ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ОПРЕСІЯ І ЧИСТКА

Два курені - Лубенський і Кременецький, з участю направленої артилерії Берези, вночі з 19-го на 20-й день серпня 1943 року повели наступ на містечко Мізоч. Передові частини вдерлися на вулиці міста. Німці і залога мадяр розпачливо боронилися. Гарматки Берези цим разом виявляли повну справність.

Моя сотня наступала проти залоги мадяр від цукроварні, що була вже в наших руках. Шість вантажних автомашин, під командою Хрона, загули за сусіднім горбом. Мадяри і німці посилили вогонь - спрямовуючи його в напрямку, де йшли наші машини. Колона затрималася.

Минула година. Від Енея прибув до мене гонець із наказом припинити акцію і повертати негайно в ліс. Жодних пояснень більше не було.

Командири і стрілецтво почали обурюватися на глупоту зарядження командування (Енея і Черника). Я сам дивувався, чому нагло переривати, коли ціль була осягнена, тільки ладувати цукор. Моє обурення було тим більше, що в сьогоднішній акції я провадив операцію з відділом, як самостійний командир сотні. Ця акція мала бути для мене іспитом зрілости на командира. З огірченням дав я наказ сотні відступити.

При зустрічі з Енеєм і Черником в селі Білашів, я доповів про виконання наказу. Еней на скору руку поінформував усіх присутніх старшин, у чому справа. В часі акції на Мізоч о годині третій ночі прибув гонець із лісу з повідомленням, що німці роблять наступ на ліс. Нам треба негайно вертатися до лісу і боронити табір, ранених та наші позиції. Ми не можемо на день залишатися на відкритому терені, тому якнайшвидше мусимо дістатися до лісу. Ранені на возах і стрілецтво не знали, чому такий приспішений відворот.

Коли ми доїздили до краю лісу, де знаходилися наші табори, ясне сонце показалося на небозводі й провіщало гарну погоду. Над нами появився німецький літак "шторх" і почав обстрілювати нас з бортової зброї. Стрілецтво відчуло тривогу. Кожний старався чимскоріше добігти до лісу. Незадовго появився другий літак "фокевульф", і вони по черзі почали переслідувати наші відділи.

Край лісу горіли наші автомашини. Не маючи протилітунської зброї, ми були безрадні. Перемучені акцією й приспішеним маршем, ми з великим трудом зберігали ще бойових порядок маршу. Останніми зусиллями, перебігаючи кожну галявку в лісі, вдалося нам без жертв на восьму годину ранку добратися до табору школи підстарший. Курінь Кропиви к Круком відійшов до свого табору. Наш Лубенський табір (раніш Хрона) був вже зайнятий німцями. Залога нашого табору ледве втекла, залишаючи все майно. Командир Еней дав нам наказ боронитися на місці (табір підстаршин), залишаючи свого заступника Черника (капраль польської армії), а сам пішов із відділом Крука.

Ми зовсім не знали ситуації. Залоги повтікали невідомо куди, а школа підстаршин розвідки не провадила. Відомо було, що крім нашого Лубенського табору, німці зайняли Антонівці, село Бущу і село Тартак. Якою силою вони наступали, нам не було відомо, але артилерійським і кулеметним вогнем густо обстрілювали ліс, що вказувало на солідність акції. В Антонівцях, як розповідають утікачі, бачили танкетку. (Німці, мабуть, робили акцію силою цілої дивізії під командою відомого фон Баха, що мав спеціяльне завдання знищити партизанів).

Командир Черник дав наказ приготуватися до оборони. В кількох напрямках була вислана розвідка. Решта відділів (наш курінь і школа підстаршин) зайняла відтинки окопів, що ними був обведений табір школи підстаршин.

Можна було сподіватися наступу німців щохвилини. Ліс шумів від стрілів і гуку моторів літаків, що, кружляючи, обстрілювали ліс з бортової зброї. Стало дуже гаряче, пекло сильно сонце, хоч би подихнув вітерець. Стрілецтво мовчки слідкувало за літаками, то знову пильно дивилося наперед себе. Всі були голодні, навіть забракло в таборовій криниці води. Десь коло години десятої прилетів "драбиняк" і скинув перші бомби в середину табору. Щастя, що я з Юрком відійшов до криниці. Одна з бомб упала якраз на те місце, де ми вдвох перед тим лежали. В таборі зчинилося замішання. Стрілецтво, без наказу, повискакувало з окопів і, відбігши на сто метрів, залягло за деревами. Я побіг з Юрком до хлопців.

Тільки відлетів перший літак, прилітає другий, третій і так без перерви бомблять табір. Загорілася шопа, дим їсть очі. Біля табору зчинилося пекло. Цивільні люди, що повтікали в ліс під наш захист, худоба, все те збилося докупи і невідомо, що тут робити. Чути лемент жінок і плач дітей.

Гордієнко з фінки застрочив по літаку, далі посипалися поодинокі стріли. З літаків німці скидали скринями міни. Федорук біжить до мене і просить дати кріса йому до оборони. Всі сподівалися, що тільки відлетить літак, зараз же почнеться наступ німців. Втікати не було куди, ми вирішили прийняти бій на місці. Наступ не приходив. Літаки без перерви, аж до заходу сонця, бомбили. Летовище було в Дубні, так що справність їх була дуже добра. Кожний стрілець за цілий день кругом своєї сосни втоптав стежку. Окопи і табір були зрівняні з землею.

Завдяки педантерії німецьких літунів, ми мали дуже малі втрати, були лише два забиті і три ранені. Літуни мали наказ бити табір і били його, не подумавши навіть покрити бомбами простір навколо табору.

Коли б літаки кинули бомби по лісі в безладді, були б нас усіх розпорошили і напевно було б більше втрат. Видно, що німці мали докладний плян табору і знали, що є викопані окопи й бункери, тому били влучно по таборі й окопах. Можна собі уявити наше становище, коли ми без жодної протилітунської оборони, пасивно переносили бомбардування і обстріл з бортової зброї. Регулярна армія заломлюється перед літунством, а що ж казати про повстанців, які стрічалися з літаками вперше? Багато всяких начальників не витримали і втекли від відділів. Навіть Зелений, командир СБ, діставшися до якогось села, закопав фінку, а сам у постолах і подертій одежі, вибрався з оточення.

Після заходу сонця літаки полетіли на летовище, а ми почали збирати свої сили. Був наказ нам відійти до табору Крука (Кременецького). Ясно, що вночі треба буде прориватися з оточення. Гарматки неможливо було тягти з собою і командир Черник дав наказ їх закопати. Довгою зміюкою наш курінь і школа підстаршин забезпеченим маршем вирушили з лісу в напрямку Кременецького табору (під Залуською горою).

Я якраз був зайнятий своєю сотнею. Ззаду мене почувся голос Федорука: "Макс, рятуй!"... Оглядаюсь,-командир СБ нашого куріння Ранок попихає Федорука (вже без кріса) прикладом своєї фінки на бік. Я взагалі був поденервований, а коли побачив таке, то без надуми вийняв свій пістоль і кажу до Ранка:

- Пусти, бо застрелю!

Підскочив командир Черник, питає, чи я цього чоловіка знаю, чи я за нього ручаюсь. Я поручився і Федорука пустили. Сказав йому:

- Тримайся моєї сотні, тобі нічого не станеться. Федорук долучився до сотні. Цілий день, коли було гаряче, СБ не було чути, а тепер хотіли позбутися чоловіка, бо його справи не хотіли вияснювати. Отже для певности, ліпше "розходувати"... Сам Федорук, потрапивши в таку ситуацію, не знав, що робити й не мав куди тікати. Пізніше він десь відбився від моєї сотні і його таки СБ без усякої підстави розстріляла. Так я втратив ще одного друга.

В таборі Крука панувала каша. Всі збилися докупи, витворився балаган, невідомо, що далі робити. Щоб не розгубитися, курінний Юрко дав наказ окремо триматися сотнями. Стало темніти. Де-не-де було чути німецькі постріли.

Червона заграва вогню охоплювала щораз більшу смугу лісу. Німці з запальних бомб підпалили ліс, чого не було вдень видно. Тепер хоч і страшно, але неймовірно гарно.

Головні командири відбували нараду. Забитих поховано в потемку так: просто в яму. Нарада скінчилася і прийшов наказ до відмаршу на прорив з оточення. Моя сотня дістала завдання очолювати похід. Було вирішено (таємно) вивести з оточення лише збройну силу. Майно табору залишити, обоз із раненими мав їхати ззаду відділів. Командири йшли за моєю сотнею, далі за ними тяглися решта відділів. Якраз біля мене пройшов Еней, переляканим голосом питав, де Кропива й Крук, бо він залишився давати решту наказів. Я йому вказав дорогу. Зараз від табору на галявині під Кам'яною горою стояв обоз ранених. Я згадав про Іру і почав про неї випитувати. Ніхто не знав, де вона знаходиться. Кажуть, що вдень була з ними. Мимоволі я почав за неї боятися. Ранені, бачучи, що відділи їх минають, почали просити не залишати їх. Деякі легше ранені вставали з возів і долучалися до відділів. Ясно, що вони, як вояки, орієнтувалися, яка загрозлива була ситуація. Залишатися без зброї, без жодної охорони - вони знали, чим могло скінчитися. Але в даному випадку ніхто про це не думав. Треба було зберігати більшість й збройну силу. І так з великим напруженням удалося нам щасливо, через Кам'яну гору і село Лубенський Майдан, вийти з оточення без єдиного пострілу.

Над ранок почали ширяти літаки, і ми були змушені затриматися на постій. В лісі Балярня вибрали ми оборонне місце і розташувалися табором. За нами годину пізніше прибув обоз з раненими. Завдяки енергії однієї з медсестер, псевдо "Мотря", обоз ранених їхав нашими слідами й також щасливо видістався з оточення (зараз за нами вони не могли їхати, бо стук возів міг зрадити нас перед німецькими заставами).

Була неділя, 22 серпня 1943 року. Щойно на Балярні я довідався, що Крук учора вдень мав бій з німаками в селі Антонівцях. Німаки купою збилися біля ставу, Крук наставив "максима" і поклав, як пізніше стало відомо, біля сорок німаків. Крук мав лише двох чи трьох убитих і одного раненого.

Постій у лісі Балярні уявляв собою жахливу картину. Біля дві тисячі людей озброєних і цивільне населення, що також тяглося за обозом ранених, наповняло невеликий шмат лісу. Незабаром вода в криниці біля гаївка стала біла мов молоко. Кожний хотів напитися і треба було поїти коні.

Голод докучав до краю. Малі резерви харчів, які хто встиг захопити в Крем'янецькому таборі, треба було віддати для ранених (ранених було дуже багато, бо постягалися з усіх навколишніх сіл-шпиталів).

Ми не вийшли цілковито з оточення, бо по селах стояли німці, так що харчів не було звідкіля взяти. Літаки шугали над лісом цілий день. Німці пішли зранку в наступ і зайняли наші табори, але нас уже там не було. Щойно під вечір стрілецтво знайшло поле з картоплею і морквою, і за годину поле було чисте - треба було морквою годувати також і коні.

Начальство знов скликало нараду і радилось, як вийти з положення. Нарешті вирішили мене з сотнею послати на схід до Негуса, а решта відділів мала розбитися на сотні і вночі перейти в Суражські ліси.

Перед відходом я конче хотів найти Іру й попрощатися, але Іри в таборі не було. Багато стрільців і ранених під час акції розгубилося. В боях згинув (в селі Градки) політосвітник Максим і шеф СБ на Дубенщину - Вовк (інж. Вусовський). Тоді я, зустрівши Мітлу, зокрема просив його, щоб він Ірою заопікувався, поки я не повернусь. Про те ж саме я просив і Черника. Написавши до неї записку, залишив її Гаркавенкові, щоб він передав Ірі.

В похід на схід, на скору руку вже в вечорі створили для мене нову сотню. Старої сотні Юрка не можна було посилати в цілості, бо до неї належала одна чота грузинів. Начальство знало вже про створення АБН і мало вже якесь призначення для грузинів, а крім того це був дуже непевний елемент у боротьбі з совєтськими партизанами. Тому, що склад сотні Юрка був дуже добрий, начальство хотіло порозкидати стрільців і командирів як ядра до нових відділів, що мали бути зорганізовані.

Шкода було мені розставатися з зіграними вже хлопцями. Тож на моє домагання залишено мені першу чоту бувшої сотні Юрка, як стару кадру, інші дві чоти були організовані так: у таборі було більше стрільців незорганізованих, відбитих від своїх відділів, ніж організованих в сотні. Коли я дав наказ "відчисли", вистроївши хлопців в три ряди, то нарахувалося п'ятдесят, значить усіх присутніх сто п'ятдесят. Поки я записував псевда, починаючи від правого крила, половина розійшлася. І так у безконечність, і невідомо, до кого мати претензії, бо темно і облич стрільців не видно. Нарешті вдалося спільними силами командирів записати сто двадцять стрільців. Призначені були три нові чотові: Стародуб, Наконечний і Богдан. З виряду дали мені один таборовий віз і для мене сивого верхового коня. З озброєння були по три ручні кулемети на одну чоту, а я дістав паршиву фінку. Крім чотових, призначено до моєї сотні двох політосвітників: Степана (східняка) і Безталанного. Призначено також двох представників СБ, Грізного і якогось ще... З таким командним складом і майном вирушив я в дорогу.

Настрій моєї сотні був далеко не найкращий. Сходу вояки боялися, тому так важко було мені скласти сотню. Взагалі партизани неохоче відривалися від своїх рідних околиць ,а тим більше неохоче йшли в зовсім незнаний терен, зачумлений большевицькими партизанами й провокаторами. До того ж усі ще були під враженням останніх подій.

Німецький удар на ліс раптово виставив на пробу всіх, і все мусіло показати своє власне обличчя - люди й система. Виявилося багато чого позитивного й негативного, чого не було видно перед цією пробою.

Найперше виявилося, скільки між стрільцями й командирами та різним начальством було елементу випадкового, що до партизанки взагалі не надавалися. Так і розбіглися, не оглядаючись на інших. Але й виявилося, скільки е бійців відважних і відданих та добрих командирів.

Багато було повчального для командування УПА. Наприклад, в справі ранених з'ясувалося, що це проблема, про важність якої ніхто собі цілком не здавав справи. З цього витягнено висновки, й відтоді шпиталі УПА приміщувано по глухих селах та хуторах у глибоких лісах, де відділи УПА не робили жодних акцій і самі не скупчувалися, щоб не стягати на дані місцевості уваги німців. Правда, й там була небезпека нападу совєтських партизанів, але це вже була небезпека менша. А взагалі, проблема ранених була грізним "мементо" на майбутнє.

Далі виявилося, що в нас зовсім погана розвідка. Командування УПА в цьому було зовсім короткозоре. Про німців у своєму терені (тобто місцеву залогу) розвідка дещо знала. Натомість про ширші німецькі операції командування не знало зовсім нічого. Та більша німецька одиниця, що робила акцію на ліс, мусіла звідкись приїхати. Не могла вона відразу розгорнутися до акції, тобто її рух мусів бути видний. Коли ми ще були на Дубенщині, то в Дубні виладовувалося військо. Треба було щось передбачити. Треба було слідкувати за рухами того війська по селах.

Німці, виконуючи акцію, вибрали добрий момент, коли ми нападали на Мізоч, - значить, вони вели розвідку. Далі - точне попадання в табір свідчило, що вони давно вже приготували акцію і позбирали до того дані. З того висновок, що відділи УПА не сміли стояти місяцями на одному місці. Треба було постій змінювати дуже часто. В партизанці всяка концентрація власних сил шкідлива.

Плян і тактика німців були такі вони насамперед забльокували комплекс лісів, розташувавшися довкола по селах, а певні частини вислали в необсаджені люки в ліс. Літаки мали за завдання розпорошити і деморалізувати наші відділи, а пізніше мав прийти наступ основними німецькими силами. Нашим добрим рішенням було те, що в першу ніч вийшли з оточення і виграли час. Це було наше спасіння. Військо не може надто швидко розгортати операції і в даному випадку це не була німецька помилка. Вони не знали наших сил, тому придержувалися правильної тактики нормального розгортання. Відносно літаків ясно, що ми, не маючи протилітунської оборони, нічого не могли зробити.

Акція на ліс (що найважливіше з усього) була переломовим моментом для східняків в УПА. За кілька днів після акції, коли все устабілізувалося й повернулося нормальне життя в УПА та були наладнані зв'язки, цілком випадково викрилась широко зокроєна зрада. З джерел СБ було нам відоме ось що:

Один зв'язковий, під час акції, мав доручення від майора Голубенка (колись шеф штабу Крука, а тепер групи Південь) передати "грипса", писаного майором, одному з колишніх старшин червоної армії, який у той час був інструктором у школі підстарший УПА. Наглий наскок німців і літаки налякали молодого стрільця, і він, не виконавши наказу, втік до села Обгова. По кількох днях, коли все втихло, стрілець, злякався знов кари за невиконання наказу, тому вирішив прочитати "грипса", щоб знати, наскілько це була важлива справа й якої сподіватися кари. Тут він зробив велике відкриття. В "грипсі" майор Голубенко пише до свого старого знайомого лейтенанта (вже не перший раз) і питає, чи той готовий виконати дане завдання. Далі, дослівно стояло: "Вже настає час, бери своїх хлопців і кінчай з голотою. Тих, які здадуться без бою, можеш узяти з собою, а решту постріляй, зброю, якої не можна взяти, спали." І подано збірний пункт (означене місце в лісі).

Прочитавши такого змісту "грипса", стрілець негайно зголосився до штабу і віддав "грипса" Енею; в тракті досить хитрого тим разом слідства СБ виявилось, що кілька колишніх старшин червоної армії на керівних становищах були в змові і мали завдання розкласти УПА й знищити штаби та провідних людей. Керівником акції був спеціяльно висланий большевиками шпигун. Час їхньої зради був визначений на день, коли німці робили акцію на ліс, якої вони (зрадники) не передбачали.

Маючи такі докази проти декого, трудно було для СБ бути справедливою. Почалася майже тотальна перевірка східняків, в тому числі впало багато й невинних. Майор Батько особисто при вистроєних відділах УПА, сказавши глибоко патріотичну промову, сам власноручно розстріляв майора Голубенка. За тиждень після того СБ натрапила на матеріяли, які доказували, що сам майор Батько був у змові з Голубенком, і що він стріляв його лише для того, щоб, здобути собі довір'я і далі продовжувати шпигунську роботу. Цей випадок є зразком відданости деяких комуністів, зокрема майора Голубенка. Він же міг видати Батька, але відданість своїй справі була для нього понад усе. Волів згинути від руки свого товариша, ніж зрадити справу й зірвати роботу.

Після тієї чистки східняків витворилась жахлива ситуація. Східняки не довіряли західнякам і боялися СБ, західняки не довіряли східнякам, у кожному добачаючи зрадника. УПА не могла обійтись без східняків, добрих військовиків, але довір'я до них було захитане. Більшість з них були незвичайно українській справі віддані, й підозріння ставило їх у жахливу ситуацію. Ті речі були подані органам СБ по всіх відділах УПА і всюди почалися подібні історії. Багато східняків, щоб не жити в непевності, почали тікати на східні області України, ширячи пропаганду, яку живо підтримували совєтські партизани, що західняки - "бандерівці" - ріжуть усіх східняків підряд, навіть жінок і дітей. Це дуже пошкодило популярності УПА також на Західній Україні. Хоч большевикам не вдалось розкласти УПА, то проте пошкодили вони нам дуже.

Командування УПА старалося все це затушувати й не надавати розголосу, але такого заховати не можна.

Взагалі проблема т. зв. східняків і західняків була найважчою проблемою в тих роках, як буде вона найважчою в майбутньому і не є легкою і тепер, навіть на еміграції. Большевики її дуже зручно використовують, щоб не допустити до української духової соборности й спільних зусиль у розв'язці і практичних, і політично-ідеологічних питань.

Зарозумілість і впертість західняків, зокрема галичан, а в першу чергу бандерівців, спричинює ігнорування наддніпрянців, що почуваються цим вражені, а то й ображені. Вони хочуть, щоб їх розуміли й їх погляди респектували, а західняки вимагають від них повного зречення своєї власної думки, інакше їх трактується, як чужих. Це використовують большевики й наказують своїм агентам бути більш папістами, як сам папа в "західництві". Результат: бандерівці відкинули тих наддніпрянців, що були чесними українськими патріотами, але не у всьому погоджувались, а прийняли агентів, які зовсім пристосувалися і свою вірність бандерівцям доказували нищенням, напр., мельниківців, виконуючи своє завдання: знищити український самостійницький елемент.

Був, наприклад, в Лановецькій боївці Іскри старший лейтенант Міша. Він мав повне довір'я бандерівців, бо дуже запопадливо вишукував і мордував мельниківців. Врешті зрадив і перейшов до відділу Ковпака, що у жовтні 1943 року вертався з Карпат, застріливши при цьому Іскру. То було між селом Якимівцями і хутором Рідкодуби, Крем'янецького повіту.

Під час чистки східняків був розстріляний сотенний Петро, а пізніше восени лейтенант Лисенко, що був у таборі Хрона від самої весни. Перший можливо був підозрілий, але Лисенко був кращим патріотом від багатьох західняків. Бувшого шефа штабу Лубенського куреня, старшого лейтенант Барвінка, також розстріляно, так - на всякий випадок, без жодного обвинувачення.

НА СХІД

Згідно з завданням, мені треба було для зв'язку дістатися на Кореччину і там долучитись до Негуса, а він уже зорієнтує мене на місці в завданнях. Діставши теренову кличку УПА, я разом з кандидатами в старшинську школу, яку провадив капітан Бондаренко на Полісся до групи Північ, пустився в дорогу. Кандидатів було 20-30 хлопців. Терен, що ним треба було переходити, був ще забльокований німцями. Отже, вирушивши вночі з місця, на день ми затрималися в селі Мости, щоб запастись харчами. Недовго довелося відпочивати.

Дня 25 серпня 1943 (на Болярні ми стояли два дні) селяни донесли, що їдуть німці. Крім моєї сотні й групи кандидатів до школи старшин, в селі стояла разом із нами сотня Беркута. Вчора, тобто 24 серпня. Беркут обстріляв штаб Енея, думаючи, що це німці. А взагалі, під час акції був він на охороні табору, звідкіля втік перший з оточення, без порозуміння з командуванням. За це пізніше його скинули з сотенного. На вістку про німців, Беркут зібрав свою сотню і подався в ліс. Бондаренко, сказавши, що він відповідає за школу, що його завдання не битися, а в цілості запровадити школу на Полісся - також потягся за Беркутом.

Моє становище було погане. Хлопці ще не позбулися недавно пережитого страху і в бій абсолютно не рвалися. Я послав чоту Стародуба до лісу в резерву, а сам з двома чотами пішов на допомогу місцевій боївці, яка зв'язалася в бій з німцями біля близького фільварку. Стародуб, як резерва й забезпечення нам відступу, не виконав завдання й долучився до Беркута та відійшов вглиб лісу.

Моя допомога боївці обмежувалась тим, що я прикрив її відступ. Німці погоні не робили, тож я залишився на становищах аж до вечора. За кару, на місце Стародуба я поставив чотовим ройового Байду, а на його місце поставив Стародуба. Під час тих перипетій п'ять стрільців моєї сотні здезертирувало.

Вночі ми пішли далі через села Буїцу і Дермань і затрималися на день в селі Верхові. Там повторилася така сама історія з німцями. Під вечір все заспокоїлося і ми в місцевій станиці трохи підживилися. Вся сотня дістала чисту білизну, а мені вбилося в пам'ять взірцево зорганізована поміч дівчат: вони надзвичайно гостинно і гарно прийняли нас доброю вечерею. Таких смачних грушок, на які були багаті садки села, я не їв ніколи. Коли підкріпились, хлопцям повернувся гумор і помалу, в міру віддалення від нашого лісу, затирався страх перед переслідуванням німців. В селі Верхові зустрівся я з польовим священиком УПА Іларіоном і він подарував мені "на лиху годину" маленький образ Ісуса Христа, що в мене зберігся до сьогодні. В день нашого постою в тому селі припадало Успення Пресвятої Богородиці.

Далі з Верхова пішли ми на село Бугрин, де поромом переправилися на другий бік річки Горинь. В селі чи хуторі Сергіївка з'їли ми ще разом барана і розлучилися зі школою. Бондаренко з курсантами направився на Полісся, а я з сотнею - до села Крилова. На зв'язку в Крилові сидів політичний провідник Ворон. Він був "махером" у справах Сходу, через нього йшли зв'язки на Наддніпрянську Україну. З походження галичанин, був у 1941 році, як бандерівський діяч, на східніх землях. Спокійної вдачі і дуже толковий хлопець. Хворий на сухоти, був дуже відданий партії.

Щоб не було непорозуміння, я йому вповні представився і висловив свої погляди. На диво, в той час і пізніше він дуже прихильно до мене ставився і абсолютно з усіма деталями зорієнтував мене в праці бандерівців на Сході. Він вважав, що в 1941 році бандерівці зробили масу помилок, а тепер з труднощами почали їх направляти. Зв'язки на східні області України вели виключно через міста, по селах симпатиків було мало. В містах було легше зачепитись і конспіруватись. Так, наприклад, зв'язок на Київ ішов через Житомир.

Рейди відділів на схід мали бути живою пропагандою визвольної боротьби й одночасно мали творити сітку організації ОУН-Бандери, закріплюючи за собою зв'язок із Західною Україною.

Більше, як за два роки війни совєти встигли наладнати свою працю в запіллі німецької армії і тим самим зупиняли працю націоналістів. На кожному кроці можна було зустрітись з совєтською провокацією. Ворон запропонував мені залишитись на кілька днів у районі Крилова і провести певну роботу зараз за колишнім польсько-совєтським кордоном. Я написав "грипса" до Негуса з повідомленням про моє прибуття і про мої наміри. Негус відповів, що поки що я в його терені не є необхідний і можу провадити операції самостійно.

Село Крилів мало навколо багато хуторів і я з відділом часто зміняв місце постою. Тому, що в тих теренах не було більше відділів УПА (крім Негуса, що проходив зі сотнею), населення дуже прихильно до нас ставилося і сито гостило. За кілька днів нашого побуту я познайомився ближче з своїми стрільцями, їх бойова вартість була мені невідома, але політичне був це елемент надійний. Кількадесят хлопців було з ОУН полк. А. Мельника, 30 % з ОУН Бандери, решта безпартійні. Обидва політруки були щирими українцями й не були партійними фанатиками. Крім хлопців з Західної України, був один із Карпатської України, псевдо Незнаний, кілька із східніх областей, два узбеки "Петро" і "Арсен" і один вірменин "Міша".

В лісі Балярня в присмерку потрапили до мене всякі люди, між ними два мельниківські зв'язкові до Бульби, а саме - до представника ОУН Мельника при штабі Бульби - Ждановича. їх була переловила СБ, але забула за них під час акції німців у лісі. Тими зв'язковими були Хміль і Стир (Орел).

Хотівши виконати яку-небудь акцію, треба мати теренову карту, а в мене була лише карта 1:500000 і та кінчалася на колишньому польському кордоні. Проблему карти допоміг мені розв'язати східняк-стрілець Володя з Берездівського району. З ними трапилася цікава історія: він утік до УПА з транспорту, яким німці везли на працю до Німеччини. Тому, що він був дуже скромний і не знав порядків в УПА, його призначили візником до таборового воза, що його якраз приділили до моєї сотні. Я звернув на нього увагу й почав його розпитувати. Виявилось, що він досить інтелігентний та спритний хлопець і має закінчену десятирічку. Я спитав, чи він не хотів би бути в сотні стрільцем. Володя охоче озвався:

- Чому ж бо ні? Мене призначили на візника і я мушу наказ виконувати.

Я його приділив до першої чоти, а на візника призначив стрільця Волоцюгу.

Володя з перших днів виявив ініціятиву: сам запитав, чи мені не буде потрібна карта східніх теренів; він має дома карту і може принести. І справді, через день відпустки приніс мені карту з мірилом 1:300000. Була це карта Вінниччини й Житомирщини.

Пізніше він дуже гарно визначався і вкінці став ройовим. Я, зокрема, трактував ного добре і вважав симпатичним хлопцем. Він дуже перейнявся боротьбою УПА і вів себе зразково.

Першою акцією на сході була засідка на німців із одному селі Аннопольського району. Німці щоденно їздили до колгоспу цього села і під охороною молотили збіжжя. Увечері все намолочене збіжжя забирали з собою. Раненько 6-го вересня сотня зробила засідку на цвинтарі, що був зараз біля колгоспу, попри який мусіли їхати німці. О год. 7.30 появився з боку Аннополя трактор із причіпкою. Наблизився до нас і ми з розчаруванням побачили, що німців не було.

Тоді я дав наказ розірвати гранатою молотарку (нова, спроваджена з Німеччини) і підпалити всі господарські будинки колгоспу. Живий і мертвий інвентар казав колгоспникам забрати з будинків. Люди бігали, як мурашки. Чорний стовп диму звівся до неба. Наші політосвітники зібрали віче і промовляли до народу. Закликали його до боротьби з німцями, до саботажу в роботі. Не давати вивозити німцям збіжжя з України, розібрати збіжжя та худобу. Через спалення будинків і знищення молотарки німці господарки далі вести не будуть, отже, хай люди ділять землю і хай самі засівають, щоб не було голоду на другий рік.

Селяни слухали, дивилися на нас, пізніше поглядали один на одного і ненависно споглядали на високу шибеницю, що стояла на цьому ж самому майдані, де було віче. Знаряддя смерти, німцями споруджене в кожному селі на східніх областях України, говорило саме за себе.

- Ми раді робити так, як ви кажете, говорили селяни, але що зроблять з нами німці? Ми вже й так пропадемо, молотарка заштрахована на 300 людей з нашого колгоспу. Коли хто її знищить, гинутимуть наші люди...

Політосвітники почали заспокоювати, радили сказати німцям, що це зробила УПА. Жінки почали плакати. По двох годинах ми залишили село. Дим рознісся геть по околиці. Ми зникли в невеличкому ліску.

Годину після нашого відходу прибув відділ козаків і німців з Аннополя. Розвідавшись, що це ми зробили, населення не турбували. Забрали череду худоби і відійшли до своєї залоги в місті. За кілька днів Ворон, з допомогою організаційної сітки, довідався про реакцію колгоспників. Несподіваний ефект. Навколишні колгоспи просять щоб західняки зробили в них те саме. Ворон пропонував продовжувати цю роботу.

В ніч з 9-го на 10-й день вересня, точно о год. 1-й заграва пожару 11-ти колгоспів освітила весь Берездівський район. В кожному рою моєї сотні був один стрілець пропагандист, що робив "нічне віче" і роздавав приготовану Вороном літературу УПА. Селяни тим разом енергійно розбирали колгоспне майно по хатах. Згоріли лише порожні будинки. В ту ніч на заграву пожару прямували недобитки сотні Кропиви, який зараз після мого відходу був також висланий на Вінниччину. Німці на дорозі їх розбили, сам Кропива був ранений. Кількадесят стрільців його сотні над ранок прибули до мне, і я їх напрямив по зв'язку на південь до групи Енея.

Я дістав листа від Негуса й зібрався в дорогу. Місцева організаційна сітка робила розвідку по шосі Корець-Рівне, в місці, де нам треба було переходити на північ. Під'їхавши ввечері під шосу, я затримав колону возів і вислав кіннотника Хмеля провірити цивільну варту, що мала стояти на шосі. Кіннотник поїхав. Раптом посипались стріли і одночасно по всіх місцях, де стояли німецькі залоги й пости, показалися німецькі ракети. Німці зробили на нас на шосі засідку. Вони приїхали в час, коли вартовий зійшов з посту повідомити, що можна їхати. За кілька хвилин прийшов Хмель. Оповідає: підійшовши до шоси, кінь раптово сполохався пострілів, а він вилетів із сідла. При тому загубив кріса. Кінь раніше повернувся від їздця і тим сповістив небезпеку. Це було перше виняткове щастя Хмеля, яке його не покидає до сьогодні. Вози я звільнив до дому, а сам із сотнею завернув назад. Знак ракетами означав тривогу і я думав, що німці, знов роблять акцію. В терені, де я знаходився, не було більших лісів. Я пішов на хутір та, вибравши оборонне місце, де лежала одна господарка, затримався там на день. До обіду стрільці чули тривогу тому, що нічого не було відомо. Пізніше ми довідалися, що німці зробили засідку за насипом шоси. Першими пострілами самі перетяли телефонні дроти і тим викликали в залогах міст тривогу.

До мене приїхав Ворон і розповів, що населення внесло до нього скаргу на моїх стрільців: під час постою на одній квартирі мої стрільці покрали в господаря речі: білизну та шкіру на чоботи. Факт був обурливий. Це була заплата за гостинність і жертвенність села для нашої сотні. Я негайно дав наказ зробити збірку сотні до вимаршу. Перед фронтом сотні подав зажалення від населення. Командирам наказав я перепровадити на місці ревізію. У стрільця Вербини знайдено крадені речі. Питаю сотні, яку дати за це кару. Вся сотня, як один крикнула:

- Розстріляти злодія! Він компромітує наше ім'я і ім'я УПА

Щоб не брати на себе відповідальности, я скликав воєнний суд сотні і він виніс присуд смерти. Перед смертю я дав останнє слово засудженому. Стрілець Вербина почав просити подарувати йому життя. Сотня відповіла:

- Не даруємо, розстріляти!

Грізний, як СБ моєї сотні, на очах усіх розстріляв Вербину. Це був суворий козацький суд над зрадником козацької чести.

його тіло закопане на місці розстрілу. Населення, а зокрема пошкодовані господарі, дуже жалували, що за таку дурницю спричинили смерть молодого стрільця. Того дня увечорі ми виїхали до села Велика Клецька, де стояла сотня Негуса.

Село Велика Клецька було однією з "республік", подібних як село Антонівці, де була виключно влада УПА. Тут знаходився, крім штабу групи Схід - Верщаки, шпиталь УПА і головна господарська станиця. На другий день після мого прибуття, я пішов зголоситися до командира Верещаки. В квартирі шпиталю я зустрів начальницю Червоного Хреста Галку (моя знайома з Шумська) і Олега (Ілька Ткачука) з товаришами. Почав розмову і розповідав про спалені колгоспи. Тоді встає Верещака, молодий хлопець, здорова клинувата голова, в совєтській сорочці. Я його вперше бачив, а Олег мені нічого не сказав, що це командир. Верещака сказав:

- Хто вас уповноважив таке робити? Я являюся командиром групи Схід і тільки я можу вказати методи, якими послуговуватися на сході і я за це відповідаю. Тепер я вас потягну до відповідальности за те, що самочинно провадите акції, шкідливі для нашої справи...

Такe було моє перше знайомство з командиром Верещакою.

Ясно, що я докладно розповів, що все робив узгіднено з Вороном і він від мене відчепився. Верещака зробив на мене негативне враження. Там же командир Верещака сам переводив екзекуції на стрільцях, які свого часу самочинно повернулися з походу на східні терени України, відставши від решти відділу. Відділ їх був розбитий німцями і стрільці під час бою відбилися під своїх і не могли залишатися одинцем у чужому терені. Ллє коли він вже їх потрактував як дезертирів, то чому не міг знайти виконавця і другого місця на екзекуцію, а сам робив це перед очима ранених на подвір'ї шпиталю. При мені розстріляно п'ятьох стрільців. Вони лежали хворі на коросту, а кілька з них були легко ранені в останньому бою з німцями, коли вони відлучилися від відділу. Така картина для ранених була аж надто неприємна.

НА КОРДОНАХ

Річка Случ була кордоном і лінією "Мажіно" між зонами впливу УПА та совєтських партизанів. Корецький район і весь південно-західних терен Случа був закріплений за відділами УПА. На північ і схід від Случа відділи УПА робили лише недалекі випадки в "ворожий терен". Зараз за річкою діяли польські партизани, вони мали свої укріплені бази в Старій Гуті і Мочулянці. Совєтські партизани були висунуті ще далі на північ; їх осередком були Карпилівка і Брониця. В містечку Городниця стояла ще німецька залога. Так виглядав терен дій УПА на Сході. В тому терені знаходилося на початку вересня з відділів УПА лише кілька сотень: сотня Негуса, моя і Рога. Курінь Дороша, що був висланий на роззброєння Бульби (невдалий напад 18.8. 1943 р.) відійшов на північ. Верещака щойно формував свій штаб. Негус якийсь час квартирував у селі Сторожів і тримав охорону від совєтських партизанів. Я стояв із своєю сотнею в селі Мар'янівка над Случем на північ від Великої Клецьки. Поляки дуже часто нападали на села по цей бік Случа і грабували наше населення, зокрема загрожували шпиталеві УПА в В. Клецці, тому я пішов їм на захист. З-поза Случа поляки обстрілювали село з гарматки, а навіть збили баню церкви. Під час мого постою в тому селі поляки з військовою охороною приїхали на поля (зараз за річкою) копати картелю. Я зробив на них наскок і ми їх здорово підчухрали. Від того часу другий берег Случа виглядав, як мертвий.

Наші дві сотні робили раз засідку на німців, що виходили геть з Городниці. Одночасно того самого дня совєтська партизанка тиснула їх з півночі. Совєтські партизани зірвали міст так, що німці в той день не виїхали. За два дні пізніше виїхали в супроводі двох танків і літаків. За наявности такої сили, ми не відважилися їм заступати дорогу. Городницю зайняли совєтські партизани. Німці тримали в своїх руках на тому відтинку залогу в Корці та Межирічі й охороняли головну дорогу Київ-Львів.

Німці почали акції в терені. Спалили кілька хат у селі Даничів. Тоді я з сотнею перенісся до села Копитків. Незабаром я повів акцію на один фільварок за 3 кілометри від Корця. У фільварку була німецька залога і 28 козаків. Я провів розвідку і ми мали виконати акцію спільно з сотнею Негуса, але що сотня Негуса спізнилися, а було вже все готове, я вирішив узяти фільварок тільки з моєю сотнею. Виставивши маленькі застави від Корця і Рівного (по 5 людей з кулеметами) повів двома чотами наступ і опанував фільварок. Один рій з північного боку міста обстрілював Корець, щоб затримати німецьку залогу на місці. Німецька залога в Корці складалася з 700 чоловік. Знищивши частину залоги фільварку, ми весь живий інвентар забрали, а при відході спалили будинки фільварку. В акції брав участь сам Негус, не дочекавшися своєї сотні, що стояла тоді біля села Устя. В час бою Негус виявив вийняткову відвагу. На постріли зовсім не реагував, бо трохи не дочував. Мусів питатися стрільців, з котрого боку стріляють. Над ранок, коли ми вже відходили, приїхала німакам допомога з Корця, але ми, відбиваючись, подалися в свій терен.

В акції ми здобули масу худоби, овець, коней та іншого майна. Моя сотня щойно тепер трохи устаткувалась. Зокрема, з гарних здобутих коней я був дуже задоволений. При сотні я зробив маленький відділ кінних розвідників (кур'єрів), до стрільця Хмеля дійшов Придорожний, Куля й Хмара; вони вчотирьох творили пізніше всякі чуда. Тією акцією я збагатив господарство УПА запасами харчів. Хоч то не була акція великого військового значення, проте успіх її підніс настрій стрілецтва моєї сотні. Щойно тепер позбулися вони боягузькости і стали вірити в перемогу.

Від нашого відходу з Крем'янеччини, хлопці зжилися між собою і творили одну нерозривну цілість. Політосвітник Безталанний мав таки талант і став описувати віршами наші бої і життя сотні. Другий політосвітник Степан дбайливо провадив хроніку нашого відділу, а стрілець Богдан почав малювати кольоровими олівцями всякі епізоди - поважні й гумористичні. Нема кращої методи для виховання стрільців, як, власне, сатира пера й мазка. По такій "публікації" перед сотнею, "жертва" й інші стрільці дуже стараються, щоб не потрапити другий раз на сміх сотні. З-за такої роботи в моїй сотні боягузів не було.

Ми стояли в селі Топча. Я був на квартирі в дуже інтелігентній і свідомій родині К. Один із синів тієї родини перебував якийсь час на еміграції в Берліні й там ми познайомились. Якраз тепер його сестра виходила заміж і з Рівного приїхали гості. Політичне вони були симпатиками ОУН -Мельника. Син розповідав мені про Толю: він працює в редакції "Волині", до підпілля активно не встряває і не вірить у перемогу УПА. Тієї думки був і сам К. Ми довго з ним дискутували. Я боронив позицію УПА, а він заперечував.

К. і вся його родина дуже активно помагали УПА, як армії, але були проти політики бандерівців. Його сестра вивозила валізками ліки для шпиталів УПА, він сам привіз для моєї сотні повно зошитів і олівців за власні гроші. Мій маляр Богдан дістав від нього всі потрібні прилади, як рисунковий папір, фарби й кольорові олівці. Тоді, пригадую, ми отримали перший раз "Інформатора" і гумористичну газету УПА "Український перець". Було внизу на останній сторінці написано, що друкується в Києві, але більше тієї газети я не бачив. Від К. я довідався, що терен, де ми знаходимося, з весни 1943 року був виключно під впливом мельниківців і Бульби, а тепер після роззброєння деяких їхніх відділів багато людей вступило до УПА, але й багато пішло в підпілля. Головний господарник нашого терену, Керч, був також у Бульби. Керч був членом ОУН - Мельника. Незабаром я з ним особисто познайомився. Зробив він на мене дуже добре враження.

Негус розповів мені, як, прийшовши в цей терен, він роззброював бульбівців, а навіть 18.8.1943 р. був зловив його жінку (яку пізніше СБ злочинне розстріляла). Сам Бульба з більшістю відділу вийшов із оточення, яке переводив курінь Дороша. Слухаючи ці розповіді, я ніколи не думав, що мені доведеться ще роззброювати решту бульбівців. Під час мого постою в Топчі розформовано чоту, що стояла на охороні шпиталю Червоного Хреста. Половина стрільців і чотовий Дума перейшла до моєї сотні. Від того часу обов'язок охорони Червоного Хреста припав на мою сотню. Начальник Червоного Хреста дуже часто скаржився, що бульбівці, які ще залишилися, роззброюють стрільців, що їздять по селах по харчі для ранених, але я на це не звертав уваги. Аж одного разу "політичні органи" донесли, що в поблизькому селі стаціонує бульбівський відділ і що я маю від командування УПА наказ його роззброїти. Тяжко було мені робити їм таку прикрість, яку я сам особисто недавно переживав. Але наказ був наказом.

Раненько вирушив я на "акцію". За кілька хвилин перед моїм прибуттям до села Хмелівка бульбівці відійшли. Свіжими слідами піших і кіннотників я пішов за ними. Ясно, що вони далеко не могли відійти, мусіли десь затриматись поснідати. Партизанську вдачу я вже знав. І справді так воно й було.

Біля спаленого німцями села Селище бульбівці затрималися у лісових куренях, щоб напитися молока в цивільного населення, їхні стрільці розбрелися по господинях по молоко, не виставивши варти. Я підійшов із сотнею під самі курені. Розгорнув розстрільну і почав оточувати, даючи лише вихід на чисте поле. При чому дав наказ не стріляти. В разі потреби, стріляти лише вгору.

Бульбівці, побачивши нас, почали тікати в поле. Наші відкрили стрілянину і почали обходити. На крик: "Стій, не втікайте!" - бульбівці, які були позаду, щоб прикрити відступ своїх, почали стріляти в нас. Тоді один наш погарячився і пустив чергу з кулемету по них. Я почав кричати: "Припинити вогонь", бо справді могла бути каша. У висліді один з бульбівців - Ворон, був ранений у руку. Забравши "полонених", я запропонував їм вступити в мою сотню. Деякі погодилися, а решту, обеззброївши, звільнив додому. Залишився в моїй сотні їх чотовий Чугайстир (Чумак); йому я зараз повернув зброю і призначив його на вишкільного інструктора моєї сотні (він був галичанин, член ОУН - Мельника). Я тоді не знав, що при тому відділі (це була сотня Мухи, його пізніше застрілили бандерівці) знаходився випадково О. Жданович.

На постої на Жорнівських Хуторах (після акції на бульбівців) наші постові затримали двох совєтських розвідників (хлопця і дівчину). Нашим стрільцям кинувся в очі їхній одяг. Вона була одягнена по-міському й виглядала елегантніше від місцевих селянських дівчат. Він був одягнений добре, лише чомусь підкачав одну холошу і тим звернув на себе увагу. У них знайдено 10.000 рублів і посвідку, що управнювала дівчину їхати до Кракова (посвідка була видана німецьким комісаром м. Рівного). Ясно, що посвідка була підроблена і то дуже майстерно.

Я хотів сам особисто попробувати перевести допит. Відокремили їх одне від одного і я допитував по черзі. Мушу сказати, що дівчина трималася надзвичайно добре. Вона мала прекрасну "легенду": казала, що походить із Почаєва і що в 1941 році совєти при відступі забрали її з собою, а тепер вона вертається додому. Добре говорила українською мовою з волинським акцентом. Я почав розпитувати про Почаїв і вона дійсно знала деяких людей, подавала прізвища, а навіть знала монастир і духовенство. Говорила при мені молитви, але коли я запитав про околиці Почаєва, то вона давай сипати по черзі села Дубенщини з району Верби. Видно, що вона не добре вивчила карту. На тому її я і піймав.

Коли вона побачила, що заплуталася, то почала з другої бочки, що вона не знала, до кого попала і то боялася говорити правду. Вона походить зі Львова і, як бувший член ОУН, співпрацювала з Ольгою Басараб. Навіть знала напам'ять Декалог, але я вже був певний, що це совєтська розвідниця і то досить спритна та добре вишколена. Цікаво, яке вона могла мати завдання в Кракові. Цього вона мені, ані СБ, що пізніше робила допит "по своєму", не призналась.

Її партнер заломився швидше. Він подав себе за брата своєї товаришки, а коли я йому сказав, що вона призналася до всього, він признався, що висланий большевиками до Рівного купити паперу й чорнила і на те дали йому гроші. Між іншим, сказали звернути увагу на те, що робиться в терені, як там українські партизани, бандерівці і т. д. Про завдання дівчини він дійсно не знав, але й про себе він не говорив правди. Він був висланий совєтськими партизанами з села Карпиловки. Сам закінчив політехніку в Харкові й дуже смішно було, коли він спочатку вдавав малописьменного. Я заставляв його підписатись. Як він не крутив, як не прів, то все одно було видно, що письменний і то добре. Того ж самого дня я їх обоє відіслав до СБ в Топчі. Той парняга перехитрив наших стрільців і втік їм з воза. Він навіть у сусідньому селі, подавшись за стрільця з моєї сотні, переночував і господарі дуже чемно його гостили.

За кілька днів знов попалося мені два совєтські розвідники. Але тим разом СБ не була мені вдячна. Вони подалися за військовополонених, втекли з Німеччини й просили прийняти їх до сотні. Один був старшина, другий старший сержант. Наперед хвалилися, які вони військовики і що вони можуть багато зробити для УПА. Після попереднього досвіду я був обережний і під претекстом, що їм треба поїхати в штаб записатися, вислав їх до СБ.

Комендантом станиці СБ в селі Топча був Грізний, який перед тим був призначений до моєї сотні. Мої стрільці залишили совєтчиків і повернулися назад. За кілька днів я довідався про таке: СБ по одному брала їх на допит. Одного після переслухання зараз розстріляно. Другий сидів замкнений в магазинчику і чув, що його товариш розстріляний. СБівець, який мав його взяти на допит, доклав Грізному, що не в силі його взяти, бо він не хоче йти. Грізний особисто відкрив двері магазину і не зоглядівся, коли його лице було порізане бритвою. Совєтський розвідник вискочив, як вітер, кинувся на вартового, видер від нього кріс, вистрілив, спотикнувся й забив цівку в землю. Глянув навколо себе, кинув кріс на землю і влетів, як скажений, на станицю. По першому вистрілі з пістоля одного з поліцистів згасло світло. Почалася в темноті бійка, большевик різав бритвою, кого досягнув, а стріляти не можна було. Нарешті знайшовся один відважний СБ-івець, що кинувся на совєта й повалив його на землю. Другий підскочив на допомогу і розвідника зв'язали. Совєтчик до нічого не признався, сказав тільки, що він совєтський парашутист, уміє гинути героїчно й завжди помстить смерть товариша. За нього помстяться інші.

У висліді бійки був один із СБ вбитий і шість покалічених бритвою. Від того випадку наша СБ робила вже обшук дуже докладно.

В другій половині вересня один із відділів Ковпака, розбитих у Карпатах, вертався знеможений на схід. Річку Случ переходили біля Устя на Городницю. Ми їм мали заступити дорогу, але Гузоватий спізнився.

Від командира Енея не діставали ми жодних директив. На спілку із Негусом робили ми все з власної ініціятиви і щільно були пов'язані з організаційною сіткою. Що робилося в інших воєнних округах, до нас не доходило. Про героїчні вчинки окремих командирів і стрільців, читали в "Повстанцеві"; його з іншою літературою постійно присилали нам по зв'язку. Від Верещаки (він час-від-часу тут появлявся), або безпосередньо зі штабу Північ, діставали ми всякі накази і відозви, підписані Охрімом до стрільців і командирів УПА. Часто такі накази чи відозви військового й політичного характеру треба було читати на збірках перед сотнею. Змісту тих наказів не пам'ятаю. До Енея треба було лише посилати звіти з діяльности і свої спостереження з боротьби УПА. Одночасно зі звітами писав я "грипси" до Іри, але відповіді не отримав, Черник і Мітла в її справі також не відписували.

З початком жовтня почалося гарне "бабине літо". Верещака приїхав до села Топчі зі своїм штабом і робив приготування до рейду на схід. Шефом його штабу був Очеретенко-Гузоватий із "веркшуцу" зі Стараховиць, його ад'ютантом був Довбуш. З ним прибули сотні Лева, Буревія і Скирди, що складали курінь Кватиренка. Сотня Негуса і моя чисельно були великі й творили собою другий курінь, а курінним був Негус. Курінь Кватиренка складався із сотень, що перед тим належали до Дубового (група Північ). Взагалі Верещака своїх відділів не мав, йому лише призначали певні відділи з інших груп до походів у центральні області України.

До того часу рейди відбувалися невеликими силами. Перший такий рейд був групою в силі 25 чоловік кіннотників з Верещакою на чолі. Вони під совєтським плащиком (удавали совєтських партизанів, чіпляючи до шапки зірку або червоні стяжки, при чому говорили по-російськи) зайшли були далеко, бачили здалека золотоверхий Київ, усього від Києва ділило їх 30 кілометрів. Той рейд відбувся в липні. Це були перші спроби і перші теренові зв'язки на Київ.

В дорозі назад совєтська партизанка і німці їх сильно потурбували і мало хто повернувся.

Один із щасливців, коли його разом з іншими товаришами розстрілювали совєтські партизани, був лише в кількох місцях поранений і чудом виліз із ями, де совєти притрусили їх гілляками, і за кілька тижнів напівголий повернувся до своїх.

Другий такий рейд був сотенного Гордієнка, також у липні, його відділ в силі одної збільшеної сотні мав на Житомирщині великий бій з німцями. Населення донесло німцям про його постій у ліску, де треба було днювати. Поліційна німецька школа з Житомира, в числі 120 курсантів, вибралась його ліквідувати. Повели на них наступ чистим полем. Якраз цвіла гречка і сині мундури виразно відбивалися на білому тлі. Наші підпустили їх на близьку відстань і вдарили. За дві години бою 82 німці були вбиті, а їхня зброя була в руках нашої сотні. В кожного поліцая в кишені були ланцюжки, якими думали кувати полонених українців.

Наших хлопців у тому бою згинуло понад 20. Після сутички Гордієнко був змушений повернутись назад до вихідної бази. Крім вище згаданих, були рейди малих відділів, як Лева і Свиста.

Господарники поповнювали відділи взуттям і одежею і приготували нам у дорогу сухі харчі на місяць часу (сухарі, крупа, сіль і суха ковбаса, залита смальцем). Політруки приготовляли пропагандивну літературу на схід і школилися в промовах (з пропагандивної літератури основною була "Земельна реформа УПА"). Верещака зі штабом опрацював плян походу. Командири сотень повчали стрільців, як треба себе поводити бойово й політичне на сході. Верещака приготував навіть міни до мінування доріг, які ми мали вживати як забезпечення доріг під час постоїв.

За кілька днів перед нашим відходом німці, в числі 170, наїхали на село Коловерть. Я був із своєю сотнею найближче, тож негайно використав підводи, що стояли біля млина, і поспішав із сотнею на допомогу населенню.

Німці з поляками, побачивши наш відділ, швидко з села почали тікати на возах, стріляючи з кулеметів, але я змусив їх затриматися. Німота позіскакувала з возів і почала відстрілюватися. В час наступу чистим полем ранили Бурлаченка. Куля попід поясом пройшла під шкірою живота і лише досить легко його ранила. За якийсь час прибігли мені на допомогу сотні Негуса і Скирди. Німці і поляки відреклися "здобичі" і, покинувши свої всякі військові манатки, як амуніцію, намети тощо, почали панічно тікати. Під самим Межирічем, загнавши їх у місто, сотні повернулись до села Харалуг. Настрій стрілецтва був так піднесений недокінченим ділом, що ми ще тієї ночі вирішили повести наступ на німецьку залогу в місті Межирічі.

Зараз після вечері ми тими трьома сотнями й вирушили. Через цілу ніч до ранку місто було нами оточене. Перелякана німецька залога боронилася в приготованих уже давно окопах і бункерах. Зліквідувати її не вдалося, але фільварок на передмісті, ми обчистили і, як у нас велося, спалили.

Це була ще одна бойова заправа для наших відділів, перед рейдом на "Схід".

В час акції на Межиріч ми мали лише 5 легко ранених.

СЛІДАМИ ГЕРОЇВ БАЗАРУ

В перших днях жовтня, в день вимаршу на Схід, у селі Сторожів, Верещака зробив останній перегляд наших двох куренів. Щоб надати якнайбільшої рухливості відділам, міномети й гарматки залишено. На охорону Червоного Хреста і того терену курінний Острий (той, що був у бою в Суражському лісі) прислав сотню Криниченка з групи Дубового.

В промові одного із політосвітників було подане значення нашого рейду для УПА у відношенні політичному, військовому й історичному.

Намічений рейд мав відбутися приблизно слідами ІІ-го Зимового Походу Тютюнника.

Після закінчення перегляду й паради курені в бойовому порядку переправилися через річку Корчик і опинилися на терені підсовєтської України.

Розчленованими куренями, у віддалі один від одного не більше десяти кілометрів, щоб можна було тримати зв'язок, направилися ми на схід паралельно до шоси Корець-Житомир.

В перших селах зустрілися ми з невеличкими групами совєтських партизанів, але вони не могли нам ставити опору.

Від полонених довідались про назви загонів, командирів і їх розташування в терені. Це нам значно полегшувало просування в чужому терені. Совєтська партизанка була порозкидувана малими підривними групами майже по всій Житомирщині, їхнє завдання було - мінувати головні дороги, що вели на схід, висаджувати в повітря німецькі ешельони з людьми і воєнними матеріялами. Дуже часто, як оповідали полонені, такі групи закопували тол і спокійно пили самогонку, а в "сводках" подавали, що виконали таке чи інше завдання.

Совєтські партизани були зорганізовані на взірець армії і мали військовий зв'язок між собою. Навіть були радіом сполучені зі штабом совєтських партизанів в Москві, вул. Тверская 18. Тому, що вони почували себе надто безпечними, не мали теренових кличок і не були зорганізовані так, як, наприклад, УПА, нам дуже часто вдавалося їх обманути, виступаючи під назвою їхнього загону або командира. В тому відношенні вони були досить наївні. З загонів, які ми зустрічали по дорозі, були: "Отряд об'єдіненія", "Імени Ворошилова", "25-ліття України", "Отряд Федорова", "Отряд імени Щорса", "Отряд Буйного", "Отряд ім. Богдана Хмельницького", "Отряд імени Чапаєва і Пархоменка" і т. д.

В наші руки потрапляли всякі документи й матеріяли.

Спочатку всіх полонених совєтських партизанів СБ розстрілювала, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в червоній армії, а з ким тоді робити революцію проти совєтів, яку намічала програма УПА? До того ж совєтські партизани під терором і силою мобілізували всіх чоловіків у свої ряди.

Хто відхилився від їх зарядження про мобілізацію, того розстрілювали разом із усією родиною і палили хату. Не один нами розстріляний був щирим українцем-патріотом і просився в УПА, але СБ була безоглядна і не дивилася на національність.

Такий стан тривав під час нашого рейду недовго. Таки по кількох днях відбулася старшинська нарада і тоді було поставлено: всіх полонених, без огляду на національність, лише роззброювати і звільняти.

Перед звільненням наші політосвітники провадили з ними коротку розмову "про спільний фронт проти совєтів і комунізму", давали пропагандивну літературу, їсти на дорогу і звільняли.

Така постановка справи давала дійсно добрі наслідки. Українці з сльозами просилися прийняти їх до УПА, відкриваючи свою душу перед нами.

- Ми також хочемо самостійної України й краще за неї згинули б, ніж за Москву і Сталіна. Не залишайте нас на поталу. Ви відійдете, а ми знов опинимося в чужому морі. Давайте боротися спільними силами, казали вони.

Деякі з них, коли пересвідчилися, що їм дійсно нічого не грозить, говорили, що вони не вірять в успіх і потребу УПА. Не маючи модерної зброї і відповідної сили, УПА не може розбити таких двох велетнів, як Совєтський Союз і Німеччина.

- Вам ніхто не допоможе з інших держав. Ви не маєте ніякого опертя, це поривання з мотикою на сонце. Ви кажете, що ваші кличі - найсильніша зброя. Добре, я з вами погоджуюсь, але треба насамперед розбити червону армію, або довести її до безвиглядного стану, тоді щойно ваші кличі можуть прищепитися. Наші бійці вже раз повірили в кличі свободи, і що з того вийшло? Немає за що битися бійцеві в червоній армії, але він мусить захищатися перед ворогом, який його вже нищить. Сталін-не ліпший, але в нього ми будемо конати повільно й непомітно. Отже, щоб продовжити нам дороге життя, вибираємо друге.

Подібно говорили й полонені інших національностей. Свою присутність у рядах совєтської партизанки вони пояснювали примусовою мобілізацією та тим, що числяться з поворотом совєтів, а тоді перед ними треба буде "оправдуватися", щоб уникнути репресій А про те, щоб підіймати повстання, немає мови.

Ранених у бою совєтських партизанів наші санітари перев'язували, давали санітарну допомогу і залишали їх у селянських хатах. Відтепер розстрілювали лише партійних командирів, комісарів і високопоставлених членів партії.

Цивільне населення в перших п'ятьох селах, куди ми вступили, тікало від нас, як від татар. Тікали навіть старі люди. Тоді ми несподівано оточили шосте село і затрималися там на постій. Спочатку селяни до нас лише приглядалися й не можна було з ними нав'язати розмови. Всі боялися розповідати й висловлювати перед нами свою думку, але перед відходом, коли вони побачили, що ми свої люди та ще добре поводимося й нічого не реквізуємо з харчів, стали нам розказувати, що совєтські партизани провадять пропаганду, що західняки вбивають усіх східняків і палять хати. Річ ясна, вони тому не вірили, але й не були певні, що їм від нас нічого не грозить.

Тепер, коли вони нас знали, почали скаржитися на совєтських партизанів. Совєтські партизани вже їх до решти ограбували з одежі, взуття і харчів. Всіх чоловіків силою приділювали в "отряди", в селі залишалися лише жінки, діти, старці й каліки. Вістка про нас блискавкою облетіла по всіх селах. Дальші села, куди ми проходили, зустрічали нас із хлібом-сіллю. Всі, хто був живий у селі, виходили нас зустрічати. Перед кожною хатою тини були заповнені дітьми, жінки виносили в глечиках молоко й хліб під запаскою (щоб ніхто не доказав совєтським партизанам, що в неї є хліб), тихцем подавали стрільцям хліб, бо думали, що ми голодні й не маємо харчів.

Старці з сльозами в очах благословляли нас знаком хреста. Деякі з них просилися, щоб прийняти їх до себе в обоз, говорили, що вони колишні петлюрівці. Хотіли б свої голови скласти за волю України. Такого патріотичного піднесення в народі ми ніколи не сподівалися. Значить, большевики за двадцять років не вбили ще в народі патріотизму і любови до своєї держави. Це неправда, що большевики перевиховали українське селянство на большевиків. Вони його лише приспали й знесилили. За наявности реальних сил, які борються за самостійність, вони пробуджуються з двадцятилітнього сну. Кров відгукується на клич боротьби проти ворога, їхні поривання заховані глибоко в серці. Навіть зневірені в українську справу стають віруючими.

Але для цього треба мати силу. До них доходили всякі вістки з Західньої України; вони чули, що Західня Україна вже самостійна, що має свою армію, магазини зброї, одежі і харчів. Серед них був популярний Бульба, бандерівців і мельниківців вони рахували за славних вояків, що борються за спільну справу. Націоналізм, як такий, був для них чужий, вони його не розуміли, їхнім ідеалом була самостійна Україна, якої вони так чекали, але устрою її собі добре не уявляли. Наші політосвітники силою факту мусіли критися з партійними тертями на західних землях, щоб не розчаровувати тих патріотів, яким партійництво було чуже, далеке й не зрозуміле. Для них існували дві партії - большевики й ті, що проти большевиків. Як, справді, виграти війну з Москвою, коли ще воювати між собою?

Такою побачили ми вимріяну, досі недоступну нам Україну. Натовп думок не давав спати. Було радісно, що ми прийшли сюди зі зброєю в руках. Захоплювало, що нас зустрічають, як своїх. Але рівночасно приходив сум, біль і жаль, коли дивилися на руїну, яку залишив по собі московський большевизм і ще збільшував німецький окупант.

Та наша багата Україна, земля, що текла медом і молоком, супроти західніх українських земель виглядала обдерта й бідна. Неогороджені хати, брак садків, бідні господарські будинки, бідність у середині хати, й майже голод, -так виглядала Україна. Безмежні лани наполовину зарослі бур'яном, лише де-не-де непривітні колгоспні шопи. Як же зогидила Москва український краєвид, як прибила й ожебрачила народ!

Війна ще збільшила нужду. Брак чоловіків по селах усю роботу перекинув на жінку, що мусіла нерідко годувати п'ятеро, а то й більше дітей. Але українка - це жінка героїня, в ній тече кров її предків. Кров праматерей роду, які завжди заступали чоловіків, що їх кликав до походу князь, чи козацький отаман. А коли чоловік не повертався з походу, жінка сама вигодовувала дітей і захищала їх, втримуючи біологічну основу народу. Так було колись, так є і тепер.

Жінка українська працювала за себе й за відсутнього чоловіка в колгоспі та провадила хату й піклувалася дітьми. Єдина корова - була годувальниця дітей. Бідний заробіток за трудодні ще грабували совєтські партизани. Вони забирали майже все з того, що залишалося після німецького грабунку. А проте, в тих умовах українська жінка не капітулювала. Вона втримувала свій рід, вона була матір'ю майбутніх поколінь.

Ми спостерігали, що ті неймовірно важкі життєві умови ще піднесли українську жінку. Вона стала ще більш самостійною, ще більш мужньою, ніж жінки в Західній Україні. Вона була політичне освічена. В розмові вживала таких слів, яких в нас уживають лише інтелігенти; розмовляючи з нею, про нашу боротьбу, чи ідею, треба було вміти говорити толково й вичерпуюче, бо вона політичне думає й фразами не задовольняється.

Перші наші відділи входили в село бойовим порядком і ліквідували совєтські малі загони, що переважно заздалегідь тікали. Дальші відділи в колонах, з маршовими піснями, проходили через село. Командири відділів вітали населення вояцьким привітом, прикладаючи руку до шапки, політвиховники затримувалися, розмовляли з населенням і залишали їм літературу УПА. Наш похід був дійсно пропагандивно-демонстративний. Такі картини підносили наш настрій. Мимоволі перед очима ставала вічна наша мрія - Софійська площа в Києві, а на ній відбувається дефіляда військ переможної УПА, як це бувало в минулому, в час визвольних змагань. На саму згадку про це-стискається серце. Але це була тільки мрія.

В часі постою відділу у селі було наказано чемно поводитись, не користуватися харчами мешканців, в розмову встрявати лише свідомим стрільцям, які могли дати влучні відповіді на запити селян. Коли заходила потреба, сильніші стрільці виручали слабших, але так, щоб це не кидалося в очі.

Гостинність тих бідних селян не раз ставила нас у прикре становище. Господиня вважала за велику кривду для себе, коли стрільці відмовлялися від страви, або молока.

- Ви не бійтеся, воно не зотруєне, нехай мене Бог береже від такого злочину.

Коли ми вказували, що в неї малі діти й їм потрібне молоко, господиня говорила:

- Дітям нічого не станеться, а ви в мене дорогі гості і вас я від щирого серця хочу гостити, чим хата багата.

В хатах чистенько. Це характеристичне для українського села в кожних умовах. На стінах образи, але без рамок, бо за совєтів так легше можна було їх заховати. В кожній хаті Почаївська Божа Мати. Та й інші образи походили переважно з Почаєва.

Совєтські партизани часто висмикувалися нам з рук, тож ми всі дальші села оточували. Звичайно, одна сотня обходила непомітно село, а дві інші з лівого і правого боку замикали перстень. В такому одному перстені припала черга бути першому з моєю сотнею. Коли ми обійшли село, я побачив, що на подвір'ї крайньої хати совєтський партизан шпортався в соломі і витягав якусь скриню. Я був досить близько, але не хотів передчасно стріляти, хотів зловити його живцем. Коли я підкрався під хату, він уже відійшов у село. Йдучи слідом за ним, я опинився з моїм господарником сотні Веселим на роздоріжжі вулиць, ще перетинали село. За кілька метрів перед нами виходила з села група совєтських партизан числом сорок чоловіка. Тікати було запізно. Моя сотня була розташована під лісом Треба було швидко знайти вихід.

Я крикнув з лайкою:

- Каково отряда?

Те саме спитав совєтський командир мене. Але я не здавався:

- Я тебе питаю, такий сину.

Тоді відповів, що "25-ліття України". А я байдуже подав назву іншого, нам відомого, відділу. Підійшли, привіталися й стали закурювати. В міжчасі підійшли хлопці з. моєї сотні і так само поміщалися, розмовляючи.

Совєтський командир Запорожець сказав, що люди донесли йому, ніби в напрямку села йде відділ бандерівців і почав сумніватися, чи ми дійсно совєтські партизани. Ситуація була погана. Могли показатися наші сотні, тому я не гаючи часу, кажу до совєтського командира, що мусимо спільно зайняти оборону. Він, як місцевий, хай вкаже відповідний терен. Я даю пропозицію поміщатися відділами, в разі відступу, вони будуть для наших бійців провідниками, а в часі оборони використають знання місцевости. Совєтський командир погодився і ми спішно почали розділяти його сороківку. Моїм хлопцям не треба нічого говорити, це був не перший випадок.

Найгірше було з командиром і його ад'ютантом. Вони обидва залишилися коло мене. Треба було щось робити і ми вислали розвідку, яка мала повідомити наші сотні, щоб затримали наступ, бо була б халепа. Самі направилися в село "вибирати місце оборони". По дорозі командир, ніби щось передчуваючи, висловлював своє недовір'я до нас. Врешті заявив:

- Коли б я знав, що ви бандерівці, то ось тримаю руку на безпечнику гранати: один момент - і вам і мені був би кінець. Та коли ви свої ребята, то жалко.

Я, йдучи поруч із ним, обертався й моргав до своїх стрільців, але вони мене не розуміли й не знали мого пляну, Я хотів, щоб вони його схопили, бо при моєму підозрілому русі він би напевно потягнув за безпечник гранати. Тоді я бачу, що не маю чого чекати й рішаю діяти сам. Як вийняти йому руку з кишені? Проста справа: прошу папірця закурити. Він виймає з кишені руку і лапається по інших кишенях. Це йому коштувало життя. За цей час я встиг зняти з плечей фінку, відтягти безпечник і крикнути: "Руки в гору!" Серія в живіт перешкодила руці сягнути по гранату. В той час його ад'ютант встиг блискавично зняти з плеча кріса і вистрілити, але куля пішла мені під ноги, бо він уже падав від моїх стрілів. Це були частинки секунди і вони вирішували життя одних або других.

Постріли моєї фінки були одночасно сигналом до роззброєння решти. Мої хлопці справилися без вистрілу. Коли ми їх звільнили, вони дуже жалували свого командира, який не знав, що його чекає і тому так поводився. Надійшли інші сотні і ми пішли далі.

Цілими днями по дорозі йшла стрілянина, бо весь час зустрічався ворог. Стрілецтво так до того звикло, що перед ворожими пострілами навіть не залягало. Зі всіх сотень ми постягали кіннотників і створили маленький відділ кавалерії, потрібний для зв'язку, розвідки і погоні. Було дуже смішно, коли совєтчик на маленькому колгоспному коні втікав від нашого кавалериста на гарному, расовому коні з розплідників на Західній Україні. Колгоспні місцеві коні дуже звично виминали корчі, а наші бігли прямо на корчі, спотикалися і при цьому бачилося вищість місцевого коня. Кавалеристи чіпали до шапок червоні стяжки і дуже часто, вдаючи большевиків, приводили совєтів до нас, як до своїх. Один вірменин сотні Лева привів аж десять разом "своїх братів" земляків, що були в совєтській партизанці. Ми сміялися, що все можна змінити і підробити, але чорної шкіри не зробиш.

Мої кіннотники Куля, Хміль і Придорожний щоденно вичиняли штуки з совєтами: не було дня, щоб вони когось не привели, або не здобули зброї. Ті фортелі на совєтських партизанів були подібні до полювання на зайців. Такою тактикою совєтські партизани були зовсім здезорієнтовані, тим більше, що трудно їм було встановити напрямок нашого рейду. Ми ніколи не придержувалися прямої дороги, покрученими маневровими маршами охоплювали майже всі села по річку Іршу на схід і попід Коростень на північ за дорогою Зв'ягель-Овруч.

Дуже часто траплялися непорозуміння і між нашими відділами. Вартові затримували вигуком "Стой!" і так за кілька хвилин починалася стрілянина. Перехитрювання совєтських партизанів ішло нам на шкоду. Але змінювати нашу тактику не було доцільно, бо про місце постою наших відділів знав кожний командир. Непорозуміння траплялися через недотягнення стрільців, що слабо орієнтувалися в терені і ніколи не були певні, чи потрапили на назначене командиром село, де стояли свої відділи, чи інше.

Крім сутичок із совєтськими партизанами, ми мали також два бої з німцями. Перший бій мав курінь Кватиренка; він на шосі Зв'ягель-Овруч зустрівся випадково з німецькою колоною. У висліді бою здобуто дві вантажні автомашини нагружені цигарками, горілкою, одежею й амуніцією та іншими дрібницями. Це все німці везли для німецької залоги котрогось із міст. Решта машин утекла назад на Зв'ягель. В той самий час ми знаходилися за кілька кілометрів від цього місця й не знали, хто веде бій. Під час постою до нас потрапив совєтський віз з родиною командира совєтських партизанів, Буйного.

Другою акцією на німців був напад на залогу містечка Бариші, що складалася з німців і козаків, в числі 150 людей, З нашого боку брав участь цілий курінь. Після восьмигодинного бою виявилося, що не здобудемо бункерів без важкої зброї. Залога була дуже добре узброєна і добре окопана. В бою згинув командир Негус і чотири стрільці, ранених було дев'ять стрільців. У ворога втрати були поважні.

Цей бій був помилкою нашого рейду. Ми зазнали втрат і не досягли того, що намічав Верещака: здобути поважну кількість зброї і тим показати перед населенням свої сили і задокументувати ворожість УПА до німців (совєтські партизани закидали нам співпрацю з німцями). Одначе, щоб це показати, треба було вибрати іншу оказію, а не здобувати укріплену місцевість.

Найболючішою була втрата Негуса. Похорон його і поляглих стрільців відбувся в селі Неділищі. Це велике село, поперетинане багатьома вулицями. На горбку біля села, з військовими почестями, залишили ми п'ять березових хрестів із написом на табличках: "Згинув за Україну".

Два тижні пізніше, коли поверталася наша сотня з раненими, яких вона транспортувала на Волинь під командою Чумака-Чугайстра, на горбку села Неділищі стояла вже висока, висипана населенням могила.

Після бою в Баришах наші відділи перейшли шосу в селі Гулянці й увійшли в ліси на північний захід від Коростеня. Східний фронт тріщав, хоч німці ще трималися на Дніпрі. Маса української поліції з Лівобережжя виїздила з родинами на захід. В Емільчині було біля три тисячі чоловіків української поліції. Верещака почав з ними переговори. Пропонував їм перейти до УПА. Поліція погодилась, лише жадала забезпечити їхні родини. Коли Верещака запропонував, що розмістить родини по селах Західньої України, поліція відмовилася, бо вважала, що німці помстяться на їхніх рідних. Переговори тривали три дні. Було домовлено, що, коли б вони пристали на нашу пропозицію, то мали скласти зброю, яку ми їм повернули б після перевірки людей і поділу їх по наших відділах. Щоб забезпечитися перед несподіванками, весь час, як велися переговори, наші обидва курені стояли сконцентровані в гострому поготівлі.

Під час постою ми далі глумилися з совєтських партизанів. Моя трійка кіннотників натрапила випадково на большевицьку радіостанцію, але захопити її не вдалося. Забрали тільки мішок сухих батерій. Совєтський зв'язковий, що впіймався на вудочку, був старим партійцем і мав орден Леніна. Ясно, що він був немило розчарований.

В тому терені потрапив нам до рук командир Поляков і інші старшини совєтської партизанки. Цікавий епізод стався в одному селі. На нашу варту наїхав віз совєтських зв'язкових, що їхали з білоруських лісів з дорученнями на Україну. В листі до одного комісара в Україні писали про те, щоб він послав їм худоби й солі.

Кулеметник, що тримав варту, підпустив їх на близьку віддаль, але в темноті вбив лише пару коней. Большевики вважали цей інцидент непорозумінням із своїми і полягали спати в сусідній хаті. На другий день раненько вони хотіли вияснити справу. Постові привели їх до мене, я назвав себе загоном Колпака, і вони, нічого не підозріваючи, кажуть:

- Ми відразу помітили, що це відділ, який мусів бути на Західній Україні. Це видно з мови ваших бійців і з одежі.

Вони мені почали все детально розповідати: На Білорусії партизани терпіли голод. Худобу на м'ясо постачалося з України, навіть совєтські літаки забирали м'ясо до Москви. Замість хліба їли картопляні пляцки. Соли немає, так, що всі партизани хорують на цингу. Совєтські літаки скидають "груз" лише зі зброєю й амуніцією.

Дружина одного з командирів, яку ми затримали, їхала на дачу на Україну. Всі вищі командири совєтської партизанки висилали свої родини на територію України відживитися. На запит, чого їдуть ті дві дівчини з нею, вона соромливо сказала, що з білоруських загонів відправляється всіх жінок, бо вони всі хворі і тому більшість партизанів уже венеричнo хворі. Після допиту я їх післав до штабу СБ.

Брак солі був загальний для совєтської партизанки на всіх теренах. Кожний із них у кишені носив дрібку солі, цибулю або головку часнику.

Після невдалих переговорів з українською поліцією, наші відділи північною смугою лісів рушили в поворотну дорогу на захід. Переходили села: Глумча, Подлуби, Медведова, Березинки. Населення було значно бідніше, як на південному боці. Багато сіл було спалено німцями. Корчі й трава вкривали поля. Засіяних піль майже не було. Колгоспи зруйновані, а індивідуально обробляти землю селяни не мали чим (брак коней і знаряддя). Всі колгоспні будинки, які ще уціліли, ми на протязі цілого свого рейду за собою палили. Верещака змінив свою думку і визнав за доцільне знищити колективну господарку на Україні, а тим самим змусити населення і німців до індивідуальних господарств. Очевидно, ніхто в УПА не думав, що змусити до індивідуальної господарки не можна, бо нема чим обробляти землі.

На закінчення рейду ми, вертаючися через Городницю, розбили совєтську партизанську залогу і спалили всі більші будинки, щоб совєти не мали де поселитися. З цивільного населення в місті не було й живої душі. Мертве, гарне своїм положенням містечко, горіло, відбиваючись загравою в плесі річки Случ.

МОЧУЛЯНКА

Наш рейд тривав чотири тижні. Повернулись ми з нього 31 жовтня 1943 року. Чотири тижні ніхто не роздягався і не мився. Щоденні сутички з совєтськими партизанами виробили у кожного спритність та загартували нас. Кожний стрілець, опинившися в чужому терені, мусів виробити в собі вояцьку відвагу. Зіграність і гармонія робили наші сотні монолітом. Ніде так не виробляється дружність стрільців, як у боях. Сама свідомість спільної долі їх цементує. В порівнянні з тим, як виглядала моя сотня, коли ми вирушили з південної групи УПА, ті ж самі командири й стрільці змінилися до непізнання. Здобута зброя й пригоди робили їх гордими.

Бурлаченко, що за той час вилікувався, не міг заспокоїтися, що не був разом із нами. Щоб його потішити, я дав йому відпустку додому і позичив свою новеньку фінку на дорогу. Бурлаченком я подав звіт із рейду до командира Енея. Зараз на другий день після нашого повороту в лісі біля села Велика Клецька відбулася дефіляда перед головним командиром УПА, Охрімом. йому асистував його ад'ютант Заєць.

Після промови Охріма відділи порозходилися по селах на заслужений відпочинок. Я стояв у селі Мала Совпа, Чумакові-Чугайстрові доручив щоденно впровадити муштру та польові вправи з хлопцями, теоретичні зайняття провадив я особисто. Щоб забезпечитись перед несподіваним нападом німців, я казав заімпровізувати мінування навколишніх доріг. Група стрільців набрали валу (шнурків) і поснували всі дороги, при чому це робилося на очах селян. Стрільці копали ями і залишали їх порожніми. Показували селянам цеголки толу, які ми здобули па сході і остерігали перед небезпекою. Для більшого враження зірвали одну гранату, щоб задемонструвати вибух. Ясно, що мін не мали, а це лише була "шопка".

На "замінованих дорогах" виставили цивільну варту. Припущення були правильні. За кілька днів донеслося це до німців, а вони повірили, що дороги справді заміновані й навіть вислали "мінензухдінст". Але їх "специ" подивилися на чудернацькі міни і повернулись назад. Боялися ризикувати з "незнаними мінами". Ми зовсім спокійно відпочивали.

Після повороту зі Сходу численно наші сотні побільшилися. В часі рейду ми набрали там хлопців, а після повороту дійшли ще й місцеві. Найбільшим спритним зі Сходу був молодий хлопець Марко, який два місяці до нашого приходу в його село сидів у ямі, а його сестра носила йому їсти. Він ховався від большевицьких партизанів і наш прихід був його спасінням. Вступивши в мою сотню, він не раз добре справився під час рейду. Тепер Марко відживився і був у мене в кінній розвідці.

Другий східняк, уже старший, колишній петлюрівець (так ми його і звали петлюрівцем) був візником. Вдома залишив жінку і п'ятеро дітей. Слід згадати, що в часі рейду кільканадцять хлопців (східняків) із двох куренів здезертирували до совєтських партизанів, або просто так залишилися. З моєї сотні залишився Узбек Арсен і мій любимець Володя (він свого часу приніс із дому карту). Той другий, мабуть, лише відстав, бо не припускаю, щоб він пішов до совєтів. З ним трапилося мабуть таке: як я вже згадував, він був дуже гарний і свідомий українець, і на Сході був він незамінимий. Одначе, його вражало наше обходження з полоненими спочатку, коли ми їх розстрілювали і те, що наші західняки між собою, зокрема організаційні хлопці, вели балачки, але лише між собою. З моментом, коли він підходив, вони затихали і зміняли тему. Він відчував, що до нього не відносяться з повним довір'ям і йому було прикро. В день, коли він мав відійти, був задуманий і сумний. Після вечері відбув ще чотиригодинну варту. Дочекався зміни, прийшов на квартиру, зібрав свої речі й зник.

З того видно, що він щось переживав і за час своєї стійки надумався й рішився. Що він був солідний і його не можна підозрівати в нічому злому, потверджує солідність у виконуванні вартової служби.

В першій половині листопада становище німців на східньому фронті змінилося: фронт котився на захід. Якраз у той час совєти перший раз зайняли Житомир. Автострада Житомир-Рівне була переповнена відступаючими частинами німецької армії. В селах, розташованих близько шоси, затримувалися німецькі троси. Багато українців і козаків, які служили в німецькій армії, при тій нагоді втікали до УПА.

В той час (трохи пізніше) німці робили велику акцію проти УПА і совєтських партизанів, починаючи від Луччини (зокрема Колки) й кінчаючи на Костопільському повіті. Головний штаб УПА й старшинська школа опинились в оточенні. Відділи Дубового, знаючи краще свій терен" якось виплуталися з оточення, провадячи масу боїв, а штаб УПА і школа прорвалися на південну частину Волині.

На Поліссі був Крук із двома сотнями південної групи Енея. Він також, як мені оповідали, попав в опресію. Коли ж його німці натиснули, він переправився через Горинь, при чому затопився пором і втопився один кулеметник. Таким чином, опинився він у нашому терені і зустрівся зі мною.

Старшинська школа "Лісових чортів" також стояла недалеко від нас. Я дістав від Поля "грипса", в якому він описував життя школи. В зв'язку з тими подіями, а, зокрема, з подіями на східньому фронті, для наших відділів. Корецький терен по річку Случ став тісним й небезпечним. Треба було поширювати свою "упівську" територію на північ за Случ, в більший комплекс лісів. Але вся біда в тому, що раніше ми цього не зробили і до сьогоднішнього дня той терен залишався в руках польсько-совєтських партизанів. Головне командування УПА дало наказ прочистити й закріпити цей терен.

Для цього штаб УПА прислав до Верещаки курінного північної групи Дубового, Шавулу, який, як місцевий, знав добре околицю і мав провадити акцію. До того часу Шавула, до якого власне належав цей терен, постійно вів розвідку і мусів мати всі потрібні нам дані про ворога. Верещака, після старшинської наради, на якій було накреслено плян акції, доручив Шавулі два курені (шість сотень) і ми вирушили за Случ. Сам Верещака і його штаб залишився в селі Мар'янівці.

Вночі о годині першій перейшли ми біля села Устя річку Случ і витягнулися вздовж широкої піщаної дороги, що вела до великого села Мочулянки. Першими йшли дві сотні Крука. Третя була сотня Буревія, за ним мої дві сотні (моя і Тополі: я дістав наказ від Енея перебрати командування курінем). Замикала колону сотня курінного Шавули.

Згідно з даними Шавули, в тому терені, куди ми йшли, було біля триста польських партизанів і біля двісті совєтських. Вони мали бути малими відділами розташовані по різних селах, а центром їх сил мало б бути село Стара Гута. Озброєння і боєздатність, як подавав Шавула, не представляли для нас великої небезпеки. За пляном ми мали концентрованими силами вдарити в їхній осередок Стара Гута, де мали бути малі укріплення, пізніше розчленуватися й викінчити решту. По дорозі з ворожими заставами в бій не ув'язуватись, відбити і йти до головної мети. У нас також була важна зброя, як міномети й гарматки.

Я якраз був тоді дуже хворий і їхав на возі. Сильна гарячка (до 39 ступнів) розсаджувала мені голову. По кількох кілометрах почалися малі сутички, але я на це не звертав жодної уваги. Для мене це здавалося все нормальним. По якомусь часі колона затрималася, спереду було чути стрілянину; вона вказувала, що це не зудар з маленькою ворожою заставою, а справжній бій.

В той момент прибігає до мене Шавула і зденервовано смикає мене за ногу:

- Прикрийте своїми сотнями відступ сотен Крука. Я скочив з воза, не орієнтуючись у становищі. Недалеко від нас було роздоріжжя і з правого боку горбок. Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку, відступають. Крук, схвильований, не може на мої запити відповісти слова. Курінний Шавула мотався, не знаючи, яких власне вжити заходів. Сотня Буревія, що йшла попереду моїх сотень, зараз за Круком, десь відійшла забезпечити ліве крило. Таким чином, я став першим від ворога.

Негайно дав наказ своїй сотні зайняти вздовж висотки становище, а сотні Тополі казав залягти над дорогою, як резерва. Про ситуацію і про стан ворожих сил не було кого питатись. Крук відійшов, а крім нього ніхто нічого не знав. Шавула запевняє, що зараз Крук зорганізує сотні наново і він вишле його мені на допомогу.

- Ви лише стримайте большевиків, - сказав. На відхід я ще раз нагадав Шавулі, щоб не забув за мене і на випадок відступу повідомив мене. "Але ж напевно!", - сказав Шавула і відійшов назад. Треба було зайнятися фронтом, а тому я абсолютно не знав, що робиться в нашому запіллі, й навіть не оглядався на сотню Тополі, що лежала над дорогою.

Совєти повели запеклий наступ при підтримці вогню всіх родів зброї. Летіли гілляки від їхніх "максимів", мінометні міни рвалися геть за нами. Протипанцерні гарматні стрільна падали недалеко від нас. Наші стрільці також не жалували амуніції. Страшне клекотіння роздирало ранню мряку. Я відчув, що щось тут не те, що ми сподівалися. Відходжу назад і хочу зв'язатися з Шавулою. З розгублености зловив стрільно, що впало біля мене і попік собі руку. Все щастя, що Протипанцерні стрільна не розривалися. Бід ний Степан, наш політосвітник, аж завмер за пеньком зі страху.

Інших сотень не було видно. Посилаю кіннотника Хмеля за всяку ціну зв'язатися з ними. Хміль не повертається. Висилаю ще двох - Кулю і Марка. Санітарний віз також відсилаю назад по дорозі, звідки ми прибули, надіючися, що там є решта наших відділів. В рові сиділо шість совєтських партизанів, яких передав мені Крук. Питаю їх, як велика сила совєтів? Кажуть, що в цьому терені є біля двох тисяч чоловіків. Це мені вистачило, щоб уявити собі становище. Далі розпитувати не було часу.

Ворожі постріли почулися нам ззаду і з боку. Ясно було, що нас оточують. Повернувся стрілець Хміль із доповіддю, що сотень немає. Я не хочу йому вірити й під загрозою кари смерти висилаю вдруге. Я думав, що він злякався і не доїхав до призначеної цілі. За хвилину повернувся Куля і доповідає те саме. Він повернувся вже пішки, під ним вбито коня. Марко згинув, діставши постріл в голову.

З першої лінії сходить чотовий Байда, ранений у ногу. Я відсилаю його назад. Сотня Тополі, розташована недалеко від мене в резерві, також зникла. Тоді прийшло мені на думку, що всі інші сотні мабуть так, як було в пляні, направилися на Стару Гуту. Отже, мені також треба за всяку ціну туди прорватися. І от, замість відступу, я почав ще більше вклиновуватись у ворожний перстень. Тримаючись "віпклем", відступив я з висотки на лівий бік дороги.

У міжчасі зникли наші полонені. З боку совєтів вогонь притих, зате посилився зліва. За кілька хвилин я бачу: з того напрямку біжать наші полонені. Питаю, хто стріляє? Кажуть чужі, значить, це наші, коли вони хотіли туди тікати, а їх не приймають. Вступила в мене надія - відразу відчулося відпруження. Моя гарячка, щоправда, зникла вже давно. Температура ситуації переборола біль голови. Я дав наказ постріляти полонених, щоб більше не плеталися поміж нами.

Ми пішли на ті посилені постріли, що наближались. Ліс кінчався малою галявиною, за нею плила річечка, а далі тягнулися поля. Скоро перед нашими очима появилась велика розстрільна "наших", які йшли просто на нас. За річкою стояла гарматка і коні. Перші, що зближалися до нас кричали: "Не стріляйте", говорили по-українськи. Тому, що в акції були чужі сотні й ми не зналися між собою, я вважав їх за своїх. Де ж можна було підозрівати, що це поляки? Говорять по-українському, вдягнені і озброєні так, як наші, отже як не вірити? Все ж таки я вислав одного стрільця наперед запитати, яка то сотня. Хлопці залягли.

Зараз у слід за висланим стрільцем, я і чотовий Наконечний вийшли на край поляни. Раптом один із розмовляючих з нашим стрільцем, зняв кріса і вистрілив йому у живіт. За ним посипалися постріли поляків. Я і чотовий упали й почали відповзати назад. Наші стрільці відразу зорієнтувалися, що це поляки і також відкрили сильний вогонь. Поляки нахабно, випроставшися на весь зріст, повели наступ. Ми трохи подалися назад і також настоячки сильно відстрілювалися. Здавалося, що між стрілами і муха не пролетить.

Але було йнакше! Віддаль між нами зменшилась на п'ятдесят до тридцять метрів і ніхто не падає ні по тій, ні по нашій стороні. Поляки кричали "гура", а наші стояли непохитно. Тут уже не було чути команди. Кожний стрілець здавав собі справу, який чекає нас кінець. Інстинктовно почали гуртуватися біля мене. Страху цілком не було. Хотілося лише вмерти героїчно, і ми як вовки, заціпивши зуби, боронилися. Тим більше, що нас із цілої сотні залишилося тридцять чоловіків, переважно самі чотові, ройові й кулеметники. В нашій групі було шість кулеметів. Стрільці з моєї сотні, ті, які налякались або потрапили в біду ще раніше, відлучилися й подалися в напрямку відступаючих інших сотень.

В такій ситуації і в такому напруженні нервів трудно стріляти цільно. Наші кулеметники просто сіяли вогнем поперед себе насліпо. Падали по нашому боці перші жертви, були вже ранені. Чумак і Незнаний, ранені в руку один і другий, продовжували стріляти. Я якраз мав дуже цільного совєтського короткого кріса (фінку позичив Бурлаченкові). Бачу, що напроти мене стоїть польський головний командир із сивою борідкою і видає накази, біля нього два ад'ютанти з РКМ-ами. Цілком спокійно приклав я кріс до дерева, спер на сучок і... "з борідкою" повалився на землю мертвий. Ад'ютанти вихопили з його рук автомат і подалися назад.

Комендант загинув! - розлетілося між поляками. Вся лінія захиталась і почала тікати. Тоді я ще прицілився на одного дрібнішого командира, що на лівому крилі хотів стримати відворот своїх. Видно лише ранив його, бо він упав, зірвався й почав також тікати. Наші хлопці без жодного наказу всі одночасно, як один, крикнули "слава" і почали гнати батальйон поляків.

Для мене цей успіх не був перемогою. Я здав собі справу, що ми в оточенні і той момент треба було використати. Я дав наказ відступати. Для багатьох стрільців, які захопилися, мій приказ був незрозумілий. Я чув за мною прикрі зауваги на мою адресу. Але наказ виконано. Як поляки бігли втікаючи, так ми бігли в протилежний бік, відступаючи.

Таким чином, ми здобули певну віддаль від ворога. По дорозі важко ранені, яких нікому було забирати з собою, просилися, щоб їх достріляти. Стрілець Коваль, що дістав сім куль, намагався застрілитися своїм крісом, бо не мав пістоля.

Поляки зорієнтувалися в становищі і пішли в погоню за нами. Кінчався ліс у напрямку, в якому можна було відступати. Від другого ліска ділило нас поле. Під пострілами ми мусіли залягти під заслоною придорожнього рову і почали відступати стрибками. Чотового Наконечного з кулеметником я послав уперед, щоб на краю ліска, куди ми відступали, заняв становище і прикрив відворот. Поляки зблизилися вдруге і пришпилили нас до місця. Кожна страчена хвилина була нашою загибіллю.

Я, майже під загрозою розстрілу, наказую окремим хлопцям відступати. Чотовий Дума, ранений у груди, встав зі свого становища на весь зріст, наближається до мене і каже:

- Друже командире, я тяжко ранений, я стріляюся. Я майже прошу його:

- Не роби дурниці, дістанься до ліска, де чотовий Наконечний і ми з оточення вийдемо.

Дума послухав і пішов. За ним кулеметник Ігор доповідає, що ранений у руку і не може далі стріляти. Я його також направляю в лісок. І так, під прикриттям героїчного кулеметника Чабана, по одному вдалося перейти поле. Чабан був останній. Кремезний хлопець крім кулемета, ніс два диски амуніції. Занявши становище, наклав цілу купу поляків, що намагалися перейти дорогу і мати добрий обстріл нашого рову. Коли вистріляв усі набої, ворожа смертельна куля залишила його й далі на становищі. Своєю героїчною смертю він уможливив нам відступ у лісок.

В ліску Думи не було. Він з Ігорем пішов просто дорогою і, зустрівшись із сонетами (які верталися з погоні за нашими відділами), сказав:

- Ти, Ігоре, втікай назад, я не маю сили - і застрілився. Щойно з оповідання Ігоря мені було ясно, що наші відділи відступили, а мене покинули самого.

Поляки через поле також не могли перескочити, так що ми були майже врятовані. З тридцятьох хлопців вісім згинуло, залишалося нас двадцять два, між ними було ще вісім ранених. Отже, боєздатних залишилось лише чотирнадцять хлопців. Тоді я дав карту і компас чотовому Наконечному і доручив йому йти спереду, тримаючися весь час південно-західнього напрямку. Запасну зброю, яку ми захопили від своїх убитих, роздав нести раненим, які ще могли втриматися на ногах і так, залишаючи одного кулеметника на зміну відстрілюватися - зигзаками почали відступати.

Постріли залишилися нам далеко позаду. Ранені без перев'язок почали мліти. Кулеметник Медвідь був ранений у шию, втратив багато крови й не міг дальше йти. Стрільці взяли його на кріси, але всі були так перемучені, що не в силі були вчотирьох донести раненого. Коли ми ще далі відійшли в ліс, я наказав затриматися і зробити раненим перев'язку. Санітарних матеріялів не було. Тоді один із стрільців зняв мокру від поту сорочку, з неї робили бінти і ними перев'язували ранених.

Найгірше було з Медведем. Куля пробила йому усну яму і шию. Коли зверху рану замотали, то з рота все одно текла кров. Медвідь притомности не втратив, лише був знесилений. Просився, щоб його залишити, а рятуватися самим. Але трудно було залишити товариша. Нога за ногою, помалу, з відпочинками, потяглись ми далі і аж на вечір прибули до ріки Случ, напроти села Мар'янівки. Спраглі стрільці і ранені кинулися пити воду.

Біля самої річки зімлів стрілець Явір. Коли ми його обляли водою і привернули до притомности, він скаржився на біль від рани. Його розібрали й побачили, що він тяжко ранений. Раз у живіт, другий в руку біля пахвини.

Виявилося, що це той самий молодий шістнадцятилітний хлопець, що його я вислав до поляків запитати, чия сотня. Коли поляк у нього вистрілив, він упав і прикинувся мертвим. Тоді поляк для певности ще другий раз вистрілив, але не попав у груди, а в руку. Хлопець не поворушився. Коли поляки нас натиснули, він залишився позаду. З нього поляки стягли вже чоботи, як із забитого. Пізніше, коли ми поляків відбили й він знов опинився по нашій стороні та почув українську мову, то встав і долучився до нас. Але я його не запримітив і не пізнав, і в ліску дав йому нести два кріси. Він мені показував, що ранений у двох місцях, але я не думав, що так поважно й ще накричав на нього. Хлопчина слухняно пройшов ще дванадцять кілометрів із двома крісами. Тепер сили його залишили і він зімлів. Він навіть не робив провізоричної перев'язки так, що його ран ми не бачили. Таке може витримати лише молодий організм. Мені стало його жаль, я почув себе винним перед ним.

Річка Случ була в тому місці глибока і для переправи треба було мати човен. Наших криків у селі, де стояв штаб Верещаки, не було чути. Щойно на серію стрілів з кулемета вибіг вартовий і побачивши нас, повідомив інших. Нам негайно подали човен і ми переправилися. Ранених я негайно відправив до Червоного Хреста в В. Клецьку, а сам пішов у штаб. Шавулу викликали вже в головний штаб УПА на розправу за невдалу акцію. Коли б я його застав у такому настрої, то хто знає, чи був би стримався від пістоля. Сильно поденервований, наговорив я у штабі всяких дурниць, називаючи їх усіх ідіотами. Верещака не з тих, щоб мовчати, але тим разом відчував, що я маю рацію і сперечатись зі мною не можна.

Зустрівшися з іншими сотнями в штабі, а пізніше з. рештою стрільців моєї сотні, я докладно довідався, як воно справді було. Причиною поразок були фальшиві дані Шавули. Його відомості відповідали станові з-перед одного місяця. Він добув їх від переловлених польських розвідників. Розвідки в останній час перед акцією він не робив. У зв'язку з подіями на фронті, совєтські партизани перекинули значну силу (дві тисячі) з півночі на південь, щоб перетяти відступаючі німецькі колони німців на шляху Житомир-Рівне. Тому совєтчики мали протипанцерні гарматки. Польська партизанка начислювала біля шістсот чоловіків, а разом із совєтами дві тисячі шістсот. Отже, була велика різниця між справжніми силами та силами, які подав Шавула.

За наявности таких сил, совєто-польські партизани впустили наші відділи вглиб. Щойно в селі Мочулянка була для нас несподіванка. Там чекав готовий до бою один батальйон. На роздоріжжі стояла їхня застава з двадцятьох людей. Крук, що очолював похід, в перший момент узяв із тієї двадцятки шість полонених і повів за втікаючими наступ на село Мочулянку. Совєти підпустили їх близько до своїх окопів і вдарили. По нашому боці впало відразу двадцять п'ять, між ними сотенний Крука, Яворенко. Багато було ранених. Не маючи прикриття, сотні в паніці почали відступати. На таке становище Шавула вислав сотню Буревія на ліве крило і прибіг до мене, щоб я заслонив відступ. Сотні Крука не затрималися, а навпаки, здеморалізували ще й інші сотні, а тоді вже не було змоги зформуватися. Частина совєтів обійшла нас ззаду і відрізала нашим відділам відворот. Тому то я з боку совєтів мав слабий натиск.

Зайнятий в передній лінії, справжнього стану я не бачив, але решта сотень відразу пізнала загрозу. Отже, всі почали пробиватися "додому". Як розповідали, в них доходило з совєтами до кулаків і при тому полягло багато й наших і совєтів. Сотня Тополі, яку я залишив у резерві, також долучилася до відступаючих, так що ніхто мене не повідомив про відступ і я залишився сам із однією сотнею. Більшість моєї сотні під час маневрування також відлучилася і почали рятуватися кожний на власну руку. Біля мене, як я вже казав, залишилися самі відважні вояки. Відступаючи від інших, сотня Тополі підібрала за нашими залишену гарматку. Наш чотовий Байда, взявши коня від стрільця Хмеля, чудом якось урятувався. Візник Петлюрівець урятував життя трьом нашим раненим, яких віз на возі. Совєти перепинили його на дорозі, думали що він здається, але він, під'їхавши до них, ударив батогом коні, а сам з кріса вистрілив кілька разів по совєтах і таким способом вирвався.

Провезти ранених, що не мали при собі зброї, також вимагало незвичайної відваги й зручности.

В тій акції моя сотня найбільше потерпіла: було шістнадцять убитих і тринадцять ранених. Із усіх сотень було п'ятдесят чотири вбитих і понад сорок ранених. Ще два дні після акції деякі стрільці, розпорошені під час відступу, поверталися назад. Не повернувся лише наш політосвітник Степан. Мертвим ніхто його не бачив. Видно, десь заблукався і попав живцем совєтам у руки. Разом із ним згинули всі документи сотні, списки по прізвищах, усякі накази й розпорядження та хроніка відділу. Хоч усе було писане шифром, то совєти, напевно, відчитали, бо при ньому знаходився і ключ до "шифру".

Теренів для УПА ми не закріпили, зазнали лише великих, небувалих дотепер утрат у людях та зброї. Тим закінчилася виправа на Мочулянку.