ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ

Природа була в повному розквіті. Настали теплі місячні літні ночі. Сосновий ліс наповнився запахом живиці. В таборі стрільці спали під відкритим небом, розгорнувшись вигідно під соснами, хто як хотів. В день сильно пражило сонце. Корони дерев затримували частинне проміння, одначе не було вітру і в лісі було гаряче, як у лазні. Хлопці почували себе, як на курорті, бракувало лише порозпинати між деревами гамаки.

До табору прибували щораз нові люди. Малі здобутки зброї не заспокоювали наших потреб. Треба було плянувати й перевести більші акції на німців. З теренів постягували що лише можна було, при чому особливу увагу зверталося на тяжку зброю. Мінометів було більше десяти, але мін було скупо, що гірше-ті, які ми мали, були з попсованими запальниками. Почали відмонтовувати гармати з розбитих совєтських танків. Але німці це зауважили й дали наказ нищити їх, розриваючи вибуховим матеріялом дуло й виймаючи замки.

Один старий сотник української армії, який займався тими справами, привіз був до лісу далекобійну совєтську гармату. Дуло було довге на вісім метрів і вигляд вона мала імпозантний, але бракувало частин від замка і не можна було її вживати. Зрештою, він притягнув її трьома парами коней, так що вона б не надавалася до партизанських операції.

Наша розвідка з міста Крем'янця донесла, що в будинках Крем'янецького монастиря знаходиться німецький маленький арсенал зброї. Я дістав завдання виконати одною моєю чотою напад на місто. В селі Жолоби, під Крем'янцем, чекали мене боївки Кобця і Оси, які мали мене скріпити та допомогти провідниками. Всіх людей разом було 150 чоловік. О першій годині ночі, з боку Калинівки відділ тихо увійшов у місто і обсадив магазин, де мала бути зброя. Для забезпечення відвороту, по нашій дорозі ми залишили кілька стрілецьких роїв. Місто спало. Німецька залога гарматки, як стояла на горі Бони, час-від-часу пускала ракети. По вулиці Широкій проїхала лише одна автомашина.

Хлопці наробили шуму відбиваючи замок від дверей, одначе залізної штаби не можна було розбити ломом. Почали по місті гавкати собаки, німецькі патрулі заалярмували свою залогу пострілами. Бачучи, що нічого з нашого наміру не вийде, ми вирішили вийти з міста. Оброшені, мокрі від поту, повернулись ми знов на Жолоби. Звідти боївки порозходились по домах, а ми возами виїхали до лісу. Одну сатисфакцію ми мали: були в центрі місті Крем'янця, де містилася в той час німецька залога, а по горах довкола міста стояли їхні пости.

Знайомість із тереном і розміщення німецьких постів, про що знали тільки наші провідники, виявились сильнішою за зброю окупантів.

В терені, на початку червня, були знищені партизанами всі мости на дорогах, що провадили до українських сіл так, що німці не могли машинами виїздити на акцію. Час, який був їм потрібний на відбудування провізоричного моста, давав можливість ховатися цивільному населенню в ліси, або в поля. Люди далеких сіл уже майже не бували в місті. Лише близькі до міста села давали ще достачу молока й вози на шарварки.

На фільварках тримали німці військові залоги. В наші руки трапила хмара німецьких сексотів, яких вони висилали розвідати партизанські терени. З нашого табору стрілець Шуляк був висланий до Крем'янця і там виконав дане йому завдання: убив на вулиці серед білого дня шефа німецької розвідки для боротьби з партизанами.

Між відділами в терені бували вже часті сутички і суперечки, траплялися випадки взаємного роззброювання. Це не прибирало ще гострих форм, але гармонія співжиття мельниківських і бандерівських відділів поважно захиталася.

Крук, позичивши від нас двадцять тисяч амуніції, відмовився офіційно підлягати спільному штабові Об'єднаного Першого Кременецького Українського Партизанського Загону. В репертуарі стрілецьких пісень його відділу появилась пісня про Бандеру: "Ой з-за гори сонце сходить... в бій нас Бандера поведе" (на совєтську мелодію). Деякі дискусії доходили до того, що Українську Державу має очолювати Бандера, а якщо ні, то хай України не буде. Ясно, що так не говорив ніхто з поважних людей. Так говорила лише задурманена молодь.

З того приводу на таборі почали Чоронота і Блакитний на політвиховних заняттях "масову роз'яснювальну" роботу.

Саме прибув зі Львова Михайло Н. і привіз деякі інструкції в справі нашої тактики. На підставі тих інструкцій вели свою політичну роботу Блакитний і Чорнота.

Наша тактика базувалася не на кон'юнктурі, а на далекому погляді вперед і на українській рації. Партизанку ми не вважали за самоціль, а лише за засіб. Чого? Побудови Української Держави, чи боротьби? Для нашого Проводу було ясно, що до виборення Української Держави ще далеко й напевно доведеться нам її виборювати не від німців, а від московських большевиків, чи від якоїсь нової Москви. Тому головна увага мусить бути звернута не на сьогоднішню боротьбу з німцями, а на майбутню - з москалями.

Наше завдання - втримати конспіративну підпільну сітку ОУН, бо коли большевизм є в основному більша сила політична, як мілітарна, то з нею й боротись треба засобами й методами головно політичної натури. Партизанка - це може переходова форма боротьби, а політичне підпілля - стала й єдина на довгі роки. Тому недоцільно нам надто розгортати партизанку. Недоцільно зривати великі маси в ліс без зброї, амуніції, а головне - без перспективи для широкої партизанки в совєтських умовах. На цій підставі партизанка для нас - пристановище для розконспірованих людей і база військового вишколу та підготови військових кадрів на майбутнє.

Маючи партизанку, ми маємо змогу бити німецького окупанта по пальцях, відповідаючи терором на його терор. Але немає для України рації раптово розвалювати німецький східній фронт. Чим довше триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона вичерпується. Навіть західні аліянти тримаються цієї тактики й не починають десанту у Франції, бо що ж їм шкодить, коли два вороги людства-гризуть собі горло? Чому ж тоді ми маємо кидати всі свої резерви в бій, який для нас нічого не вирішує? Нехай це навіть сьогодні не популярно, коли все рветься до бою з німцями, але для нас важна рація дії, а не кон'юнктурна популярність, яка тягне зайві жертви й, деконспіруючи населення, провалює найважніші позиції для майбутнього,, яке щойно принесе вирішний бій.

Саме бандерівські успіхи полягають на кон'юнктурному використовуванні протинімецьких настроїв, які дають змогу кожному набирати людей у ліс. Але що з тими людьми без амуніції і без усього іншого необхідного буде, коли німецький фронт заломиться і прийдуть большевики, як переможці, зі знанням терену, з засобами провокації і розвідки в терені? Як ті маси здеконспірованих партизанів перевести назад у підпілля і там забезпечити?

Отже, ми не можемо відступити від нашої тактики, хай це й дає бандерівцям перевагу. До їх виступів проти нас поставитись спокійно й вичекати вияснення їх відношення, щоб не доливати передчасно оливи до вогню.

Згодом, майже за рік, довелось мені бачити, наскільки були правильні загальні тактично-політичні міркування. Але далеко раніше я побачив, як неправильно схоплювали і ми і наш Провід проблему ставлення до бандерівців. Та про це потім.

З важливіших акцій перед Зеленими Святами був бій під селом Лішня (приблизно 8-го червня). Німці з пиляками палили село. їх було около двісті чоловік. В бою брали участь наші дві сотні: сотня Журби і сотня Лисенка. Вогонь з мінометів і тяжких кулеметів "максимів" змусив німців покинути палити село й відступити в напрямку Білокриниці, звідкіля прибули їм на підмогу свіжі сили. У висліді бою було дев'ятнадцять німців убитих і вісім ранених. Ми втрат не мали. Під час бою вславився відвагою Бурлаченко і кулеметник Зубатий.

Повертаючись з цієї акції, я розрізав собі руку на залізо біля тачанки. Така мала дурниця дала мені причину щоденно говорити з Ірою. Вона робила мені перев'язку' руки і я щораз більше бачив у ній розумну дівчину й цілковито потрапив підо вплив її чарівних очей. Скоро моя рана на руці загоїлась, одначе перев'язки я не скидав навмисне, щоб вона торкалася моєї руки і щоб при тій нагоді заглянути в її глибокі очі.

Командир Хрін із заздрості почав мене переслідувати. Щоб скритися перед його злобним поглядом, ми часто з Ірою зникали поза табір.

По кожній акції чи завданню я ділився своїми враженнями з Ірою. Вона дійсно була розумною дівчиною й заступала мені Литвина. Товаришем "вечерниць" був мені Макух, який любився з Марусею, і ми вдвійку ходили на "друге село", до наметів штабу і шпиталю, що стояли трохи оподалік на горбку. Одного разу за гутірку після вечірньої "зорі" я з Макухом ставали на другий день до карного звіту. Сотник Орлик дав нам догану і звільнив від кари.

По зв'язку наші боївки з Дубенщини прислали нам чотирьох калмиків, які здезертирували з німецької залоги Смиги. Оповідали, що німці їх дуже погано трактують і що вони всі проти німців, навіть ті, які ще залишилися, їх товариші й земляки. Наші командири вирішили забавитися в дипломатію і, передягнувши спритніших калмиків у цивільний одяг, вислали до Смиги до решти калмиків на переговори. Пропонувалося їм вистріляти у себе командний склад німців, забрати зброю і перейти до нас у ліс. При чому давалося гарантії їхньої безпеки, обіцялося їм забезпечити їх відділ харчами і одягом і давалося можливість спільно з нами боротися проти німців.

Справа була на добрій дорозі, калмики погодилися. Але українці самі попсують. Табір Крука також мав трьох дезертирів із тієї залоги і від себе також почав переговори. Калмики, бачучи таку самостійність аж двох армій, побоялися майбутнього таких армій і переговори перервали. Ті чотири, які залишилися у нас у лісі, чудово себе почували і були вдоволені з нашої гостинности; зокрема, їх підбадьорювали й давали їм певність колишні червоноармійці-українці, а їх було в нас досить багато. Крім українців було кілька росіян і один грузин. Росіянином був також наш таборовий лікар. Він ні слова не говорив по-українськи, але одверто заявляв, що він російський патріот, ворог комунізму і Сталіна.

- Я працюю для вас віддано, бо знаю, що ваша дорога правильна. Наші вороги - рівночасно мої вороги, казав він.

Його батько, російський аристократ, згинув під час революції з рук большевиків.

Партизанам іншої національності давалося до вибору: бути в бойових сотнях, або в господарській частині. Два росіяни і один білорус займалися, напр., виправою шкір потрібних на взуття і сідла. Гарбарня була закладена на місці в лісі. Табір харчувався виключно продуктами з державних фільварків. Від цивільного населення бралося лише підводи, якщо відділ їхав далеко в терен на акцію. Трофейну худобу і коні роздавалося селянам. В одній із таких господарських виправ, наш відділ, в силі 25 хлопців, мав бій з 80 німцями на Княжині. В бою були три наші забиті (згинув Осипчук з Заруддя) і два ранені -Троян 13) і Бараниця. За домовленістю відділ Яворенка і бандерівські боївки, що були в той час поблизу, мали дати нам допомогу. Відділ вступив в бій, а допомога не прибула. Завдяки тому, наші зазнали втрат. У німців було 5 ранених. До несприятливих умов нашого відділу треба зарахувати також відкритий терен.

КОМАНДИРИ

З більших господарських акцій, де брала участь наша бойова сотня, була засідка на шосі Білокриниця - Голуби. Згідно з даними нашої розвідки мала їхати автоколона з Дубна, навантажена цукром.

Сотня окопалася над самою шосою і чекала "насолоди". За пів години на те саме місце прибула сотня Крука, під командою Борсука, й собі зайняла становище побіч нас, на правому крилі з боку Дубна. Сусідство другої сотні запевняло наш успіх, але тим разом німаки схитрували. Під'їхали до небезпечного для них відтинку шосн (де ми мали засідку), пустили повільним ходом одну машину вперед, а вся охорона, в силі 120 людей, розгорнулася в розстрільну для провірки терену. Забезпечення з боку ми не мали.

Коли показалася перша машина напроти розташованої сотні Беркута, кулеметник передчасно відкрив по ній вогонь. Німці надійшли збоку і всією силою вдарили по нас та відтяли дорогу до лісу. Я сам не здаю собі справи, як ми змогли без особливих втрат, під сильним вогнем кулеметів і мінометів, перебігти галявинку, що ділила нас від лісу. Розпорошені наші сотні оглянулися аж близько таборів. З "солодкої" виправи стало нам усім гірко в устах. На місці засідки залишила сотня Борсука трьох убитих. Героїчно згинув його кулеметник; він до останнього набою не сходив зі свого становища і тим урятував відступ. Німці мали одного вбитого і двох ранених. В таборі далі пили ми несолоджену каву. Селянські підводи, що стояли табором у лісі недалеко від місця засідки (по цукор), також набралися немало страху.

Після невдалої "солодкої" виправи в таборі витворився певний застій в акціях. Стрілецтво було невдоволене з командира Хрона. Командир Хрін був дуже працьовитий, солідний і відданий патріот, але до воєнної штуки не зовсім надавався. Йому закидали, що всіма силами старався утриматись на своєму пості головного командира, не давав можливості! вибиватись іншим. Між ним і Журбою, що був кадровим старшиною, часто виникали суперечки. Більшість старшин і стрілецтва симпатизували Журбі - Гаркавенко намовляв мене перейти до Бульби на Полісся. В той час повернулись наші зв'язкові від Бульби - Гарячий і Булька. Але помалу до голосу доходив Журба, настрої заспокоїлись і ми втрьох із сотником Орликом почали розробляти плян акції на Шумськ.

Більш популярним, як наш Хрін, був Крук. Хоч йому бракувало поміркованости и військового значення, одначе був дуже відважний, і всі акції, які перепроваджував, до цього часу здебільшого вдавалися. Остання акція на Бережці в першій половині червня зробила його відомим серед населення. Його псевдо "Крук" знала кожна дитина в селі.

Напроти села Куликів, у річці Ікві біля Бережець, німці, виставивши варту, купалися і вигрівалися на пляжі. Крук корчами підліз із відділом до німаків і несподівано вдарив на них. На місці впало двадцять німаків. Пізніше він пішов із відділом до села Бережці і знищив решту залоги німецької жандармерії, якої всіх разом з тими, що купалися, начислювали до сорок чоловік. Забравши магазин одягу і зброї, відступив до лісу. Врятувалось лише шість німаків: вони голі забігли аж до Почаєва. Після цієї акції майже вся чота відділу Крука носила німецьке обмундуровання.

Одного жандарма, що помагав Крукові в розвідці перед акцією, Крук прийняв до свого відділу. Грубий "Фріц", як його охрестили, був пізніше фуражером Крукового кінного обозу, а згодом виробляв ковбаси для УПА. Під кінець 1943 року відправлено його з документами до Німеччини.

Перед самими Зеленими Святами Крук і Гюго заступник Кропива з одним курінем зробили похід на центральні землі України в напрямі Славути. В склад куреня входив відділ Яворенка. Рейд закінчився крахом. В дорозі напала на них велика сила німців, у бою згинуло п'ятдесят хлопців. Сотні порозбігались і одинцем верталися до табору. Після повороту Яворенко з частиною свого відділу, забравши лише вісімдесят хлопців (всіх було понад сто п'ятдесят) вночі втік із Крукового табору в свої терени на Крем'янеччину. Штаб Крука схвалив присуд смерти на Яворенка. З тієї причини Яворенко цілковито порвав зв'язки з бандерівцями і прихилився до партизанів і боївок ОУН полк. А. Мельника. Сталим його тереном і випадковою базою від того часу став Борщовецький ліс і Вишгородеччина.

Під час однієї акції на шосі Ланівці-Крем'янець, де Яворенко з своїм відділом здобув три німецькі машини і відбив транспорт вівса від німців, у лісничівці Борщовецького лісу засів він вечеряти. На дворі було вже темно. Відділ німецької жандармерії, в силі сто осіб, несподівано оточив лісничівку. Зчинився бій, у якому впали тридцять два німаки, а решта втекла в напрямку міста. Поміж забитими був комендант жандармерії міста Крем'янця та гебітсляндвірт. Той випадок прославив Яворенка. Він пізніше на тачанці, запряженій парою добрих коней, роз'їжджав по околишніх селах, збирав віча, промовляв до народу, закликаючи "до революції". Гармаш із відділу Крука зловив раз сонного Яворенка, але по дорозі до табору Яворенко йому втік у селі Загайцях. Місце побуту Яворенка зрадив його стрілець Скринюк. За ним стріляли з кулемету, навіть забили при тому одну жінку. Багато стрільців з його відділу біля села Лопушного бандерівці розстріляли. У відділі Яворенка був член організації ОУН "М" Дзвін (Іскра).

Під кінець червня (десь після 25 червня 1943 р.) всі потрібні матеріяли і плян акції на Шумськ були готові. З Дубенщини привезена гарматка мала служити в акціях на міста. По відправі командирів, де кожний діставав свої завдання, відділ з піснею вирушив із табору.

Я з п'ятнадцятьма вибраними хлопцями дістав завдання увійти в місто через греблю від с. Рахманова, обсадити водяний млин і виключити електрику, що давав млин па місто Шумськ. Пізніше, коли розпочнеться акція, заатакувати німецьку залогу з півночі. Макух із одною чотою мав підкрастися тихенько до будинку, де мешкали німці, і відрізати їм доступ до окопів та бункерів, викопаних перед будинком. Основна сила з гарматкою, щоб це зрадитися шумом перед німецькими постами, мала ввійти в акцію після нашої обсади намічених становищ. Початком акції була означена година одинадцята. Як знак відходу мав командир Хрін випустити дві зелені ракети і одну білу.

Десять хвилин перед одинадцятою я був із своєю групою на місці. Виключили світло, залягли в напрямку центру містечка й чекали. Пройшла година, дві, три - тихо, чути лиш шум води. Думаю: опізнився відділ, треба посунутися далі в місто. Прислухаємось, чи не чути якогось шуму. Тихо. Так в очікуванні просиділи ми до четвертої години ранку. Розвиднялося. Зійшло сонце. Думаю: може ранком акція почнеться. Напевне, вночі не хотіли робити шуму тому, що не вигідно стріляти з гарматки, бо не мала націльних приладів. Але коли добре показалося сонце, ми вирішили спішно перескочити через греблю.

В селі Рахманові застали ми решту всього відділу, що чекав на нас. Виявилося, що сталося тут непорозуміння. Провідник, який провадив головний відділ окружними дорогами, збився з дороги, і відділ спізнився на дві з половиною години від визначеного часу. Хрін і Журба вирішили не починати акції і, давши знак ракетами, наказали відступ.

Макух, виконавши своє завдання, на ракету відступив з міста, а я й мої люди з-поза будинків міста ракет не бачили. На тому закінчилась виправа на Шумськ.

30 червня бандерівці врочисто святкували другу річницю проголошення самостійности у Львові, розпалюючи по шпилях гір і горбків багаття. В кінці місяця появилися бандерівські летючки, в яких закликалося всі діючі відділи українських партизанів підпорядкуватися головному штабові УПА (Українська Повстанча Армія). Як шеф штабу, був поданий Тур. З табору Крука почали пускати на нашу адресу погрози роззброєння, коли ми не підпорядкуємось. Але офіційно з боку бандерівців ніхто не давав жодних пропозицій. Наш штаб не надавав цим фактам особливого значення, трактуючи цю летючку, як ще одну витівку групи Бандери, бо ж це було неповажно говорити про спільний штаб УПА, коли УПА - це був Бульба й поза представником ОУН А. Мельника, там нікого з бандерівців не було.

ВИШНЕВЕЦЬ І КОЛПАК

Місяць липень застав нас у зеніті сили й слави. В лісі на той час (Антоновецький табір) було понад п'ятсот осіб. Вишколених, підібраних хлопців було три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерва, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два тяжкі кулемети "максими", один важкий "Кольт", понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п'ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар до запрягу. В порівнянні з табором Крука в нас була велика перевага в людях і озброєнні.

В перших днях липня приїхав до табору поручник Малий з дорученнями від Проводу. Дебати над дальшим завданням і тактикою наших відділів тягнулися кілька днів. На думку Малого, треба було вивести відділи з табору в терен і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Хрін і інші з командного складу були за випадовою базою табору в лісі, бо при посиленій дії кількість ранених буде зростати і для них треба мати шпиталь в забезпеченім місці. Хто з них мав рацію, покажуть дальші події.

Найбільшою останньою акцією відділу Хрона була акція на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколос, де в поблизькому лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз вислано розвідку до Вишневця-чи не зайшла зміна в даних, які ми мали. Розвідник Дзвін повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання. Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі.

Хід операції був такий:

В першу чергу виставлено заставу від Крем'янця (звідки могла приїхати німцям допомога), в силі одної чоти з "максимом", далеко від Вишневця аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ, оперуючий в місті, встиг з міста відступити. Командиром застави був Крук (з Дубенщини). Другу заставу, в силі одного рою з Макухом на чолі виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, в силі рою на чолі з Ярмаком, мав заатакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку (від фільварку Загороддя). Тим самим мав відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, в силі одної чоти, провадив я, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (командирами були Хрін і Журба).

Німецька залога міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля управи міста.

На горі від Крем'янця стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами.

Точно о годині дванадцятій з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій шосі в'їхали в місто. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативи. "Чисткам йшла організованим порядком. Наш доктор порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До години ліві до четвертої ранку на вози був заладований навіть теплий хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.

Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку на село Борщівка. Хрін і Журба, Макух і я їхали спереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з Яворенком, який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи не загрожений терен. Він казав, що ні, і можемо бути безпечні. Ми вирішили затриматися на день у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати відкритим тереном вдень.

Весь наш обоз з'їхав на лівий бік шоси в ліс і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині молодняку. Виставивши провізоричні пости, весь відділ вистроїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу.

Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку плян виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, що й не встигли ми з'їсти, посипався від шоси град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: "Німці!".

Все зірвалось на ноги. Журба крикнув: "вперед!" і побіг, Бурлаченко і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. Журба впав і каже, що він ранений та кличе санітара... Ми з Бурлаченком залягли стріляючи. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. Іра побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу Журбі.

Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли Журбу й Іра з Марусею роблять йому перев'язку. Журба передає мені командування відділом. Наліво в той час Тигр кричить ранений в ногу: "Бурлаченко! Макс!" Вибухла одна міна на шосі, друга, третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: "Лягайте!" Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку Макух. Даю наказ брати перших з берегу лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. Ярмакові кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори.

Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи Макуха і Ярмака посилюють вогонь - совєти відступили на шосу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише рідкі й короткі серії кулеметів одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв'язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. Хрін знизує плечима: не знає, як поступити.

Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на-замирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища. Добровільно йти зі мною погодився стрілець Молот. Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обсервує. Якщо вони захотять мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурток, не зважаючи на мою й Молота особу. Попрощався я поглядом із товаришами й пішов.

Поминувши нашу першу лінію, підходжу до шоси і зникаю кулеметникові з очей. Берег шоси кінчається обривом. Вздовж дороги в нашому напрямку, що кілька метрів були вкопані совєтські "максими", у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ. "Совєтішки" з цікавістю поглядали на нас зі своїх становищ. Командир відтинку дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. "Лейтенантішка", показуючи рукою в праву сторону каже: "Пожалуста со мной", догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх становищ, вражає мене різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці.

На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високого берега шоси, стояв гурт старшин Колпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав пляншетку, або військову торбу і пістолю. Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.

Тоді тов. Руднєв запитав мене, чи я згідний на завішення зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемир'я. "Шкода, каже, набоїв і людей". Я дав свою згоду і негайно був висланий їх кіннотник, а я вислав стрільця Молота до своїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати.

- От сьогоднішній приклад, почав один, ви і ми зазнали непотрібних втрат у людях. То була помилка наша: ми думали, що ви - німці, бо наші бійці побачили ваших у німецьких шинелях. Та коли ми пізнали, що ви - українські партизани, наші брати, відразу хотіли з вами порозумітися. Коли б нам спільно вигнати німців із наших земель, тоді ми вже між собою помиримося. Ви боретеся за самостійну Західню Україну, а ми боремося за весь Совєтський Союз.

Я його не поправляв, що ми боремося за Соборну Україну.

Тим часом другий перериває:

- Десь я того парня зустрічав, каже, вказуючи на мене.

Я подумав - може з Полісся, з совєтської партизанки? Але відповів, що багато є подібних. Та він уперто запевняв, що в нього добра зорова пам'ять. Мені стало ніяково.

Сам Колпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим.

Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою.

В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі. Про загальний терен рішає наше головне командування.

- Отже, продовжував другий, чи ви можете внести нашу пропозицію до начальства?

- Так, можу, відповів я.

Раптом:

- Разрешите к вам обратиться, промовив до мене один молоденький (мабуть політрук) і почав розпитувати про залоги німців, в яких місцевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев'яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. (Хрін пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки).

Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу - відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам.

Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.

Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир'я, я наказав всьому обозові і відділові відійти вглиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від колпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію. Совєтам я не вірив, тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я Хронові.

Наші страти були: три вбиті (з того один селянин із Кривчих, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ на нові становища, появився з відділом Яворенко і дуже налягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод. (Коли Колпак рушив у дальшу дорогу, Яворенкові таки вдалося звабити кілька колпаківців).

Зате в нас сталося щось гірше. Ярмак, наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів зараз після повороту його з переговорів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Колпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичислено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав Ярмак, хотя й наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин до надуми (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).

Із псевд, які були виписані, пригадую: доктора, інженера мінометника Божка, Рожка (син українського священика, якого совєти вислали на Сибір), Шагарбеєва, Щербака й інших трьох. Хрін не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Колпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу користь. Крім того, в нас було коло 2-х сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому Хрін вирішив покликати тих "вісім" і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв'язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але Хрін не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром),

Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні ні другі не мали твердого рішення, чекали рішення командира. Хрін не рішався сказати так, або йнакше. Тоді доктор (росіянин) звернувся до вісімки:

- Становище дійсно погане, треба рятувати відділ. Я противник комунізму й сталінського режиму, але якщо ви боїтеся йти, то я йду сам.

Стала напружена тиша, ніхто не промовив слова: ні командир Хрін, ні хлопці з вісімки. Деяким, як, напр., Божкові дрижали щоки, Рожок плакав. Витворилася неприємна атмосфера безрадности. Доктор, дивлячись на те все, сказав:

- Пішли хлопці, а до командира Хрона: прошу чекати нас пів години, якщо не повернемось, то нас не буде... Бувайте здорові, до побачення.

І пішли з совєтським кіннотником. Один із них, Щербак, відійшовши частину дороги, вернувся назад до табору. Хрін і всі стрільці похнюпили носи. Хоч справу можна було розв'язати інакше: ті, що їм було "всьоравно" могли піти, а інші втекти, як Щербак.

Ситуація складалась ще більше загрозливо, як досі. Ярмак мусів розказати про все, також і про нашу силу. Я підійшов до Хрона і кажу:

- Звиваймо чим скорше манатки. Другий ультимат від Колпака може бути: скласти зброю.

Старшини і стрільці підтримали мою думку і Хрін дав наказ відходу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки. Розмовляючи про останні події з Ірою на її квартирі, заснув я з перевтоми в неї на руках.

Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спати до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку).

Наша зустріч із Колпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Колпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник Божок: він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав шосою повний віз (10 людей) колпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Колпак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Колпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївні. По дорозі від Шумська колпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше Шагарбеєв, що тоді був переданий Колпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА.

Колпак ішов на Карпати, щоб знищити нафтові споруди в Дрогобицькому басейні, що були головною базою постачання плинного палива для східнього фронту. Вирушивши з Полісся в силі 2600 чоловік, обійшов північною стороною Рівне і через Дубенщину вийшов у Суражський ліс і та від Шумська до Борщовецького лісу. З Борщівки він пішов на Галичину, в Збаражі випустив єврейське гетто та подався у напрямку Тернополя. По дорозі нищив залізниці, мости, німецькі залоги і українську поліцію. Так дійшов він аж до Карпат. Завдання цілком не виконав, але кілька нафтових шибів спалив. Дальша їхня ціль була Словаччина, але німці зібрали сили і оточили його в горах. Колпак знищив важку зброю і, прорвавшись з великими втратами, маленькими групками почав пробиватись назад на Полісся.

Під час маршу в одну й другу сторону найбільш дошкуляли йому німецькі літаки й українські партизани. Група Колпака була дуже добре озброєна і забезпечена бойовим матеріялом. Мала крім гарматок і мінометів зенітні кулемети. Деякі його малі групи верталися ще в жовтні 1943 року. З того відділу 60 осіб у селі Садки, Шумського району, приєднались до УПА.

Переходячи через наш терен, Колпак залишив був у Суражському лісі малий відділ під командою Бегми. Це був мостовий причілок совєтських партизанів у Західній Україні. Він був потрібний, як переходовий пункт для відступаючих відділів. Одначе, ще того ж місяця (у липні) відділ Бегми був розбитий відділами УПА.

Під час свого рейду, Колпак зустрічався з відділами Бульби і Крука (переговорював у селі Лубенський Майдан з командиром Голубенком), висовував ті ж самі пропозиції: щоб українські партизани його пустили, трималися невтралітету. Але ніхто на це не погодився. Цивільне населення в Західній Україні без винятку ставилось до нього вороже.

ТРАГЕДІЯ

Зі села Людвищ над ранком 6.7.1943 року прибули ми до табору в Антоновецький ліс і, нічого не передбачаючи, лягли відпочивати після Вишневця і пригод з Колпаком. Сотня Лисенка, що охороняла табір, зайнялася похороном забитих, яких ми привезли з собою. Господарська сотня упорядковувала привезену здобич. Хлопці, бувши на акції, три доби вже не спали, тож без сніданку позасипляли твердим сном.

Під час нашої відсутности бандерівці постягали з терену боївки (навіть заангажували до тієї акції козаків полковника Терещенка з Горохівщини) і в силі 8 сотен чекали нашого повороту з акції. Використовуючи наше перемучення і неготовість до оборони, в 2-й год. по обіді 6 липня оточили наш табір. Наша розвідка охорони табору викрила присутність чужих відділів у лісі недалеко нашого табору і вдарила на алярм.

Хто живий, вхопив за зброю. Всім промайнула думка, що це мабуть "колпаківці" наведені Ярмаком, що нас зрадив. Довкола табору зайняли ми оборонну позицію. Макуха з чотою вислали на гору, щоб в разі потреби ми мали шлях до відступу. У всіх напрямках від ліній наших становищ були вислані окремі розвідки, які мали ствердити, як далеко сягає перстень оточення. Стрілець Булька, висланий у напрямку озера, вже був тяжко ранений у живіт. Хлопці його підібрали. Нараз оббігла відомість, що це оточують нас бандерівці і домагаються складення зброї. Хлопці пізнали Крука. У мене закрутилося в голові: думав, що я ще добре не прокинувся. Таке щось у голову не лізло. Не можу придумати, як у даному випадку поступати. Хрін і сотник Орлик, збентежені, крутяться по таборі. На запит командирів відтинків оборони табору, не дають жодної відповіді, лише кажуть першим не стріляти.

На моєму відтинку, де я зайняв зі своєю сотнею оборону (я заступав Журбу), бандерівці наблизилися на віддаль 30 метрів (напроти мене наступала лубенська сотня Юрка). Наші стрільці кричали: "Не йдіть, бо будемо стріляти". Вони поставилися нерішучо і, також не стріляючи, відповідають: "Що ж, нам наказують командири посуватися вперед". Я даю наказ своїм стрільцям не стріляти, викликую бандерівського командира на переговори та кричу:

- Не робіть дурниць, шкода братньої крови.

Бандерівці не відповідають, зближається хвилина, коли ось-ось дійде до зудару, треба щось робити. Від Хрона не маю жадного наказу, на всій лінії діється це саме. Колишній бунчужний Чубенко закликає стрільців моєї сотні стріляти, на мою адресу каже, що наші командири зрадники, вони піддаються. Я далі стою на своєму, даю наказ:

- Хто вистрелить без мого наказу, особисто розстріляю

Тяжко рішитися на братовбивчу війну, і я вирішив особисто піти на переговори до бандерівців та представити їм жахливі наслідки, які можуть бути з цієї історії. Наш табір добре озброєний, є досить амуніції і знаходиться в такому стратегічному положенні, що, щоб його взяти наступом, треба покласти багато жертв. Я надіявся, що як це не поможе, то може зворушу їхнє сумління, закликаючи не деморалізувати молоді, що прийшли в ліс боротись за Україну, а не за партію. Але то були люди вирафіновані, серед командного їх складу був Еней, який перед наступом на наш табір мав промову до стрільців, заявляючи, що вислід акції має вирішити "бути, чи не бути" проводові Бандери. Або він буде провадити нарід у боротьбі, або запанує загальний хаос, що заведе український нарід у безодню.

Стрілецтво висловлювало сумніви, мовляв, як іти на свого брата, сусіда, шкільного товариша. Тоді Еней крикнув:

- Хто не підпорядкується моїм наказам, прошу виступити!

Ясно, що ніхто не відважився. Стрільці пішли в наступ, але пережили те саме, що й наші стрільці в оточеному таборі. Вся стрілецька маса була проти пролиття братньої крови, але диктатура нахабів перемогла.

Коли я прийшов до бандерівців на переговори, потрапивши якраз на весь їхній командний склад, на чолі з Енеєм, то насамперед командир особисто кинувся мене роззброювати. Курінний Осип тяг від мене кріса, Еней наставив на мене пістолю. Я, тримаючи міцно кріс у руках, заявив, що, по-перше, я прийшов на переговори і вони не мають права мене чіпати. А по-друге, що я вояк, підпорядкований своєму командирові, і кріса я не віддаю. Курінний Осип мене залишив, тоді Кропива стягнув з плечей МП і приклав мені до грудей, кажучи:

- Давай кріса!

В той момент затримує його Крук і дає йому наказ мене залишити. Мені пригадалося, як мене на переговорах трактували большевики.

Сходимо з Круком в долину. Він став малювати мені дійсність.

- Відкликати акції я не можу, знаю, що будуть жертви, але ви мусите піддатися. Українська Повстанча Армія мусить бути одна і під одним штабом; зрештою, в наших політичних колах ця справа вирішена. Ми маємо перевагу і не відступимо, хоч би що.

Я погодився доповісти про це командирові Хронові, який мав право рішати про те, чи битись, чи здаватись. Мого кріса вони таки залишили у себе. Я зголосився до Хрона і представив йому мою розмову й поведінку супроти мене бандерівських командирів. Хронові дрижали щоки і він, не давши відповіді, пішов до землянки штабу на нараду.

В той час бандерівці вдерлися в наш табір і відбирали від наших стрільців зброю. В середині табору стояв наведений на штаб їхній кулемет "максим". Я був якраз біля старшинського бараку. Еней - блідий, високого росту, з чорними вусиками, в польській шинелі, з пістолем в дрижачій руці, скрадався поза соснами зі своїми стрільцями. Гукнув до мене:

- Макс, ховайтеся за горбок!

Іра, простоволоса, біжить до бандерівців і просить, щоб не стріляли на намет, де лежать ранені. В той момент Гармаш видирає поводи від коня Гарячого (нашого кінного розвідника, який був свого часу у бульбівцях) і домагається, щоб той віддав зброю. Гарячий зброї не хоче віддати:

- Я її здобув на Поліссі, у Бульби...

Гармаш наставляє фінку, дає в нього серію, і Гарячий падає мертвий.

Біля землянки штабу зібралася наша одна сотня вже зі зброєю і не хоче її віддати. Промовляє до них бандерівський політрук Максим. Вусатий, що стоїть у рядах, йому перечить. Хрін також промовляє.

- Трудно, хлопці, сталося, треба зброю здати... Стрілецтво, бурмочучи невдоволено, складає зброю. Поручник Малий вирвався від штабу і проходить біля мене. Я шепнув йому, щоб заховався на горище над магазином і щоб почекав вечора, бо тепер зловлять. Бандерівці, мов орда, кинулись на наші склади, намети і один перед одним почали грабувати. Я залишився в одній сорочці, решту моїх речей покрали. Деякі стрільці, користаючись виниклим замішанням, почали тікати з табору. Я й інші командири також могли втекти, але я подумав: куди тікати? Мене огорнув жаль, злість і сором за наш табір.

І вже було запізно. Нас, усіх командирів, до чотових включно, бандерівці арештували. Довкола землянки колишнього нашого штабу, де ми були зібрані, виставили варту з кулеметом. Роззброєних стрільців розпустили по домах. Залишилась лише мала горстка хлопців, котрим було далеко додому (із східніх земель, Карпатської України, Галичини й інші, які взагалі дому не мали).

На прощання було їм сказано, що вони можуть вступити в УПА, але через місцеву бандерівську організаційну сітку. Вози, наладовані добром, бандерівці перевозили до табору Крука. Також наших ранених перевезено до їхнього табору. Булька під час операції помер. Серед арештованих були: Хрін, Орлик, Чорнота, Лисенко, Гаркавенко, Вусатий, Крук (командир тачанки), Пруг, Жарина, я і Бурлаченко, який добровільно пристав до нашої групи, з прив'язання до своїх командирів, кажучи:

- Я хочу ділити з вами долю до кінця.

Ми всі сиділи пригноблені в землянці. Комендант СБ Вовк зміняв біля нас варту. Намети нашого штабу зайняли Лубенські сотні Юрка і Борсука. На другий день після роззброєння, почалося над нами слідство. Головний комендант СБ групи Крука Ранок, комендант лубенських сотень Черник, курінний Осип і сам Крук кликали нас по черзі на переслухання. Стягали стан зброї нашого табору і питалися, хто в нас був з політичних провідників і, врешті, чи погоджуємося вступити в ряди УПА.

Так святкували ми свято Івана Купала 7-го липня 1943 року..

Слідство тяглося кілька днів. На третій день ми ходили вже вільно. Варту біля нас знято. Приїхав до нас головний прокурор Мітла в асисті Олега - Ілька Ткачука. Питали мене, як оцінюю роззброєння і якої я є думки про кожного з моїх товаришів командирів. Я не крився з великим моїм обуренням і гострою критикою. Погоджувався на спільний штаб УПА, але в чисто військовій площині, бо українська армія мусить бути лише одна, це всім зрозуміло, але чому саме так підло й підступно зроблено напад на табір? Можна було іншою дорогою об'єднатися, хоча б на зразок об'єднання Крем'янецьких груп. А далі після роззброєння, чому тих людей, добровольців, вироблених політичне і бойово розпустили додому? Ті люди передусім загрожені від німців, вони не можуть легальне перебувати вдома.

- Чому ви всього відділу так, як він був, з озброєнням і в цілості, не включили до складу УПА? Невже ви не маєте довір'я до нас, як до українців і патріотів? Ви сплямили вояцьку честь, відбираючи від нас зброю. Кожний стрілець присягав на вірність зброї, вояк не може здаватися, ви зломили вояцьку мораль молодих хлопців. Ви внесли в ряди війська політику. Не один стрілець здобував собі зброю у ворога з нараженням власного життя. Отже, ви зброї не давали яке маєте право її відбирати? Коли ви хочете, ладнайте й творіть армію всіх відділів, яких вони не були б політичних напрямків. Вони ж організовані раніше ваших, ішли правильною дорогою, вели боротьбу з окупантом, а не вживали сили для поборювання інших політичних угруповань. За що згинули Булька і Гарячий? Вони обидва були ще в Бульби в 1942 році, дуже гарні й відважні вояки. Я не стою на плятформі тієї або тієї політичної доктрини, але думаю так, як думає українець... Мені, як воякові, все одно, хто буде очолювати Українську Державу, лише щоб вона була самостійна і соборна.

Трудно було Мітлі стояти проти моїх аргументів, і він визнав, що роззброєння переведено нетактовно, і цілком спокійно почав доказувати, що інакше бути не могло. Мельниківці добровільно не погодилися б, а що впали жертви, то це річ питома для кожної революції. Там, де рубають дрова, там тріски летять. Ілько почав з другої бочки, що Хрін на командира не надається і що треба партизанку вести здібнішим людям. Почав хвалити свій (себто бандерівський) розмах в боротьбі і давай снувати всякі перспективи для мене, коли я перейду до УПА...

Я був так розбитий морально, що потребував короткого відпочинку, щоб за той час упорядкувати в своїй голові останні події. Тому я згодився вступити в УПА (мене призначили на чотового першої чоти сотні Юрка), але я відразу попросив двотижневу відпустку. Черник дуже чемно зі мною повівся, відпустку дав. Решту командирів попризначувано по інших відділах. Хрін був командиром таборів у Дубенських відділах. Сотник Орлик - начальником канцелярії куреня, Гаркавенка приділено до сотні Борсука, до кінної розвідки. Лисенка і Крука - до сотні Беркута. Чорноту дали до свого штабу - писати статті в їхній політичній літературі, яку вони видавали. Разом з ним працював Журба, коли видужав. Вусатого СБ розстріляла. Бурлаченко крутився без призначення, чекав акції. Поручник Малий і Макух втекли. Іра залишалася при ранених у таборі Крука. Пруг був приділений до ПЖ (Польова Жандармерія). Жарину дали на інструктора до школи підстарший.

Населення на акти роззброєння й тертя між ОУН "М" і "Б" дивилося дуже критично й огірчено. Маси були зневірені. Дядьки по селах Крем'янеччини хитали при розмовах головами і казали, що коли наші хлопці між собою б'ються, то України не буде.

Наші відділи на Володимирщині і на Луччині були в той час також дуже побільшені і добре озброєні. Головним командиром був Арієць. (На Луччині командиром був Гіркий). Сотня Волинця при Бульбі на Поліссі. На Дубенщині наш відділ довший час ще після роззброєння діяв у терені.. Щойно восені 1943 року, заховавши зброю, розформувався, а стрільці майже всі пішли в УПА.

Так закінчилася перша фаза боротьби українських партизанських відділів на Волині.

Після нашого роззброєння, Яворенка бандерівці дальше переслідували. Вони ще після першої його втечі видали наказ його піймати живого або мертвого. Але Яворенко, як спритний ватажок, не потрапляв їм у руки. Малим відділом маневрував у терені, робив рейди в Галичину, збирав зброю й амуніцію. Провадив війну з німецькими "гренцшуцами", а до бандерівців він поставився так, як і ми. Не хотів проливати братньої крови, з тією лише різницею, що не здавався. Наші хлопці, що були розпущені з лісу бандерівцями, поповнили його ряди. Під осінь 1943 року він знов побільшив свою активність під плащиком Бульби, змінивши назву ФУР на УНРА (Українська Народня Революційна Армія). Роз'їжджав по селах з промовами і став народнім героєм і пострахом для бандерівської СБ.

Коли УПА закріпила за собою всі терени, Яворенко розпустив хлопців, а сам з довіреними людьми, перейшов у глибоке підпілля. Так і залишився він у совєтській дійсності.

Не раз непокоїла мене думка: чи мусіли ми капітулювати, що треба було робити? Єдиний правильний вихід був тікати з оточення. Бандерівські відділи, що оточували табір, ніколи не відважилися б ставити опір нашій силі, якщо вона вдарила б на один відтинок. По-перше тому, що стрільці не мали наміру з нами битися, а по-друге, хоч би почали боротьбу, то не встояли б на тому боці, де ми проривалися. Зрештою, перстень оточення не був цілковито замкнутий, тож відділ, правдоподібно, вийшов би з табору без більшого бою. Тому, що оточення сталось несподівано, треба було весь табір і ранених залишити, а врятувати лише бойову силу й забрати з собою зброю. Коли б відділ наш і був вийшов у терен, бандерівці ніколи не вчинили б із залишеними людьми в таборі так, як зробили з усім відділом. Вони боятися б помсти нашої групи, бо вона могла по черзі роззброювати їхні боївки та відділи в терені. Оточити нас в терені було майже неможливо. Раз, що вони не сконцентрували б відповідної сили, щоб перевести акцію роззброєння, по-друге - ми стояли б у селі та вони не могли б наражувати цивільне населення на втрати, які могли б виникнути під час бою, і третє - оточення навіть всіми їх відділами з Волині і Полісся, могло б тривати лише одну ніч. Над ранок треба було б тікати перед можливістю нападу німців. Так виглядала справа з військової точки погляду.

Щодо політики, можливе було таке: наша Організація могла б конкурувати в побільшуванні відділів, або могла цілковито паралізувати їхні зв'язки. Вони, зрештою, були б змушені піти на порозуміння з нами. Безпосередньо завинив у цьому Провід організації, бо все таки замало цікавився справами лісу. Не було жодних твердих заряджень, що в такому випадку робити. Потягнений в лісі випереджували рішення Проводу. Як було сказано вище, Провід з розумних причин з самого початку був проти масової української партизанки. Але мусів узгляднювати факт, що вимоги лісу були цілком інші. По-перше-конкуренція бандерівців, по-друге - німецький терор, по-третє - настрої мас вимагали, хай і не до того ступня, що бандерівці, - все ж таки, збільшити відділи й більше їм присвятити уваги.

Чому Провід не вислав відповідного чоловіка в ліс, насамперед військовика й організатора партизанки? Ліс потребував доброго й рішучого командира. Хрін, незалежно від своїх добрих прикмет, таким командиром не був.

Під час роззброєння був момент, де дійсно треба було мати голову і рішучість. Присутній поручник Малий також не виявив потрібної рішучости.

Найбільш фатально відбилося роззброєння на стрільцях. Залишаючи ліс, вони не мали жодних директив. То не була програна в нерівному бою. То була в їх очах повна капітуляція військова і політична: весь командний склад вступив до УПА разом із Хроном. Отже, що могли думати про своїх зверхників стрільці, котрі цього не могли зробити? Їх пересівала бандерівська сітка. Деяким лише вдалося вступити в УПА. Більшістю із них, переважно найкращим активом організації, СБ наповнювала криниці. Не було вже сили на їх захист.

Селяни, якщо не з переконання, то зі страху мусіли хилитися на бандерівську сторону.

Наше роззброєння спричинилось до упадку інших відділів у терені, на той час вже досить чисельних і сильних. Взагалі бандерівці, на мою думку, не могли б перемогти при нашій рішучості. Причиною програної були ми самі.

Я РІШАЮСЬ

Обличчя горіло мені соромом перед родичами й односельчанами. Політична група, куди я належав і захищав її політичну лінію перед населенням і перед політичними противниками, капітулювала. Я палав ненавистю до бандерівського руху, відчував їх нахабство і безправ'я на кожному кроці. Я був свідомий того, що ці люди провалять українську справу, але рівночасно втратив віру у власний політичний провід.

В розмові з Ірою (єдиною людиною, з якою я ділився своїми думками, перебуваючи на відпустці) дійшов до висновку, що під час революції перемагає сильніший рух без огляду на те, чи він добрий, чи лихий для народу і чи провалиться він у майбутньому. В даному випадку бандерівці були сильніші, бо висловлювали настрої дня. Не підлягає сумніву, що з часом ситуація зміниться. Бандерівців осудить історія, але сьогодні, вони на якийсь час пани ситуації, і пересічному чоловікові важко йти проти них. Вони сьогодні провадять УПА, але не вони її складають, їхня перевага - річ умовна й часова. У вогні боротьби провід зміниться на засадах справжніх вартостей, а не партійної приналежности. Отже? Отже, треба в цій боротьбі брати участь. Адже ця боротьба, це боротьба українського народу; тож відкидаючи бандерівські методи й тактику, не можна залишити народніх мас.

Мені було ясно, що не можуть в УПА включитись усі мої товариші, чи зверхники. Бандерівська СБ - кожного з них без причини знищить, викривши. Але що грозить мені? А коли не грозить, то де моє місце? Ховатись дома, чи бути в боротьбі й віддати свій досвід, уміння і всі сили?

Саме націоналістичне виховання глибоко закорінилося в моїй душі. Звертання з половини дороги, зневіра, апатія до всього, все це перечить засадам націоналіста, що їх я придержувався. Я впав у провалля внутрішньої боротьби, мене огорнула духова депресія. Але зрушений з гори камінь. мусить котитись. Так і я, раз попавши в вир боротьби, відчував потребу і мусів знайти собі місце в подіях, які тоді відбувались.

Я був сильно закоханий в Іру. Любов до неї виповняла порожнечу моєї душі. Вона мене розуміла і підтримувала на дусі. Бандерівці призначили її на санітарний пункт в селі Мала Їлавиця. Тому я щоденно міряв три кілометри і, упоєний щастям, пізно ввечері вертався додому. Кохання провокувало до пригод, а біля ставу в нашому селі лунали стрілецькі пісні повстанців. Мене тягло до лісу, хотілося переживати разом з хлопцями, плисти кораблем на повному морі революції.

Іра хотіла мене бачити вояком, а не коханцем, який лише тримається спідниці. Вона ніколи мене не остерігала перед небезпекою, а навпаки, цінила людей відважних, жертвенних і відданих українській справі. Як "східнячка", далека була від наших партійних міжусобиць, для неї був дорогий кожний українець, що бореться за самостійну Україну. На бандерівців дивилася вона як на рух, що нагадував їй совєтську дійсність, зокрема, коли йде про методи, якими вони послуговуються. Вона оцінювала їх, як "молодшого брата" мельниківців, тому поділяла мою думку, що єдиним правильним рішенням було б включитися в УПА всій здоровій опозиції, яку становила тоді інтелігенція, що переважно належала до мельниківців і тим самим уздоровити ряди сліпих, невироблених революціонерів, даючи добрий приклад у роботі і силою факту займаючи керівні становища.

Єдиною перешкодою могла бути засліпленість бандерівців зі славним апаратом СБ. Але в міру розгортання повстанчого руху, вона тратила свій вплив, а до голосу дійшов би весь український нарід і здорові елементи. Найкращий доказ тому, що на кожному кроці в рядах УПА і в самих бандерівців брак відповідних фахових сил, і вони (бандерівці), хоч із великим застереженням, прийняли після роззброєння весь командний склад нашої групи до УПА.

З такими думками придивлявся я до перших кроків нової УПА і потягнень бандерівської сітки в терені. В селі Антонівцях, у фільварку, містилася станиця СБ і молочарня УПА. Рівночасно ті будинки були переходовим пунктом для всіх політичних і військових провідників, які приїздили з Полісся чи Галичини для полагодження поточних справ. Щоденно заїздили й прибували з теренів нові люди, кожний день приносив щось нове. Якраз коли я прийшов до Зеленого, командира СБ, щоб довідалися дещо з "політики", на подвір'ї застав я вози, котрими приїхали лікарі євреї зі Львова, їх викрали бандерівці і з гетта і направили на працю до шпиталів УПА. Між ними знамениті фахівці і спеціалісти хірурги. Деякі були разом зі своїми жінками. В дальшій розмові з Зеленим довідався я, що праця бандерівців розгорталася дійсно з великою швидкістю. По всій Волині і Поліссі творилися відділи УПА, поставлено цілу сітку адміністрації, що має охопити все життя і закласти підпільну державу з усіма ресортами. Де те все подінеться, коли прийдуть большевики, про те не думав ані Зелений, ані я.

До села Антоновець прибули майже всі українські урядовці з Кременецького повіту, разом із посадником міста - Бригадиром. Село Антонівці було повітовим містом нашої української адміністрації.

По селах почали нормальне навчання в народніх школах. Були свої інспектори й куратор. Жіноцтво заснувало Український Червоний Хрест. Господарські станиці отримали наказ повідкривати домашній промисел, як: гарбарні, миловарні, майстерні одягу і взуття, майстерні сідел, ладівниць тощо, а навіть вироби самогонки-спирту для шпиталів. Все це мало забезпечити постачання для УПА. Як цей апарат рухатиметься у випадку німецького наступу, про це теж ніхто не думав.

Антоновецький господарський центр робив уже заходи-до підготови жнив на полях, залишених поляками. Повітовим агрономом був мій шкільний товариш Яросевич. Всі урядовці займали ті самі пости, що і в німецький адміністрації. Того самого дня, вертаючися до дому, зайшов я разом із Зеленим на віче. На царині, між юрбою селян, на підвищенні розпинався молодий політрук, пояснюючи селянам правильність лінії бандерівців, яка об'єднує в боротьбі проти ворога всіх трудящих українського народу. Мельниківці - це пани, інтелігенція в краватках, а ми, мовляв, закачуємо рукави до праці і т. д.

Його "ораторський" голос і вислови нагадували 1939 рік, коли совєти визволили Західню Україну від польського гніту. Клясовий підхід, виразно зазначений у його промові, якось немило вражав мої вуха. Відразу можна було пізнати, що він не встиг ще ввійти і пересякнути духом націоналістичної пропаганди, він застосовував совєтську методу пропаганди, але треба йому було признати, що говорив досить добре. Після закінчення його "речі" Зелений, як влада безпеки, оголосив, щоб населення не вешталося без потреби по лісі, де стоять відділи УПА, загрожуючи суворою карою. Під враженням дня довго я перевертався в постелі... Творилися для мене нові події.

Через кілька днів після візити Зеленого, прийшов до мене Поль, який втік майже з рук СД в Здолбунові. йому запропонували бути інструктором школи підстарший УПА. Поль скінчив ще перед війною школу підхорунжих у Замброві і, відбувши службу резерви, дістав ступень підпоручника польської армії. Зорієнтував я його в останніх подіях і ми по довгій дискусії і обміні думок постановили, що треба нам включитися в боротьбу УПА, а час покаже, що з цього вийде.

Поль був дуже оптимістично настроєний і переконував мене, що з часом усе наладнається і що непорозуміння між організаціями "М" і "Б" "виклярується" в тракті боротьби і що дійде до повного вирівняння і згоди. На його думку, це лише початки визвольних змагань і тому такі різниці. Коли прийде до творення справжньої армії, чи справжнього державного апарату, то без ОУН "М" не обійдеться, як не може обійтися жодна держава без інтелігенції і фахівців, яких якраз має ОУН "М".

- Наше завдання, казав Поль, сплатити національний борг супроти українського села, з якого ми вийшли, і батьківщини.

Захопившись, Поль говорив переконливо і я його слухав не перериваючи:

- Ми з села вийшли й мусимо до нього повернутись. Селянська молодь, яка в переважній більшості складає ряди УПА, нас потребує. Ми мусимо поділитися з нею знанням і не залишати її, щоб бандерівці не вивели на манівці. Ми її охоронимо від цього. Селянські кадри нашого народу - найздоровіший елемент під кожним оглядом, тому я вірю у майбутнє УПА...

Після розмови в мене вступили надія і оптимізм Поля. Не хотів я користуватися дальше відпусткою і вирішив завтра зголоситись до відділу. Поль мав також, не відкладаючи, піти до школи підстаршин. Ще цього дня, удвох із Полем, відвідали ми Іру, що вже була при польовому шпиталі в селі Гутисько. Іра дуже втішилася нашою візитою і постановою, яку з зробив під впливом Поля. Так у приємній гутірці втрійку ми просиділи до вечора. Іра час-від-часу відривалася від нашого товариства, подаючи вечерю або воду своїм раненим. На прощання побажала нам успіху, а я обіцяв їй приїхати іншим разом на гарному коні (вона любила їздити верхи).

СУРАЖ

Коли я прийшов в ліс до табору, там панував живий рух. Курінь Осипа вибирався на акцію проти совєтських партизанів. Ближчих даних про акцію я не мав тому, що відділ був готовий до відмаршу й не було часу про те розпитуватися. Знав я, що одночасно з куренем Осипа вибирається на спільну акцію також курінь Крука. Значить, мала бути велика розправа з совєтськими партизанами. Тому, що я не мав зброї, нашвидку сотник Юрко дав мені якогось старого кріса, а хлопці його сотні наділили набоями та дали одну гранату. Прикро було мені без пістоля, ще прикріше, що кріс такий поганий, але не було ради.

Чоти провадили чотові, які були й раніш. Сотник Юрко приділив мене поки що до свого почоту. Бурлаченко, як ніде ще досі не приділений, зустрівши мене, просив його також узяти на акцію. Юрко дав свою згоду і таким чином я мав старого товариша і ми, розмовляючи, тяглися в хвості колони в поході на Суражський ліс. Це було 22 липня по обіді.

Над вечір наш курінь прибув до села Переморівка і розташувався на ніч. В новому відділі, серед незнайомих стрільців і командирів, я почував себе трохи не "по-своєму". На квартирі, разом з курінним Осипом і сотником Юрком, спочатку було тяжко нав'язати розмову, але пізніше ми розговорилися. Виявилося, що й той і той - колишні члени організації ОУН "М", дуже тверезо дивилися на боротьбу УПА. Від самих початків, коли на весні почався партизанський рух, вони приєдналися до своїх односельчан, що були в організації ОУН "Б" і так залишилися і досі. Вони були проти "макабричних" виступів бандерівців, але відверто вони не могли виступити. Про роззброєння курінний Осип висловився, що болючих тем не варто зачіпати, і перевів розмову на тему завтрішнього дня.

По вечері скликано сотенних і чотових на старшинську нараду. Курінний Осип розклав на столі докладну теренову карту і почав пояснювати намічений плян воєнної операції на завтра. При тій нагоді довідався я про точні дані. На одній із висоток Суражського лісу, недалеко від села Теремне (Шумського району) знаходиться табір совєтських партизанів. Залога табору складається з 200 чоловіка большевиків і біля 300 поляків з родинами, які повтікали з довколишніх сіл. Совєти і частина поляків були добре озброєні і довкола табору були викопані стрілецькі становища. Своїм перебуванням у тій місцевості совєтські партизани паралізували зв'язки УПА і далися взнаки навколишнім селам постійними грабунками харчів, одягу й інших домашніх надбань. Командування УПА дало наказ за всяку ціну зліквідувати большевицько-бандитське гніздо.

Згідно з пляном, курінь Осипа зі сходу, а курінь Кропиви (він був призначений курінним на час акції) із заходу мали наблизитися до совєтського табору і, сполучивши крила, замкнути перстень оточення. Головними командирами акції мали бути Крук і майор Голубенко.

Власні сили були такі: Лубенський курінь Осипа складався з трьох сотень: перша сотня Юрка, друга сотня Борсука Третя сотня Беркута залишалася на охорону табору в лісі.

Озброєння: крім нормального, тобто - кріси, автомати і по три ручні кулемети на чоту, сотня Юрка мала ланку важкого кулемета "максима" і дві ланки мінометів: один 50 мм. і один 82 мм. Кременецький курінь Кропиви складався з трьох сотень: перша - Гамалії, друга - Каменя, третя - Петра. Озброєння було таке саме, як у Лубенському курені, за винятком одного міномета 82 мм. Акція мала початися на другий день о год. З ранку, тобто 23 липня. Випадковою базою Кременецького куреня було село Сошиці.

Розділивши завдання поодиноким командирам, курінний Осип призначив мене заступником сотника Юрка. Нарада закінчилася. Командири сотен мали провести останні приготування по відділах, перевірити запаси амуніції, наповнити всі кулеметні диски і тримати добре вартову службу (щоб ніхто з цивільного населення не віддалявся з села). Під час тих приготувань трапився прикрий випадок у сотні Борсука. Кулеметник, чистячи свій кулемет, через необережність залишив один набій в цівці. Другий стрілець, бачивши, що диск від кулемета відлежений, потягнув за спусковий прилад і забив свого товариша, що сидів біля столу.

Цей випадок віщував на завтра певно якусь невдачу, де поганий знак. Цілу ніч до нашої кватири прибували зв'язкові і розвідники, приносячи різні звідомлення і доповіді - в основному про становище совєтів, а тому й у пляні акції змін не було.

Вранці стелився тяжкий туман, а навіть було холодно. Дві сотні нашого куреня без жодного брязкоту й шуму ввійшли на край села Теремне, з боку лісу. Тому, що було темно й погано видно, ми вирішили зачекати, поки підійде вище сонце та вітер розвіє мряку. Виставивши пости, військо розляглося обабіч дороги. За пів години нашого постою чорт надніс із лісу віз із совєтськими партизанами. Як ми пізніше довідались, вони їхали в село по хліб, - і наїхали просто на виставлений нами пост.

Наші вартові відкрили стрілянину і совєтські партизани, залишивши підводу, втекли. Передчасне розконспірування могло пошкодити наміченому плянові, тому ми силою факту негайно вирушили гусаком, сотня за сотнею, в напрямку висотки.

Наші провідники (селяни) не дуже добро орієнтувалися, в якому місці знаходиться совєтський табір, тож почали водити нас по лісі.

Перша йшла сотня Борсука і мала зайняти ліве крило оточення, а сотня Юрка - праве. Коли ми ще не ввійшли зовсім углиб лісового комплексу, позаду нас на галявині появилася група вершників, совєтських партизанів (зо 15 чоловік) і почали кричати до нас, щоб ми йшли на переговори. У відповідь наш кулеметник послав кілька кулеметних серій, стріляли теж і стрільці, які були край лісу. Верхівці позіскакували з коней і залягли, відстрілюючись. Кілька з них швидко почали відводити коней за горбок. За пару хвилин на полі не було видно ні одного "совєта": - щезли, як камфора. Курінний Осип дуже сердився, що розетські партизани тепер знають, що ми йдемо на них наступом, тож будуть нас чекати вже приготовані.

Так воно й було. Коли ми трохи затрималися з своєю сотнею, Борсук перший підійшов до висотки, де містився табір совєтсько-польських партизанів. Вони підпустили його на віддаль 50, а місцями навіть на 25 метрів і привітали вогнем. З першого маху сотня Борсука зазнала великих втрат: 8 хлопців було вбитих, а 7 ранених. Сам Борсук був ранений у голову (куля черкнула його по черепові). Коли ми підійшли з сотнею Юрка на місце, то побачили, що висотку, де окопалися совєтсько-польські партизани, захищає глибокий рів, що оточує підковою півострів висотки. Ровом протікає джерельна вода. Щоб іти наступом, треба переходити рів без жодного прикриття. В самому рові була розташована сотня Борсука і не мала змоги рухатися ні назад, ні вперед: "совєти" пришпилили її до місця. Чути було від неї крики про допомогу. Праворуч рів був щораз мілкіший, а на віддалі 200 метрів під гору навіть рівнявся з поверхнею висотки, що лучилася, з рівниною сусідньої гори.

Курінний Осип дав наказ сотні Юрка прорвати совєтський опір і вдертися рівниною до ворожого табору. Сотня пішла в наступ. Совєтські "кукушки" з дерев почали проріджувати наші ряди. Найгірше було те, що "совєти" нас бачили, як на долоні, а ми їх не бачили. Сила вогню була така велика, що ми були змушені відступити на вихідні становища, також на горбку, що рівнявся з висотою совєтів, лише між нами була долина. В повітряній лінії ділило нас від совєтів, 100-150 метрів. Сотня почала окопуватися, а я дістав наказ стягнути з села Теремне (де ми залишили обоз і санітарну частину сотні) тачанку з "максимом" і віз з мінометами. Тяжко було, не знаючи доріг у лісі, проїхати з ланками до передової наших сотень. Відкидаючи задки повозів поміж деревами, по годині часу дісталися ми на місце призначення.

Сотня Борсука далі була в рові. Негайно наші "максимісти", окопавшись, відкрили тяглий вогонь по ворогові. Совєтські партизани притихли, чути було лише по їхній стороні прокльони. Сич, учасник акції під Стіжком, відзначався на тому самому "максимові". Ланка мінометників, складена в більшості з грузинів (8 чоловіків колишньої банди з Альошою вступили в УПА до сотні Юрка), шукала для себе становищ. В лісі не легко було знайти таке становище для міномета, але, врешті, використали прогалину між коронами дерев і окопалися.

Перша міна з 82 мм. вилетіла і зрівнявшись з височиною дерев, повернула просто на землю і впала недалеко мінометного становища, не розірвавшись. Друга засвистіла в повітрі і розірвалася десь по другій стороні совєтського табору (там, де наступав Кременецький курінь). Третя міна тільки вилетіла з міномета й так застрягла в землю. Причиною цього були зіпсуті запальники мін. Я дав наказ відставити міномет набік. Така сама історія була з другим мінометом. Тоді сотенний Юрко казав міномети залишити, а з ланки мінометників зробити стрілецький рій і вислати на становище одного із відтинків "фронту". Після сильного вогню нашого "максима" і цілої нашої сотні, сотня Беркута витягнулася з рова й вирівняла фронт, залягаючи побіч нашої лінії на лівому крилі. Ранених і вбитих винести з рова не можна було; треба чекати, аж смеркне.

Із важкої зброї по нашому боці діяв тільки "максим". Крем'янецький курінь посилив вогонь і одна з його сотень получилася з нашим лівим крилом. Направо від нас колесо оточення не було замкнуте, мало було війська до того, щоб виповнити такий великий перстень. Курінний Осип вислав до штабу гінця, щоб дали нам допомогу.

Хлопці під час перерви в стрілянині перегукувались з совєтськими партизанами. Наші кричали:

- Здавайтесь, даруємо вам життя, лише вашим командирам горе.

Совєти відповідали:

- Ви нас все одно не візьмете, краще відступіть!

Тоді наново посилювався вогонь і позиційний бій затягався. До вечора на всій лінії нашого фронту були викопані стрілецькі становища і порозділювані кулемети до нічної оборони. Ми гадали, що совєтські партизани будуть прориватися вночі.

Як тільки смеркло, ми вислали один рій на чолі з Бурлаченком, щоб підібрати наших ранених і забитих. Хрускіт ломак під ногами зраджував намір наших стрільців - совєти посилювали вогонь. Наші стрільці також не заглушували вигукувань нашого рою, який напомацки в темноті шукав ранених. Одначе, по якомусь часі вдалося винести знесилених ранених, які цілий день без води і їжі та без перев'язки лежали в рові. Це було тим тяжче, що вони мусіли вдавати забитих і лежати без руху, бо інакше совєти були б їх подострілювали. Кілька забитих не знайдено, вони так і залишились. Після нашої виправи, совєти хотіли також використати темряву ночі і доступити до джерела води, що було в тому самому рові, де лежали наші ранені і забиті. Ми ще більше посилили вогонь і відтяли їм доступ до води. Вони кілька разів протягом ночі намагалися прорватись, але на кожному відтинку наші їх відбивали.

Пізно ввечері прибула нам на допомогу сотня Острого (з Остріжчини). Вона стала нам дуже в пригоді, бо зменшилась віддаль між нашими сотнями і чотами. Найкращою картиною нічного бою був момент, коли на всій лінії відкривався тяглий вогонь і було видко півколесом блиск пальної зброї. Ті малі і більші вогники виразно зарисовували наші позиції й показували, що ми совєтів досить сильно обсадили. В нічній тиші дужчав гук пострілів, зливався в одне з відгомоном Суражського лісу.

Вози повезли ранених до штабу в Антонівцях, а звідтам мали привезти на завтра свіжий запас амуніції, бо її з кожною годиною меншало. Ми провели ніч не зажмуривши ока. Вранці, десь коло год. 10-ї, курінний Осип зібрав майже весь командний склад нашого куреня і став давати накази та інструкції на сьогодні. Дораджував обережно входити в совєтський табір,- можуть бути заміновані місця. Нам треба сьогодні остаточно замкнути перстень оточення. Тож запропонував нам:

- Ходімо на праве крило і з висотки розглянемо терен. Останні наші становища кінчалися біля дороги, що виходила на гору і острим закрутом поверталася зі сходу на захід, перерізуючи необсаджений відтинок висотки, де знаходився совєтський табір. Наші кулеметники дуже стежили за цією дорогою так, що совєти масово прорватися не могли.

Розмовляючи, вийшли ми поза наші становища на дорогу. Курінний Осип зачепив легко погою за шнурок, що, присипаний піском, тягся вздовж дороги. Жартуючи, зауважив:

- Це міна або шнур, проведений до алярмового дзвінка від поста до штабу (якраз у тому місці вчора стояв совєтський пост). Хто має ножа, дайте я його переріжу.

Хтось із товаришів подав ножа, курінний Осип нагнувся різати - і... сильний вибух роздер повітря. Пісок засипав нам очі, хто впав, хто відбіг від того місця. Оглядаюся... на п'ять метрів від мене лежить пошарпане міною тіло курінного. Всі збентежилися і відрухово кинулися до тіла та на руках понесли його до наших становищ. Мені пісок в'ївся в обличчя, Бурлаченкові повиступала кров на лиці і він не міг дивитися - очі були повні піску й також залиті кров'ю; більше ніхто не був пошкоджений. Щастя, що курінний нагнувся і своїм тілом прийняв зосереджену силу фугасної міни, в іншому випадку було б ще більше жертв. Як ми пізніше довідались, за кілька метрів далі була закопана величезна міна з великого артилерійського стрільна. Коли б курінний був на неї натрапив, був би згинув весь командний склад.

Тіло курінного Осипа відправлено до штабу. Стрілецтво й командири втратою курінного були дуже пригноблені. Мимоволі насувалися темні думки й почуття страху перед підступною зброєю. Подали по лінії вістку, прийшов Крук. Схвильовано сказав:

- Тяжко, жаль, але така його доля... А боротьбу треба продовжувати.

Курінного Осипа заступив сотник Юрко, а мені доручили командування сотнею Юрка.

Перед обідом привезли свіжий запас амуніції і міни до міномету курінного Кропиви. На всьому відтинку посипався вогонь. Сто вісімдесят мін одна за одною почали вибухати влучно в совєтському таборі. Стрілецтво мовчки мстилось за смерть курінного. У совєтів почулися зойки, стогін і прокльони. Крики вказували, що в них зчинилася паніка.

По нашій лінії подали: "Вперед, до наступу". Залунало "Слава!" і викопані нами становища залишилися позаду.

Совєти напруженням своїх останніх сил відбили наш наступ. Ми були змушені залягти, тим самим звузили перстень оточення. Дали наказ окопуватися. Від совєтів місцями ділила нас віддаль тридцять метрів; щастя, що в них не було гранат, інакше наступ коштував би нас дуже дорого.

Коли викопано опірні становища, з нашого боку почулась команда: "Гранати!". Кинули кілька гранат (бо всі не мали, і в нас також їх забракло). Знову устабілізувався фронт і велася дальша перестрілка. Совєти вже другий день без води. З учорашньої ночі їхні смільчаки, що спускалися в рів по воду, лежать там мертві ще й сьогодні. Наше командування затримало наступ, бо вважало, що совєти мусять здатись; будуть прориватися, тоді ми їх здобудемо без власних утрат.

Міномет курінного Кропиви далі сіяв смерть у совєтському таборі. Так продовжувався бій цілий день і цілу ніч. Совєти над ранок на третю добу облоги почали одинцем вихоплюватися через необсаджений нами відтинок. (Ми його не обсадили, бо боялися, по випадку з курінним Осипом, що вся дорога замінована; так воно фактично й було). Коли стало світати, повели ми загальний наступ і здобули совєтський партизанський табір. Місце табору було вкрите трупами. Затруєне повітря вертіло в носі. Ями від наших мін і жертви вказували, що ми дійсно влучно стріляли. Дерева були поранені нашими стрілами. Зо двадцять полонених ми захопили в таборі. Оповідали вони, що в них наприкінці було дуже зле з набоями й харчами. В окопах були порозкидані сухарі з хліба. Із-за браку води жували зелене листя й зілля.

На місці табору було 54 вбитих (разом із поляками), а решта совєтів, переважно начальство з головним їхнім командиром майором Бегмою, завдяки полякам, які знали добре місцевість, останньої ночі викралися з оточення. Деяких з них зловила наша санітарна охорона, що стояла в селі Теремне. Між полоненим був головний міньорщик, старший лейтенант і лейтенант літунства. В таборі, крім зброї, захоплено нами документи совєтського штабу і портрети командирів (виконані кольоровим олівцем артистом малярем, що був у них в таборі). Один з возів табору, наладований речами, пограбованими від українського селянства, був замінований. Наших чотирьох стрільців, що там порпалися, виймаючи "фінку", убив вибух міни. Міна рознесла віз, лише пір'я з перин літало на місці пригоди.

Останній випадок указував на сприт совєтів і на те, що ми перший раз маємо діло з мінами. Даремно перестерігалося стрільців перед мінами, навіть смерть курінного Осипа не послужила їм наукою. Хоч ми перемогли і добули табір ворога, то веселого настрою не було. На два курені було дев'ятнадцять убитих і понад п'ятнадцять ранених (в числі дев'ятнадцять кілька тяжко ранених, які в шпиталях померли).

На цвинтарі села Теремне поховано дев'ять стрільців, між ними один чотовий. Треба віддати пошану навколишньому українському населенню, що через ті дві доби бою, без жодного наказу чи заклику з боку УПА, приносило нам до окопів харчі й воду. На всьому відтинку фронту біля стрілецьких ровів стояли принесені страви в селянських горшках і мисках. Був навіть теплий борт і вареники з сметаною.

Без огляду на дощ, на похорон зібралася маса нараду і з великим жалем і співчуттям усі оплакували смерть, як. вони казали - "своїх оборонців перед совєтською голотою". Селяни своїм ставленням до нас і уважністю не в одного стрільця і командира витиснули сльози вдячности і національної гордости за свій нарід. Всі речі, що були пограбовані совєтами, ми повернули покривдженим селянам.

Очистивши від трупів табір і розмінувавши дорогу (міни повиймав той сам, що їх закладав, зловлений нами, міньорщик-старший лейтенант) і відбувши похорон, курінь і сотні повернулися до своїх таборів.

26-го липня (в понеділок) у селі Антонівцях відбувся великий похорон курінного Осипа. Почесну варту ніс його курінь у повному озброєнні. На похороні був присутній Максим Рубан (Лебедь) і командир групи УПА Еней. Командиром паради був курінний Кропива. На цвинтарі біля самої церкви, поруч із похованим настоятелем церкви, спочив курінний УПА Осип.

В день похорону була дуже гарна погода. Кругом церкви виставлені кулеметні застави. Промову мав політосвітник групи Південь-Максим. (Політосвітник був фактично контролем і керівництвом ОУН Бандери при частинах УПА).

ПОЧАТОК СЕРПНЯ 1943 РОКУ

На початку серпня була проведена широка мобілізація молоді до УПА, при чому назверх зберігався принцип добровільности. Майже в кожному селі були боївки самооборони, що держали варту і, в разі потреби, оборону села. В селах, спокійних від німців, виникало т. зв. "народне ополчення"; воно мало на меті підготовити кадри до УПА на випадок тотальної мобілізації. Всі чоловіки від 18 до 45 літ, якщо були в якійсь армії, мусіли відбувати два або й три рази на тиждень військові вправи. Вони були зорганізовані в сотні й курені. Сотенними, курінними і чотовими "народнього ополчення" були люди, що розумілись на військовому вишколі. Кожний "ополченець" мусів зробити собі дерев'яний кріс до вправ. Тими вишколами відали військові референти ОУН "Б", а пізніше УПА давала своїх інструкторів. Це, одначе, було переведене не скрізь однаковою мірою.

Так творилася по селах "армія без зброї". Крім організаційної сітки для зв'язку, були утворені військові зв'язки УПА, які властиво організаційний зв'язок підпорядковували собі. Військовим зв'язком користувалися організація і УПА. Начальником зв'язку групи Південь (Енея) був Зварах Петро, псевдо Славко.

Була наладнана пошта УПА, можна було вести листування між відділами. Листи називалися "грипси". В "грипсах" стрільцям заборонялося писати про військові справи, але дуже часто траплялися "мудрагелі": пишучи до дівчат або батьків, вони подавали наприклад, нумер кварталу лісу, де стояв відділ. Вистарчало німцям перехопити листа і глянути на плян лісу, щоб довідатися докладно про розташування даного відділу УПА.

Службові листи були печатані сургучем (лак). Залежно від справи, крім псевда того, до кого був написаний "грипс", писалося "пильне", або "експрес". В тому також були надужиття, бо "грипс" до дівчини був також часто "експрес". Зв'язкові кур'єри дуже часто використовували селян й перетяжували поїздками. Так завелося, що молодий хлопчина три кілометри не хотів іти пішки. Стільки "шарварків" на підводи наше населення не мало за жодної чужої влади.

СБ почала масову чистку серед населення і в відділах УПА. За найменшу провину, навіть за особисті порахунки, видавалося на селянина кару смерти. По відділах в більшості випадків терпіли східняки. Трудно було їм захиститися перед засудженням, що той чи той "неблагонадійний", бо їх ніхто не знав; не було другого східняка з його місцевости, котрий посвідчив би за нього. Один із таких засуджених втік від розстрілу зі зв'язаними руками. Ясно, що прихильної пропаганди для УПА він не робив.

Взагалі СБ і її діяльність - це була найчорніша сторінка історії тих років. Таке враження мав я від першої зустрічі з СБ, що про неї згадав вище. Гірше не могло бути, бо поліція сама була законом і судом.

Служба безпеки була зорганізована па німецький зразок. Більшість командирів СБ-це колишні курсанти з німецької поліційної школи в Закопаному (з років 1939-40). Ними були переважно галичани.

Для стрільців, що дезертирували або провинилися, були створені карні сотні, а навіть па Поліссі був карний табір - кентавр, як його звали. Він знаходився в околиці В. Стидиня. Комендантом кентавра був Дорощук.

До лісу німці висилали на розвідку масу шпигунів;

Їх дуже часто СБ переловлювала. Навіть був випадок, що курсант підстаршинської школи УПА був запроданцем німців і працював на їхню користь і, провівши розвідку, втік до німців. За голови наших командирів, як Енея, Черника, Юрка і т. д. німці визначили нагороду по 10.000 карбованців. Одного з таких ласих на гроші СБ зловила, і Еней сокирою власноручно відрубав йому голову до пенька.

УПА, охоплюючи в цей час лише Волинь і Полісся, була поділена на групи, що відповідали територіяльним комплексам, а саме: Північ, Південь, Захід і Схід (раніше були три перші, пізніше четверта).

Командиром групи Північ був Дубовий, Південь - Еней, Захід-Рудий, Схід-Верещака.

Найсильнішими групами була південна група Енея і північна група Дубового. Весь головний провід УПА, тобто Головна Команда і партійні провідники, знаходився в околиці В. Стидиня (Костопільщина, близько Степаня).

Головнокомандувачем УПА був Клячківський. Псевдо Клим Савур, а пізніше Охрім. Він уживав обоє псевд.

На самих початках організації УПА начальником штабу був Тур. Максим Рубан-Лебедь був лише недовго на Волині, як Урядуючий Провідник ОУН Бандери. Його псевдом були підписані відозви й накази політичного характеру, згл. безпеки.

Шефом штабу УПА був полковник армії УНР Ступницький, пізніше генерал Гончаренко, оперативним старшиною полк. Омелюсик-Поліщук. Полковник Литвиненко (псевдо Євшан) був начальником розвідки УПА. Шефом інтендантури був Зубатий (Мороз). Головним прокурором - Безрідний, його заступником Мітла. Старшиною до доручень у Савура був Шелест, політосвітником - Апостол. Заступником Савура в політичних справах був Волошин-Павленко. Організаційним по мобілізації при штабі УПА був Олег (Ілько Ткачук), так званий Орг. Моб.

Як виглядали організаційні функції в ОУН Бандери, я не знаю. Організаційна сітка ОУН "Б" була дуже щільно пов'язана з УПА, правдоподібно Савур був одночасно провідником ОУН "Б" на своєму терені.

Хоч бандерівці й заявляли, що УПА надпартійна, проте, в перший період (відколи перейнято цю назву від Бульби) нею цілковито керувала ОУН-Бандери. Тому населення так і називало партизанів бандерівцями, хоч з переконання вони бандерівцями не були.

В відділах УПА були наставлені "політруки" й уповноважені СБ. їхній вплив був такий великий, що часто військовий ступінь чи функції в відділах залежали від "політруків". У відділі першою особою був партійний відпоручник. Районовий ОУН Бандери мав право наказати сотенному, що знаходився на його терені, якусь акцію. Тут часто доходило до непорозумінь, бо одночасно сотенний міг мати інший наказ від зверхника УПА.

В міру поповнення рядів УПА неорганізованими, УПА набирала щораз більше характеру всенаціональної української армії. Партія чимдалі тратила поводи, СБ не могла схопити цілости в свої руки. Між старшинами й вояками УПА та СБ згодом витворився великий антагонізм.

ПАНСЬКА ДОЛИНА Й МІЗОЧ

Вже другий тиждень наш курінь на Дубенщині. Багаті села і гостинність населення робили наш побут приємним. Щоденно приходилося нам зміняти місце постою тому, що ми готувалися до акції і не хотіли зраджувати своєї присутности перед німцями.

Штаб плянував напад на німецькі залоги в трьох місцях рівночасно: на районовий осередок Демидівку, Бокійму (фільварок) і Млинів (фільварок) та палац графа Хоткевича. Розвідчий апарат відділу зібрав усі потрібні дані. Плян був готовий. Кожна сотня підтягалася ближче до призначеного їй об'єкту. Розподіл був такий: сотня Беркута мала нападати на Демидівку, сотня Докса на Бокійму, а сотня Юрка - На Млинів. Зі мною мав бути штаб куреня і провідник Дубенщини, тут заступник Енея - Черник. Крім зброї, яку ми надіялися здобути від німців у Млинові, ми мали забрати верхові коні і сідла для кінноти УПА. (В Млинові була годівля коней). Несподіваний наскок на ці три пункти давав запоруку повної дезорієнтації німців, а тим самим нашої перемоги. Для ще більшого враження один рій мав обстрілювати Дубно.

Про плян акції були повідомлені станичні. Несподівано за кілька годин перед наміченою акцією прибув гонець із Дубна і повідомив, що на двірці виладовується більша кількість німецького війська та вивантажуються танки. Це вказувало на те, що прибули свіжі німецькі сили і переводити нам акцію небезпечно. Командування куреня акцію відкликало. На другий день ми дістали відомості, то частина новоприбулих німецьких військ затрималася в навколишніх селах Дубна. З одної сторони треба було нам зникати з терену Дубенщини, а з другої - шкода було повертатися до табору, не виконавши жодної акції. Тоді на старшинській нараді схвалено постанову: ще тієї самої ночі зліквідувати польське гніздо - "твердиню", яку вони зробили в селі Панська Долина.

Гарна місячна ніч. Сотні куреня оточили з трьох боків село. Почалася стрілянина-поляки з мурованих будинків і бункерів сильно відстрілювались. Наша артилерія Берези, що складалася з трьох гарматок 75 мм, окопалася на полі біля роздоріжжя. Ми в уяві вже бачили руїни польських будинків. Але поки що гармати мовчали.

По годині завзятого бою нам було ясно, що без артилерії поляків нам узяти не можна. Добре озброєння і фахова оборона вказували, що Панська Долина дійсно була "твердинею". Курінний Юрко дав наказ нашій артилерії відкрити вогонь. Засвистіло у повітрі перше стрілою і розірвався зо два кілометри за будинком. Більше пострілів не було. Я з Юрком приходжу до Берези і, перед нашими очима стала така картина: артилеристи метушаться біля гарматок і не можуть всадити стрільна... не влазить. Береза з "одкруткою" відкручує і закручує гвинтики. По якомусь часі стрільна були заладовані. "Вогонь!" - Потягнули за посторонки прив'язані до спускового приладу гарматки. Всі три стрільна зарилися в бараболиння перед окопаними гарматками. Одне стрільне розірвалося близько наших стрільців. Гарматки були без прицільного приладдя, стрілялося "прямою наводкою" через дуло. Береза ревів з розпуку - перший його виступ з "батерією" був невдалий.

Після вистрілу дві гарматки вийшли цілком зі строю. Юрко дав наказ третю справну гарматку витягнути на першу стрілецьку лінію і окопати. Відлеглість до будинку була сто п'ятдесят метрів. Запальними кулями було підпалено будинки криті соломою і вони ясно освітлювали муровані "твердині". Береза, взявши об'єкт у середину колеса дула, потяг за посторонок. Голосний вибух... і частина хати осунулася на землю. Стрільці були очаровані ефектом. Знову -другий стріл, третій: заглух ворожий "максим". На четвертий раз, разом із вистріленим стрільном, мало не полетіло дуло,- гарматка розірвалася на частини. Разом із тим втратили ми надію здобути поляків. Двогодинний бій після того не дав жодного позитивного висліду. Стало розвиднятись. Провідник Черник дав наказ відступу.

Під час акції стрілець Грушка був ранений у ногу. Провідник грузинів Альоша, висланий в розвідку в село Пащиха,-згинув у зустрічі з німцями. Його поховано в Рожку поруч могили Литвина.

В дорозі до табору я відвідав могилу Литвина. Березовий хрест і свіжі квіти прикрашували його могилу. Відмовивши молитву за спокій його душі, на свіжому дереві хреста я написав дату моїх відвідин і залишив напис: "Литвин! Спочивай спокійно, душею я завжди з Тобою. Макс".

Крім пари мішків добрих яблук, ми нічого більше не здобули в рейді на Дубенщину. В дорозі до лісу, при переході залізниці, мадярські пости без жодних перешкод дали нам дорогу. То були перші початки УП-івсько-мадярського порозуміння.

Довго після нашого повороту стрілецтво сміялось із справности артилерії Берези. Найбільш по-мистецькому про це вмів розповідати політосвітник нашого куреня Гнат.

Під час нашої відсутности Кременецький курінь повів акцію на Мізоч, але так само, як і в нас, вона скінчилася невдачею.

Трапилось якесь непорозуміння: в дорозі на акцію одна сотня обстріляла штабову групу Енея; її взяли за німців, бо була вдягнена в німецькі мундури. У висліді був ранений у ногу шеф штабу групи майор Голубенко.

Зараз після нашого повороту в ліс штаб видав наказ двома куренями виконати вдруге акцію на Мізоч і здобути цукроварню (вишневецький цукор вичерпався, ранені відчували брак цукру).

В той час кількість відділів у лісі досягла поважного числа. Разом із санітарами й господарськими частинами нараховувалося около 2000 людей. Ліс був порізаний густою сіткою доріг, так що трудно було знайти правильну, безпосередню дорогу від табору до табору.

Командування Групи Південь так було певне своїх сил, що не звертало достатньої уваги на ведення розвідки проти німців. Всі дані про ворога подавало майже виключно населення. Найменший рух німецьких залог був для нас відомий, одначе ми не взяли під увагу намірів армії, яку німці кинули до боротьби з партизанами і тут, власне, виявилася наша легковажність.

За день перед акцією на Мізоч я хотів відвідати Іру. Шпиталь з Забари був перенесений і я поїхав до Антоновецького фільварку довідатися про нову адресу. Зелений не міг мені сказати, бо ця зміна наступила останніми днями. Замість Іри, в Зеленого я зустрівся з моїм старим товаришем Іваном Федоруком, псевдо Гуцул. Він і Мисечко, редактор "Волині" з Рівного, сиділи в Зеленого заарештовані.

Один і другий були в Бульби. Коли бандерівці почали братовбивчу війну проти Бульби, нікому просто не вірилося, що таке божевілля може діятись на наказ УПА чи навіть Проводу ОУН-Бандери. Скорше можна було припустити, що це все робить місцева СБ. Тим більше, що Негус в дорозі на схід написав листа до Бульби, в якому радив зв'язатися з "вищими чинниками".

Бульба вирішив сконтактуватися з Командою УПА-Південь, де були його старі знайомі, як Бусел і Волошин, товариші з Берези Картуської і високі достойники ОУН-Бандери, а тим самим УПА. Федорук і Мисечко взяли на себе місію зв'язатись і переговорити з обома згаданими вище. Коли вони ночували в одному селі на Остріжчині, їх сонних СБ піймала. Вони обидва подали себе за парляментарів Бульби до УПА для переговорів. Ясно, що СБ, зовсім не наставлена на дипломатію, віддала їх під слідство.

При нагоді я точно довідався про долю бульбівського руху. Бандерівська УПА вже роззброїла більшість відділів УПА-бульбівської, залишилося лише кілька менших групок, а сам Бульба спритним маневруванням у районі Межирич-Селище висмикнувся з рук бандерівців. Практично, активність бульбівців була скінчена. Федорук вірив ще в майбутнє УНРА і намовляв, щоб я перетяг свою сотню до Бульби. Ясно, що в мене була протилежна думка - я вважав, що справа Бульби вже перерішена - Федорук не знав нічого про ріст і силу УПА, тому не мав вірної оцінки тодішньої ситуації.

Довго ми втрьох сиділи і згадували минуле. Мисечко був мені знайомий лише з статтей в газеті "Волинь". При відході я попросив Зеленого, щоб добре з ними обходився і розповів йому, що це мої старі знайомі. Ні Федорук з Мисечком, ні я сам не сподівалися жодних комплікацій в цій справі.