кулемет "токар". Але його лайку заглушують постріли. За кожним пострілом Лисенка одним німцем меншає. Такий вогонь тривав може десять хвилин.

З боку німців перше відізвалося панцерне авто, що замикало колону. Тепер воно рушило з місця і поза колоною авт, обминаючи лежачих німців, під'їздить до середини колони. Командир панцерки верещить і закликає лежачих у рові товаришів до оборони. Посипались постріли німців. Гілки сосон падають нам на голову. Стружеться кора дерев на височині не менше одного метра. Значить, німці прилягли головами до землі і стріляють наосліп. Одна гарматка панцерки точно б'є раз-по-раз по всій лінії, але стрільна розриваються за нами. Хвилі вогню нашого і німецького зливаються в одно. Лящить ліс.

Бувають короткі перерви, тоді чути окремі постріли, а за хвилину знов тяглий вогонь. За сорок п'ять хвилин бою забракло нам амуніції. Ми вже перемогли німців на всій лінії. Ще не перебиті, були здеморалізовані й щораз слабше відстрілювалися. Наш і стрільці кричали "Слава" і хотіли зриватися зі становищ до наступу на німців. Але панцерне авто їхало прямо на нас, сіючи з кулемету. Дано команду: "гранати"... Один із стрільців кинув на віддаль тридцять метрів. Граната розірвалася біля панцерки без наслідків. Треба було в'язаних гранат і знання бою з панцерками зблизька, але не було вже часу. З уваги на брак амуніції наказано відступити. Тут щойно виявилася паша "зеленість". Усі, як один, зірвались на повний зріст і, не додержуючись жодних засад, бігли за близький горбок. Німці, почувши зміну становища, подіставали з авт кулемети й амуніцію та посилили вогонь, але було запізно. Ми вже були в безпечному місці та з почуттям перемоги робили підсумки. Німців ми не знищили, але завдали великих втрат у людях. Хлопці були готові піти в наступ, але брак амуніції змусив повернутись до табору.

Група Журби і Гаркавенка, поки зібралася в похід і розвернулась до наступу на Стіжок, німців уже не застала - вони встигли виїхати з села. Коли почався бій із нашою групою. Журба вирушив за німцями, та поки він встиг нам на допомогу, ми вже бій скінчили й відійшли.

Але, щоб не втратити "приємності" Журба знов заатакував німців, що збирали свої трупи і готувалися до від'їзду. Німці, почувши свіжу силу, вирішили тікати. На місце награбованого в селі добра (одежа, свині, гуси, кури) повкидали на машини свої жертви, попричіплювали зіпсуті авта та, направивши міст, утекли. Напроти виїхали із Білокриниці їм на допомогу "батальйонні". Наш відділ припинив погоню, позбирав за ними залишене пограбоване добро, амуніцію і медикаменти й також повернувся до табору. Худобу й речі повернули селянам.

Шкода, що в нас був слабші зв'язок між відділами і не було засобів льокомоції, щоб можна було на час прибути. Якби ми це мали й заатакували німців усією силою, був би не вийшов ні один німак живий. Великим лихом нашим був брак амуніції в бою; ми не могли набирати її з табору забагато з огляду на обтяження і оглядаючись на майбутнє. Це вічна болячка українських повстанців: брак устаткування.

На Бущі наш відділ під командою Макуха не дав калмикам спалити цілого села. В бою німецькі посіпаки залишили двох своїх убитих. Під Стіжком, у висліді бою, у нас були лише три легко ранені. Німці мали 90 вбитих і ранених. Згідно з даними нашої розвідки, вбиті були поховані в спільній могилі на польовому цвинтарі в Білокриниці вночі, щоб приховати перед населенням ганебну поразку й кількість жертв. День дев'ятий травня був днем нашої перемоги. За село Стіжок німці дорого заплатили власною кров'ю. А ми переконались, що засідка й несподіваний удар рівноважать наші недостачі.

ПІДТЯГУЄМОСЬ І КОНКУРУЄМО

Після цієї акції в обох таборах почалась реорганізація, подиктована першим досвідом. Створено сотні, чоти, рої. В таборі Хрона була перша сотня бойова, друга вишкільна і третя господарська. Прийшло поповнення з теренових боївок, загальний стан людей зріс до понад чотириста осіб. Озброєння було у нас добре: кожний рій мав одного ручного кулемета (в чоті три рої по 13-15 хлопців). Перші дві сотні мали по одному "максимові" і по мінометній ланці. Всіх мінометів було три: 50 мм, 80 мм і 120 мм. Сотенним першої бойової сотні був Журба (поручник польської армії). Мене призначили командиром першої чоти, Ярмака (лейтенант червоної армії) - другої, Литвина - чотовим третьої чоти. На бунчужного нашої сотні призначено Макуха. Сотенним другої сотні був Лисенко (лейтенант червоної армії), вишкільним інструктором при його сотні був Жарина. Сотенним третьої сотні господарчої, був Гаркавенко, пізніше Тигр, а згодом Вітер. Вони дуже часто міняли свої функції.

Крім трьох сотень, був створений малий кінний відділ розвідки, командиром був Орел, його заступником Козуля (пізніше Гаркавенко).

Між іншим: коли я прибув до табору, то пізнав свого верхового і пару коней із Княжини.

Ланковим тачанки "максима" при нашій першій сотні був Крук (його Черник свого часу хотів розстріляти, як мельниківця; вирвавши диск із фінки, Крук утік від вже викопаної ями). Наша сотня мала також кулемет Кольта.

Табір перетворився майже в військові касарні. В 6.30 була рання обірка, гуртом ходили до озера митись, пізніше молитва й сніданок. Після сніданку починалися вправи і навчання. Ліс наповнявся маршовими співами вправляючих відділів. Чути було короткі слова команд. На сонці навколо табору вартові охороняли табір. Біля магазину зброї Вусатий з малим гуртком стрільців чистив зброю й амуніцію. Якраз привезено три вози амуніції з Дубенщини (яку в час відступу совєтів "дядько" села Пляшової біля Рудні-Почаєвської закопав був у себе на полі, а тепер віддав хлопцям). До табору прибули: Плуг із дружиною Тоською, Граб (мій шкільний товариш) і дівчата: "Марко", Люба і Ганя.

Ранені вигрівалися на сонці. Господарська сотня кінчала будову. Була зроблена землянка для штабу, кузня і наша старшинська хата посередині між двома величезними брезентовими наметами стрільців нашої сотні. Перед нашою "хатою" був викладений з цеглин гарний тризуб. В лісі розвелася ціла господарка. Біля верхових і таборових коней була зроблена клуня для дійних корів, що забезпечували нас свіжим молоком. Біля череди ходили партизанські малі пастушки. Вони гордилися тим, що є до них довір'я і з повною свободою зблизька приглядалися до озброєних "лісових хлопців".

Паралельно до розвитку відділів у лісі, розвивались події в терені. З кожним днем зростали боївки й посилювалась акція проти німців. Деякі села ставали українськими "республіками" і німці до них не мали доступу. З розвитком подій витворилася певна конкуренція і непорозуміння між двома ОУН.

Бандерівці охопили більшість населення, підпорядковуючи і втягаючи в свою організацію широкі маси. По селах були утворені господарські пункти, адміністраційні станиці. Працювали майже явно і відкрито, нехтуючи всякою конспірацією. Організація ОУН А. Мельника діяла далі в підпіллі, не виявляючи своїх членів і не втягаючи широкі маси. Населення підтримувало, якщо йдеться про озброєні відділи, і тих і тих, не роблячи різниці.

Першою такою "республікою" було село Антонівці. Партизани почували себе там, лк у себе дома. Закладено пекарні хліба, табір Крука зробив у фільварку молочарню, молоко туди доставляли навколишні села, як контингент для партизанів. Водяний млин працював "на повну пару" для партизанів і цивільного населення. У фільварку містилася також станиця СБ (Служба Безпеки), її комендантом був мій старий знайомий ще з Княжини, Б-й, псевдо Зелений. Зв'язкові вози чинили великий вуличний рух.

Селяни не дуже то бралися до господарських робіт - чекали України. Вони вірили в силу партизанів, але по випадку в Стіжку ні одна родина не ночувала в хаті. Села потворили цивільні табори в лісі, звідтіль тільки вдень приходили до праці додому і поралися коло худоби. Всі хатні речі були закопані в скринях у землі. Таким чином. крім наших військових таборів, у тому самому лісі були цивільні табори населення. Я часто відвідував своїх родичів дома, або в лісі (в наметах). Мати скаржилася на мого брата Петра, що він дуже відважний і не хоче йти спати разом з ними до лісу, а залишається спати дома. Дітвора поробила собі дерев'яні кріси і наслідувала партизанів. Приємно було спостерігати гурток хлопчаків, як вони, вистроївшися в колону, з командиром попереду, маршували й співали перейняті від нас стрілецькі пісні.

Конкуренція між Організаціями в терені відбилася також на відділах у лісі. Почалося змагання між таборами. Крук дістав зарядження від свого Проводу дорівняти у всьому таборові мельниківців. Від того часу помічалося певне відокремлення. Крук створив свій власний штаб, на чолі його стояв майор червоної армії Голубенко. Він заклав теж школу підстаршин. Але офіційно зв'язки не були перервані. Стрільці з обох таборів, зустрічаючись, чванилися один перед одним своїми командирами й сотнями. Кожний вихвалював своє. Навіть Ілько Ткачук (Олег) зустрівши якось мене, сказав:

- Залиши своїх дідів, переходь з Литвином до нас, шкода, щоб такі хлопці, як ви, там марнувалися.

- Не турбуйся за нас, - відповів я і далі перевели розмову в жарти.

ПЕРШИЙ ПОХОРОН

У другій половині травня штаб Хрона вирішив скріпити позиції боївок на Дубенщині і вислав групу в силі 150 чоловіка на допомогу в акціях, заплянованих на Дубенщині. До цієї групи вибиралося людей, що добре знають терен. Отже, забрали і Литвина. Ми довго сперечалися з Хроном, щоб скасував своє зарядження: ми так сильно зжилися з Литвином, що ніяк не хотіли розлучатись. Завжди хотіли бути разом. У даному випадку нам не залежало, куди нас приділять, лише щоб бути разом. Хрін не дався переконати, мовляв, "не можу відпустити всіх добрих командирів із табору". Може бути напад німців.

У нас обох було погане передчуття. Відходячи, Литвин попрощався зі мною братнім поцілунком, ніби знав, що прощався вже назавжди. Того дня скінчилася наша спільна дорога продовж кількох літ - дорога двох побратимів.

З лубенською групою пішли також: Лисенко, Арієць, Угренко і політвиховник нашого табору Чорнота.

По їх відході спорожнів табір, відчувалося, немов у родині когось забракло, когось не вистачає. Не чути більше голосу Бурлаченка, нема широкого сміху Руського. Здавалося нам, що залога табору значно зменшилась. По кількох днях нудьги вирішили до повороту групи також щось зробити. Вони ж, напевно, будуть оповідати про свої подвиги. А ми що? Просиділи на місці?

Зібралося нас 22 охочих і пішли на засідку на шосу Судобичі-Дубно. Залягли здовж дороги в ямах, де люди брали глину, і чекаємо німецьких автомашин. При чому умовилися, що стріляє перший з лівого чи правого крила, залежно від того, з котрого боку буде їхати машина й коли зрівняється з його становищем. Я лежав в одній ямці з Макухом на лівому крилі. Зранку було трохи холодно й ми вкрилися одною чемеркою.

Десь коло години десятої ранку появилася машина з боку Судобич. Увага! - подали ми по лінії, і всі приготувалися до стріляння. Авто рівняється з нашою ямкою, ми з Макухом даємо перші два постріли, за нашими "в унісон" посипалися крісові й кулеметні постріли. Автомашина полетіла під укос. Ще ми добре не розглянулися, коли появилася, вслід за першою, друга машина, видно на швидкій їзді не могла затриматися перед засідкою. Ми знов привітали її пострілами і вона, як і попередні, трохи далі перекинулася в рів.

І тільки ми вибігли на шосу відбирати зброю і трофеї, як почули гуркіт нових машин. що над'їжджали з того самого напрямку.

Треба було все залишити й відходити від шоси в напрямку села Бірки. Не встигли ми зробити кількадесять кроків і ледве вийшли на поляну, як німці пришпилили нас кулеметним вогнем: виявилося, що німці почали їздити з міста до міста лише колонами, і ми якраз нарвалися на таку колону. Перші машини ми розбили, але задні побачивши, що робиться, затримались і пересікли нам дорогу.

Деякі хлопці, не затримуючись, устигли під вогнем добігти до річки, що високими берегами давала прикриття. Але я з п'ятьма стрільцями змушений був заняти оборону на відкритому терені-сіножаті. То був перший бойовий хрест Граба, що був у нашій п'ятці. Трохи далі від нас побачили ми стрільця Хмару, що також не встиг далеко відбігти і завзято відстрілювався. Довкола нього німецькі кулі підбивали грудки ріллі.

Кулеметникові Скороходові, що лежав коло мене, куля пробила шапку на голові. Я дав наказ своїй п'ятці по одному відступати житом до річки під прикриттям кулемета. Молодий сімнадцятлітній хлопець Федорук Володимир (з Дубенщини) хотів собі скоротити дорогу - підповз під горбок над річкою і затих. Ворожа куля поцілила його просто в голову. Коли ми оглянулися, вітер колисав його буйне волосся, а усміхнене лице прилягло нерухомо до землі.

На полі залишилися ми вдвох: я і Скороход (молоденький хлопчина). З диску були вистріляні всі набої. Мене огорнув страх і я згадав про Литвина. Жаль мені було, що його немає біля мене. Він напевно допоміг би мені вийти з цієї ситуації, а так загину, бо інші добравшись до річки, пішли далі і про нас забули. Ніхто не прикривав нас вогнем. Щастя, що німці боягузи і боялися рушити з свого місця. Тому нам із Скороходом удалося приєднатися до хлопців, що ждали нас вже в селі.

Почав іти дощ. Ми висушили онучі біля печі в одній хаті, а місцеві пастухи в лузі, по від'їзді німаків принесли нам убитого друга, якого не можна було під час відступу забрати.

У висліді бою було сім німців вбитих і два ранених. Того разу, вперше за весь час, ми привезли до табору вбитого німцями нашого молодого товариша зброї. На другий день відбувся похорон: величавий, з військовими почестями. Небо випогодилося і показалося сонце. Спереду врочистим маршем йшов почесний відділ. За ним на тачанці везли труну вбитого, прикрашену вінками. Сама труна була покрита червоною китайкою, а на ній лежав кріс. По обох боках тачанки йшли по два стрільці в шоломах, а зараз за труною командири.

Похід замикала решта відділу нашого табору. Коли ми вийшли з лісу на край села Антоновець, там чекала нас місцева духова оркестра і юрба селян. Побільшений похід, під мелодію похоронного маршу, рушив у напрямку церкви.

По короткій відправі винесли труну на цвинтар. Трьома сальвами з крісів попрощалися ми з нашим другом. Під час промови Хрона над могилою, присутні на похороні жінки плакали, як за своїм родичем. То був плач небуденний, то був доказ зв'язаности народу з нами. Жалобний марш духової оркестри створював поважний і військовий настрій. Після похорону відділи з бойовими піснями відмаршували в ліс. Сумна церемонія похорону аж ніяк не прибила вояцького бадьорого настрою. Кожний із нас був готовий умирати за Україну й помстити смерть друга.

ЖАЛОБА І ЛЮБОВ

З групи, що була на Дубенщині, приїхав Угренко по амуніцію і привіз сумну вістку: в бою з фольксдойчерами і поляками на колонії Довжок згинув Литвин.

Якраз ішов дощ і я сидів у наметі, коли мене сповістили про болючу втрату. Я не міг повірити, що це взагалі можливе, що Литвин перестав існувати й що ми ніколи вже більше не зустрінемось на цьому світі. Мене огорнула апатія і пекучий біль. Я перший раз у своєму житті, відколи став дорослим, плакав. Плакав, як тільки може плакати мужчина.

Друзі мене заспокоювали, старалися переконати, що на війні мусять бути втрати, та коли й це не помагало, дали мені спокій. Я мусів виплакатися. Сльози котилися ломимо моєї волі. По кількох годинах стало мені легше і я пішов до штабу розпитати про подробиці смерти Литвина.

Під час наступу Литвин рвався вперед і був поцілений ворожою кулею з кулемета. Де саме була його смертельна рана, не можна було устійнити, бо будинок, під котрим він упав, загорівся від запальної кулі і тіло було цілком звуглене. Загорілася на ньому одежа й обгоріла пістоля та кріс.

Поховали його при роздоріжжі між селами Мильчою і Будеражем, біля хутора Ріжок, за сім кілометрів від його рідного дому, 22-го або 23-го травня 1943 року. При похороні були присутні наші спільні добрі товариші: Руський, Риба, Бурлаченко, Лисенко, Паляниця й інші.

Я не міг подарувати командирові Хронові, що він нас не пустив разом. З другого боку мусів признати, що це мабуть призначено йому Богом, бо крім нього в тому рейді на Дубенщину ніхто не загинув. Я почував себе до певної міри відповідальним перед його родичами. Вони ще поки що не були повідомлені. І я мусів це зробити.

Так і не довелося Литвинові довго воювати. Я залишився самітній. Другого подібного приятеля й друга трудно було й сподіватися. Це один випадок на тисячі, щоб так добратися характерами і бути абсолютними однодумцями. Єдиною пам'яткою, яку я буду носити від нього до смерти, залишився йог перстень, що його я ношу від часу обміну, коли я їхав у Берлін. З перстенем від мене його поховано. У вирі подій, куди я згодом потрапив, я завжди мав перед очима свого побратима, його відвагу, його відданість Великій Справі й патріотизм. Його приклад освічував мою дальшу дорогу в змаганні з ворогами України. Хай йому рідна земля буде пером..!

25-го травня влаштовано в таборі штучну могилу і була відправлена для відділу панахида по Головному Отаманові Симону Петлюрі. На тому місці, після промови Блакитного, стрілецький мішаний хор виспівав низку пісень, наприклад, "Родились ми не мріять, але здійснить і завершить святий Петлюри чин..."

Після рейду Угренко з 13 людьми залишився в лубенській групі і незабаром створив добре озброєну сотню на дубенську округу. Кілька днів пізніше Арієць узяв із табору двадцять п'ять хлопців і подався на Володимирщину, де також скоро з малої групи виріс відділ в силі одного куреня. З дівчат до тієї групи двадцять-п'яти була приділена Люба.

Тими важнішими подіями закінчився місяці, травень. Ясно, що не подаю дрібних акцій, що відбувалися майже щоденно, а навіть по кілька за один день. В моєму особистому житті кінець травня був початком духового співжиття і любови з Ірою. Вона найбільш по-приятельськи співчувала мені в утраті Литвина, а навіть при нагоді, коли пришивала мені до мундуру чорну стрічку на знак жалоби, запитала мене, чи вона може хоч частинне заступити мені Литвина, як товаришка. Це зворушило мене і збудило до неї симпатію за її добре серце. Так воно завжди починається, а пізніше приязнь переходить у любов. Я того боявся, тому намагався оминати частої розмови з Ірою. Але, "судженого конем не об'їдеш".