ЧАСТИНА П'ЯТА

ПЕРЕД ФРОНТОМ

Фронт тріщав. Відступаючі німецькі троси й розбиті відділи та маса поліції і урядовців - це певний знак, що фронт уже близько. Совєти вдруге зайняли Житомир. Головне командування УПА дало наказ приготовлятися відділам і організаційній сітці до совєтської дійсности. Верещака скликав старшин і дав такі доручення: насамперед провести чистку по відділах від непевного елементу. До непевних належали деякі східняки, чужі національності, стрільці мало боєздатні і всякі слабодухи.

Відділи мали бути розчленовані на менші групи. Кожна сотня мала бути у визначеному терені й рахувалася до нього прикріпленою. Найбільшою бойовою групою мала бути чота. Командир чоти мусів тримати тісний зв'язок із сотнями. Кожна така чота мусіла знайти відповідне місце в лісі і копати для себе криївки. В одній такій криївці мав міститися один рій.

В тих же криївках мали міститися сухі харчі на час до двох місяців. Про місце криївки міг знати лише сотенний. Командир чоти про криївку інших чот знати не смів. Крім харчів, мали бути пороблені в лісі запаси одежі й зброї. До того, господарники УПА мали окремо від відділів перенести свої станиці в землю.

Були подані клички (лише командирам), щоб пізніше, як перекотиться фронт, можна було нав'язати зв'язок. Треба було для конспірації змінити свої дотеперішні псевда. Завданням відділу під час переходу фронту було підбирати залишену зброю і в конспірації вести пропаганду серед бійців червоної армії, щоб дезертирували до УПА і робили революцію.

Словом, розраховувано на розклад червоної армії. На тинах, будинках і придорожніх стовпах прийдеться розвішувати пропагандивні плякати і розписувати крейдою чи фарбами всякі кличі проти СРСР і Сталіна, а при тому проти націонал-соціялізму й Гітлера.

На початку творення УПА говорилося, що німці розіб'ють совєтів та вкінці самі знесилені впадуть. Тоді УПА матиме можливість провести революцію. Тепер, із наближенням совєтського фронту, виникла інша теорія. Німці вже війну програли, але ще бороняться і в кінцевій своїй агонії, поки дійдуть до Берліну, до решти ослаблять совєтську знеможену армію і знов таки будуть вигляди на революцію. Совєтська армія, при зустрічі із заходом взагалі, а з упівською програмою зокрема, піде на клич боротьби проти сталінського режиму. Роки війни і сила силенна жертв відібрали бійцям усяку охоту до дальшої війни. Зрештою, вони знають, що після перемоги життя в СРСР не покращає. До тих міркувань доходила ще дуже важлива можливість, що англо-американці, після поконання Німеччини, зударяться напевно з совєтами, бо демократизм і комунізм - це дві протилежності. Тоді тим більше УПА має бути готова і має своєю поставою вирішити долю української державности.

Покладалося також і на те, що аліянти цього разу нас мусять визнати,- помилка з першої світової війни більше не повториться. Зрештою, ми вже маємо наявні сили УПА і готову адміністрацію та цілий державний апарат. При тому було постановлено дезертирів червоної армії до УПА не приймати (між ними могли бути агенти і провокатори); направляти їх до рідних місцевостей і там вони нехай організують визвольну боротьбу. Якщо до УПА перейде ціле військове з'єднання з командирами червоної армії, то дати їм вказівки, щоб діяли самостійно, без пов'язання з сіткою УПА.

Якийсь час відділи УПА в підсовєтській дійсності мали не виходити на поверхню життя. Не треба було відразу зраджувати наявности своїх сил перед ворогом. Пізніше, коли фронт покотиться далі і командування УПА зорієнтується в ситуації, тоді прийдуть накази і розпорядження, що далі роботи. Передбачалося вести боротьбу з совєтами так само, як і з німцями. Армії не зачіпати, лише нищити НК.ВД і партійних.

Тепер було наказано вести серед населення пропаганду за те, щоб наші люди не йшли в совєтську адміністрацію. Хто осмілиться нарушити зарядження, розстрілювати, як провокатора і зрадника; словом, не дати можливости совєтам зорганізувати адміністрацію. Населення також увесь свій дорібок, як харчі, збіжжя і одежу мало закопати в землю, в криївки. Голод мав також бути одним із чинників. боротьби з совєтами. Селяни й так, уже за німців, закопали все в землю і кожна хата мала викопані криївки, а деякі поробили підземні ходи із своїх хат, щоб мати вихід в разі нападу німців. Отже, в зв'язку з тим зарядженням люди стали кротами і рили землю. На випадок совєтської облави в селі, люди мали тікати в ліс. Окрему увагу зверталося на знищення непевного елементу серед населення, який міг би в майбутньому наповнити ряди сексотів.

На питання Верещаки, чи ми хочемо вертатися до групи Південь, чи залишитися тут і відразу братися до роботи, я і Крук висловилися за те, щоб повертатися на рідні нам терени. Верещака був дуже незадоволений з нашого вибору, але залишити нас не міг.

Згідно з зарядженням провести чистку в відділах, я звільнив з двох сотень двадцять п'ять хлопців. Передусім я керувався тим, що найкраще пережити фронт у своїй місцевості, тому звільнив тих, що вступили до мого відділу тут, на місці і тих, із східніх земель України. Ситуацію, до совєтської дійсности, я з'ясував на збірці сотень, а пізніше говорив окремо з тими, що залишилися. Я вважав, що все виконав згідно з зарядженням, але пізніше вийшла з цього "історія".

ЗНОВ НА КРЕМ'ЯНЕЧЧИНІ

Перед відходом на південь приїхав до села Топчі головний командир УПА Охрім. Він з усіма командирами окремо розмовляв, закликаючи по черзі до кімнати. Яка тема розмови була з іншими командирами, я не знаю. Мене питав він про настрій стрілецтва в сотнях, чи можемо в такий скрутний час на них покладатись і чи рейд на схід дав нам певний досвід, який можна б використати в боротьбі з московською окупацією. Далі говорив, щоб ділитися своїми враженнями та думками з іншими командирами, звертати увагу на справність організаційної сітки, дещо: і наладжувати на місці, а речі поважнішого характеру звітувати до вищих командирів УПА.

На другий день після відправи в командира Охріма, ми з Круком вирушили на південь - додому. Легкоранених я забрав зі собою, а тяжкоранених залишив на місці в Червоному Хресті. Сумно було вертатися додому, до своїх відділів, без багатьох своїх товаришів, з якими разом вирушили в похід. Здавалося, так мало минуло часу, а стільки змінилося. Коли ми перший раз ішли в незнану нам дорогу, скільки надій леліяв кожен! Мало хто думав, цю не повернеться додому. Майже кожен думав, що здобуде собі славу і повернеться героєм, а не один гадав, що події підуть так скоро, що не треба буде вертатися, а відразу піде на Київ. Сьогодні проріджені наші ряди не дуже сяяли щастям, бо не знали, що їх ще чекає, хоч і верталися по трьох місяцях у свої сторони. Мимоволі кожний думав про рідних, про жінку, наречену, дівчину. Мені самому тривожно билося серце за Іру, чому вона не відписувала, чому інші нічого про неї не писали. Я ж дав доручення Бурлаченкові, щоб віднайшов Іру, щоб зайшов до мене додому, але він ще не повернувся. Різне думалося: може Іра вже не жива, а може... не хотілося вже вірити.

Осіння грязюка і дощ до решти псували настрій. Вертались ми тією самою дорогою, що йшли сюди. В селі Бугринь трапилася мені історія з комендантом СБ. Переправилися ми над ранок через Горинь і почали шукати квартири на день. В одному гарному великому будинку я хотів помістити ранених. Заходжу в хату, а господиня прикладає пальця до уст, мовляв "тихо, бо пан комендант сплять". Відкриваю двері другої кімнати,- на ліжку лежить розібраний "пан комендант", а біля нього спертий на стіну кріс, а на кріслі лежить пістоля.

Я чемно звертаюся до нього і кажу, що прошу звільнити кімнату для ранених мого відділу, що затримався тут на постій. Пан комендант зміряв мене очима і каже: "Ця кімната зайнята, прошу не перешкоджати мені спати". Не можу описати люті, яка мене огорнула за таку відповідь. Піднесеним голосом, стримано, але тоном наказу кажу:

- Прошу негайно спорожнити кімнату.

На обличчі СБ-івця появилось обурення, змішане із здивуванням, як хтось сміє до нього, коменданта СБ, таке сказати. Але, вичитавши в моїх очах повну рішучість, за Хвилину мовчки почав збиратися, брязнув дверима і вийшов.

Найбільше здивувало це господиню. Вона ніколи не думала, що такого пана може хтось вигнати. Пізніше, коли переконалася, що я не начальник СБ, стала мені розповідати: ото, каже, він живе в нашій хаті більше місяця, ніде не їздить, лише до нього приїжджають люди. Що-небудь не може він з ними їсти, завжди заказував собі молочко, сметану і кожний раз на обід курочку. Вона мусіла міняти за збіжжя у чужих людей, бо її кури всі поїв.

Отаке то, думаю, робиться на тилах. Дуже жалував, що я його не заарештував, навіть зі злости забув записати псевдо. Але все таки я пізніше подав записку про цей район до штабу УПА. Далі по дорозі ми мали малу сутичку з мадярами. їхав якийсь обоз біля села, де ми стояли. Мадяри заскочили в село їсти. Ми їх так гідно привітали, що не всі встигли від'їхати.

Перед селом Плоска ми зустріли Бурлаченка з транспортом цукру. Цукор вислав командир Еней для групи Схід. Група Південь виконала акцію на Мізоч, де здобула біля десять тонн цукру. Сам транспорт із цукром я направив на місце призначення, а Бурлаченка долучив до сотні. Відібравши доручення, які ним передали Еней і Черник для мене, я почав розпитувати його про мої особисті справи. Бурлаченко, як мій близький товариш, не хотів без підготовки відразу всього говорити, але нарешті сповістив мені дві болючі новини. Іри він не віднайшов, командир Черник не хотів про неї розповідати. Від знайомих довідався, що правдоподібно Іру розстріляла СБ. За що й де, невідомо, лише усталено нашими спільними знайомими, що СБ її арештувала і що з того моменту про неї слід загинув. По акції на ліс у серпні, після чого я вирушив на схід, німці забили мого брата Петра. Брат, як завжди, залишався дама. В часі акції німці несподівано в'їхали в село. Втікаючи, Петро був прострілений у руку і зловлений німцями. Німці, не довідавшись від нього потрібних даних про УПА, змасакрували його і після знущання, в лісі застрелили. По кількох днях удалося родичам його відшукати, але тому, що акція ще була не скінчена, поховали його там же.

Втрата Іри і брата пригнобила мене цілковито. Мені хотілося вертатись назад на схід і там десь у бою згинути. Ненависть до німців і до СБ була така ж велика, як жаль за братом і Ірою. В мені щось бурилося - кров ударяла в голову. Раз почувався цілком зломаним, то знов жадоба пімсти заливала розум. Мені здавалося, що всю лють і злість виладую на командирах Чернику і Енею. Одначе, свої почування я стримував у собі.

Бурлаченко далі оповідав мені, як його дома оточила польська поліція, а він вискочив вікном на двір. Коли поляки верталися до міста з награбованим добром з його хати, Бурлаченко зробив на них засідку і забив трьох поліцаїв. Увечері трупи були закопані і, таким чином, три поліцаї згинули без сліду. Дуже цікаву вістку Бурлаченко розповів мені в таємниці від інших товаришів сотні. Виявляється, що мельниківці в конспірації творять відділи української партизанки. Багато з мельниківців здезертирувало з УПА. Втекли Жарина, Хрін і Орлик.

На закінчення питає Бурлаченко, як нам до того всього поставитися? Тому, що я був перевтомлений прикрими враженнями, а справа вимагала ґрунтовної аналізи, я попросив почекати.

На постій затрималися ми в селі Верхів. Одержавши доручення зі штабу групи Південь, Крук перебрав від мене сотню Тополі і відійшов з курінем на Крем'янеччину. Мені було наказано перейти з сотнею до села Гульча Чеська, а самому зголоситися до штабу по нові накази. В Гульчі Чеській я вперше зустрівся з назвою ЧПА "Чеська Повстанча Армія". На все село було лише кілька озброєних чехів, але вони гордо себе називали ЧПА та пояснювали, то вони борються в рядах УПА, як окрема національна група, проти окупантів, їхнім політичним провідником був колишній посол до польського сойму (прізвище мені невідоме) з села Квасилова. В дійсності, то була чеська самооборона сіл, зорганізована на наказ УПА. Чехи на Волині, як я пізніше довідався, були взагалі великими опортуністами. Німцям віддавали контингенти, щоб не наражувати себе, помагали й УПА. Треба одначе їм признати, що вони зберігали повну невтральність. Випадків вислуговування на користь німців майже не було.

Під час постою в цьому селі стрілець Грім, чех, що був у моїй сотні парадував перед чехами як "японський бог", розповідаючи землякам про свої героїчні подвиги на сході.

Штаб Енея в тон час був у селі Святець, тож я взяв їздового Придорожнього і поїхав звітувати. Не доїжджаючи до села, в лісі зустрів Енея та Черника; вони, в охороні почоту, звідкись верталися. Зі стриманим віддихом, пришпиливши коневі боки, під'їхав я голоситись. Еней стримав свого коня, вислухав, посміхаючися стиснув руку, сказав "дякую", та "прошу говорити про дальші справи з другом Черником". На тому закінчилась офіційна сторона рапорту і ми всі рушили в напрямку штабу. Дорогою Черник розпитував мене про деталі походу на схід. Я з свого боку розпитував його про всілякі новини політичного характеру. Скора їзда часто переривала розмову і так ми перескакували з теми на тему.

В мене весь час було бажання в першу чергу довідатися про Іру, але чомусь бракувало цивільної відваги запитати про неї. Черник же, читаючи мої думки, сам, нарешті, досить дипломатичне почав розповідати про наслідки німецької акції на ліс і при тому згадав про Іру: "Знаєте, вона, як і всі дівчата... Вас не було... З часом забудете, а зрештою є ще й кращі". Мені похололо в душі, бо я не міг второпати, що саме з нею сталося. На думку приходило якесь неоправдане підозріння, але сильна любов до неї заперечувала натяки Черника. На моє питання, хто є "той", Черник хитро знизав плечима: "котрийсь із командирів".

Оббризкані болотом в'їжджаємо в село. Постові та стрільці, що ми їх минаємо, витягуються перед нами на струнко. На подвір'ї хати, де був штаб, підходить до Енея гарно одягнений, з чорною шапкою на голові та доброю зброєю якийсь, видно, командир і доповідає:

- Друже командире, сотенний Гордієнко зголошує своє прибуття на наказ.

Почувши псевдо, я зміряв очима того Гордієнка, що про нього я вже давно чув, як про дуже відважного командира. "Гарний хлопець", подумав я собі, йдучи з Черником до хати.

Командир Черник, як начальник штабу групи Південь, вислухавши моє звітування, розмовляв зі мною дуже сердечно. З розмови я побачив великі зміни в його поглядах на УПА. Це вже не був той Черник, що так розпинався за партійну лінію. За порівнюючи короткий час він виріс на людину широкого горизонту. "Шкода, - казав Черник, - що наші українські сили не сконсолідовані в такий відповідальний час. В розгорненні роботи я бачу, як сильно відчувається в наших рядах брак української інтелігенції. Потенціял низів зростає з кожним днем, а ми не в стані обсадити відповідальні пости відповідними людьми. Життя нас випереджує, ми ледве встигаємо в'язати кінці справ, які ставлять нас перед пост-фактум. Визвольна боротьба українського народу розрослась до широких маштабів та охоплює майже всі українські землі. Ось у серпні 1943 року, після вашого відходу на схід, у нас була делегація від повстанців, які діють на Лівобережжі. Вони просили дати їм інструкції щодо дальшої боротьби та окреслити їм програму, в ім'я якої вони мають провадити свою боротьбу та пропаганду між народом, їхні кадри складаються з колишніх офіцерів та бійців червоної армії і під оглядом військовим вони цілком дають собі раду, лише не мають політичних провідників. Ця група, в числі п'ять чоловіків, пробилась через східній фронт та пройшла таку довгу дорогу з такою поважною місією. Ці люди заходили до відділів, що оперували в Холодному Яру, там дали їм організаційну кличку і просили посилити їх людьми, які вели б постійну політичну роботу. За їхніми словами, народ східніх областей України дуже зактивізувався, особливо в час відступу німецьких армій та повернення сатрапів. Він ніяк не вірить, що совєти втримаються та надіється на швидкий зудар совєтів з аліянтами.

- Восени ми створили, - далі продовжував Черник, - АБН (Антибольшевицький Бльок Народів, Конференція відбулася на Поліссі). В наших рядах борються окремі національні відділи грузинів, узбеків, вірменів, калмиків та азербейджанців. Практична користь із них невелика, бо ми їх тримаємо здебільшого як залоги по селах. В акціях із німцями їх також не використовуємо, хіба що вони з власної ініціятиви щось роблять. З другого боку, цей бльок має величезне політичне значення як тепер, так і на майбутнє. В зв'язку зі зближенням фронту, ми повинні робити приготування до совєтської дійсности. Спочатку буде важко, але пізніше все наладнається. Я певний, друже Макс, що розпочате нами діло стоїть на добрій дорозі і що ми зможемо перебороти всі труднощі. В нашій боротьбі нас підтримує народ, а в ньому укрита величезна сила".

його останні слова збудили в мені оптимістичний настрій і я почав відходити думками від мого особистого життя до вищих "матерій". Навіть Іра в дану хвилину була мені дуже далекою.

Наша розмова тягнулася до півночі, тому я вирішив заночувати тут. Довідавшися про присутніх моїх знайомих при штабі, я пішов на квартиру Юрка. Курінний Юрко вже місяць працював при штабі Черника. Як завжди, він мав багато роботи, тому й сьогодні я його застав при звітах. Зустрілися ми з ним як старі приятелі, так що ціла ніч минула нам на розмовах. Вранці перед виїздом я бачився ще з Гаркавенком. Він був у кінному відділі полковника Данька, що стояв на охороні штабу. Звичайно, приємно зустрітися з старими друзями та пригадати про недавнє минуло. Наприкінці мені захотілося відвідати своїх батьків, щоб, закінчивши все особисте, знов заглибитись у роботу.

Якраз падав перший сніг. Коні робили свіжий слід у дорозі на Антонівці. Я був зовсім загублений в думках. Похвали в штабі та якась пошана до моєї особи з боку друзів, що я з ними зустрівся, розвіяли мій внутрішний бунт за Іру. Одначе, коли ми переїздили через ліс Болярні, Придорожній перервав мовчанку спогадами подій цього місяця, знов відновився переді мною образ Іри і я відчув, що забути її не зможу. Ніби на виправдання самого себе я змінюю думки, переходячи на брата Петра, і чомусь мені підійшли сльози під горло. Кожна доріжка, кожне село нагадували мені про неї...

Дома зі сльозами на очах розповідала мені мати про мученицьку смерть Петра. Його могила ще й сьогодні в лісі.

Я був чомусь дуже зрівноважений під час розповіді про цю родинну трагедію. В мені кипіла, однак, лють та ненависть до німців. Смерть Петра відсвіжила в мені жадобу пімсти за тисячі замордованих українців.

Мати пожурилась, подумала та й почала трохи заспокоюватися. Згодом почали сходитись сусіди і пішла розмова. Населення стало поволеньки висловлювати своє незадоволення з УПА та скаржитися переді мною насамперед на СБ, що забороняє брати з лісу дрова, та на велике число "шарварків", що їх вимагали для "хлопців". "За жодної влади, кажуть, стільки не вимагали, як тепер. До міста наші не пускають, так що сидимо вже давно без соли, цукру, сірників та гасу. Як дальше жити?" - питають.

Для мене це були нові речі. Цілком зрозуміло, що ніхто з селян мені перед тим нічого не говорив, бо, напевно, боялися, але свої люди казали про все. Можливо, що це явище було місцевого характеру. Тому я намагався виправдати УПА перед селянами. В дечому вони були праві. Наприклад кажуть вони: "Ви озброєні вояки і вам що? Ви відповідаєте самі за себе. Наробите катавасії та й підете, а ми з жінками та дітьми мусимо залишатися на місці. Натерпілися від німців, а тепер прийдуть совєти й перенось горе й далі.

Я почав пояснювати наші важкі умови та, що бачимо всі труднощі й намагався довести необхідність жертв при побудові України.

Селяни все ж таки обстоювали свій погляд, кажучи: "немає сили, не треба було починати" і т. д. Я ж просто вважав, що вони не розуміють справи і тому думають дуже обмежено.

Мати жалувала за господарськими будинками, що нам їх спалили німці. Я вже мав досить цих скарг та хотів якнайшвидше вирватися з дому.

Вертаючися ще того самого дня до відділу, на могилі мого брата поклявся я перед його тінню помститись ворогам за його смерть.

Після роззброєння мельниківських відділів, їхні мало-численні відділи продовжували все таки існувати. Ця невелика горстка відданих своєму Проводові та своїй політичній концепції людей ніяк не могла погодитися з бандерівською дійсністю. В районі села Верба (Дубенщина) оперував невловимий відділ в числі сорок осіб, очолюваний поручником Малим. Він був добре озброєний (мав одну гарматку) та був пострахом для німців та СБ. Ближче про нього, одначе, нічого не було відомо. Такий невияснений стан цих відділів тривав до пізньої осени.

Німці, "поборюючи рух УПА", винищували волинські села та розстрілювали цивільне населення. В'язниці були переповнені українцями. Поляки брали активну участь у нищенні українців. Німці взяли їх собі за помічника, вірного в боротьбі з українцями.

Деякі особи з організації ОУН "М" на місці, з заломанням німецького фронту, вважали за доцільне порозумітися з німцями для врятування решти населення та припинення того спустошення, що його ворог наносив нам. В листопаді 1943 року в Луцьку відбулися переговори з німцями і тоді там було устійнено, що ці люди мають право організувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизанів та інших диверсійних банд, які нищать українське населення. Перша організація такого відділу, що звався "Українським Легіоном" відбулася на Крем'янеччині в селі Сапанові. Цей легіон після кількаденного свого існування випустив крем'янецьку в'язницю і повів гостру акцію проти польського терору. З Крем'янеччини цей відділ перейшов на Луччину, звідкілля одна сотня відійшла на Цумань, де відбулась сутичка її з регулярними частинами совєтської армії. Друга сотня виїхала до Грубешова на боротьбу з польськими бандами. Розгортання дальших дій Українського Легіону нехай опишуть його учасники. Я згадую про це для повноти картини збройної боротьби на українських землях.

Тому, що мій відділ був на відпочинку, я взявся в перших днях його внутрішньо упорядковувати. На окремий наказ штабу господарник групи Південь Столяр видав зі складів УПА всі необхідні речі бійцям (одяг, взуття, пасту і т. д.). Я особисто дістав від нього гарний білий кожух та козачу шапку. Ранених із своєї сотні відіслав на пункт Червоного Хреста на Дубенщину, а легко ранені та хворі залишилися в селі Обгів.

Було суворо заборонено видавати стрільцям відпустку додому, одначе хлопці просилися і я, ставлячи себе під велику загрозу, давав відпустки. Писав посвідку, що стверджувала завдання даного стрільця в даній місцевості, і хлопці точно дотримували слова та на означений час верталися до відділу. Такі саме посвідки я видав для своїх найкращих стрільців Хмеля та Стира, бо за них я був більш, ніж певний, що дотримають слова, але сталося інакше.

Я дістав від командира Черника грипса з наказом негайно вирушити з сотнею в напрямку села Угорськ та пов'язатися з іншими відділами УПА. Акція мала бути звернена проти відділу мельниківців, що пішли на угоду з німцями і тепер роззброюють наші відділи та тероризують "наших людей". Згідно з даними розвідки, їхній відділ має сто двадцять осіб, добре озброєний та знаходиться в селі Миньківці. Дальші інструкції мали ми отримати на місці.

О двадцять другій годині я вже був із сотнею в селі Забара і тут зв'язковий з почоту Черника передав мені наказ затриматися. Згодом прибув і сам Черник. З якоїсь причини акцію відкликано. В мене був пригноблений настрій. Невже, думаю собі, мельниківці могли піти на таку дорогу? Ця відомість мене приголомшила. В розмові Черник питав мене, чи я знаю такого Коника і що він собою уявляє.

- Подібні до нього люди,- пояснював Черник,- псують справу визвольної боротьби. Безсилість спихає їх у прірву. Що ви скажете на це?

Ясно, що я був такої думки і висловив своє повне обурення.

Цілком випадково зустрівся я в Обгові з комендантом польової жандармерії Прутом та з його дружиною Тоською. Вони не могли мені, на жаль, також вияснити вчинків мельниківців. Розповідали мені про Хрона та про інших, які залишилися в УПА і що до них бандерівці дуже погано ставилися, тому й не диво, що вони втекли. Історія ж, чому й як вони пов'язалися з німцями, ніяк для нас не була зрозуміла.

Пані Тося при тій нагоді перший раз розповіла мені історію про Іру. Під час акції на ліс, Іра була залишена з раненими в одному селі, яке оточили німці. В такій ситуації рятувався кожний як міг. Іру ж урятував сотник Гордієнко, що лежав там хворий. Пізніше, коли все в терені успокоїлося, СБ наводила порядки, при чому Іру обвинуватили в дезертирстві та хотіли розстріляти. Правдоподібно Іра врятувалась та виїхала до Лавова.

Для мене ця вістка була радісна, одначе зв'язок із сотником Гордієнком змушував мене перевірити цю вістку. Мені залишилося лише дістати вичерпуючі інформації від близької Іриної подруги Троянди. "Вона - каже пані Тося, - буде знати всі подробиці".

Поява мельниківців скоро заглухла, але Хміль та Стир не верталися до відділу. Довго мені доводилося подавати неточні звіти про стан сотні, поки на двох стрільців менше число не ввійшло в свої права. Незатертим залишився одначе в сотні спогад про відважних і гарних бойовиків.

НА ТИЛОВИХ ПОЗИЦІЯХ

На середньому відтинку східнього фронту німці на короткий час затрималися. В групі УПА-Південь велися приспішені приготування до підсовєтської дійсности. Останніми днями відбулися таємні переговори з мадярами. З мадярського боку приїздив в Будапешту якийсь доктор, що особисто оглядав деякі наші відділи, нашу "індустрію" та приглядався до справности "державного апарату". До чого вони договорилися, мені невідомо. Командир Черник розповів мені в таємниці, що ми дістали від них добрі радіоприймачі та договорилися про дотримування невтральности між УПА й мадярськими частинами. Мадярський дипломат був захоплений оглядом УПА. Це пояснюється великою наявною силою УПА, з нею мадяри мусіли числитися при відступі, а з другого боку - зі зміною свого ставлення до німців. Мадяри хотіли зберегти свої сили, тому й шукали порозуміння з УПА.

На нараді штабу, що відбулася в присутності всіх командирів, провідник Волошин виголосив реферат на тему:

"Наше становище на тлі міжнародніх подій". Між іншим, він сказав таке:

- Визвольна боротьба охопила весь континент Европи. Югославський, французький, бельгійський та навіть австрійський народи ідуть тією самою дорогою, що й ми. Упадок Німеччини неминучий, як і упадок Совєтського Союзу. Лише питання часу лишається відкритим. Цей час ми мусимо перетривати.

Крім політичної доповіді, на цьому засіданні були обговорені такі справи: а) ведення точної перевірки людей по відділах, б) розподіл відділів та закріплення за ними певних теренів на підсовєтську дійсність, в) виконання та побудова криївок для людей та замагазинування харчів і важкої зброї, г) зміна тактики боротьби з німцями, а саме - бити безпощадно партійців, СД та Гестапо. До вермахту ставитися з певною толерантністю. Не нападати на поодиноких вояків, захоплених у полон, вищих офіцерів вимінювати на українських політв'язнів. Звичайних вояків та підстаршин роззброювати, звільняти та уможливлювати їм вільний поворот на батьківщину.

Вище наведеними постановами щодо німців УПА хотіла показати, що ми не виступаємо проти німців як народу, лише ведемо боротьбу з партією, що хоче нас поневолити та взагалі веде до знищення людства. Друга ціль - щоб німецькі вояки при сутичках не ставили опору, а піддавалися, знаючи, що їм, крім роззброєння, нічого не станеться. Ця постанова мала практичний успіх та виправдала себе.

Далі було схвалено вести переговори з українською поліцією, евакуйованою німцями зі східніх областей, та перетягти її на наш бік. Ця акція мала в деяких місцях позитивні наслідки. Кожний командир відділу мусів посилати щоденно звіти до штабу про стан людей, про ведення занять під час постою, в разі акції - докладний опис її та звітувати про свої спостереження, про справність сітки в терен і подавати відомості про ворога. В дебатах наприкінці наради було схвалено заборону пити горілку в УПА. Ця пропозиція зустріла певний опір, пройшла, однак, більшістю голосів.

УПА мала бути передовою армією світу.

Для мене особисто ця нарада закінчилася найбільшою неприємністю. Верещака при всіх подав до відома, що відходячи з його терену, я звільнив із свого відділу п'ятдесят хлопців і то самих східняків. Головний командир УПА Охрім дав наказ групі Південь мене покарати за демобілізацію відділу. Командир Черник у присутності штабу дав мені за це догану. Від права апеляції я відмовився. Незаслужена кара була для мене дуже болюча. Неприємно за неї було також Енею та Черникові, вони ж мусіли знати, що я виконав лише наказ.

Кілька днів пізніше мені доводилося судити дезертирів з моєї сотні. Вони ще в серпні 1943 року відстали по дорозі на схід. Я до них поставився лагідно. Присуд кари смерти замінив їм на догану в присутності відділу та вислав їх до карної сотні В'юна, що стояла в селі Велика Мощаниця. Щоденні вправи та гостра дисципліна мали зробити з них загартованих та відважних вояків.

Не знаю, з якої причини штаб групи Південь дав мені наказ змінити транспортову сотню Вернигори та привезти з Дубенщини двадцять тисяч амуніції, що мала прийти з Галичини. Цим наказом вражалася моя амбіція, як командира бойової сотні. Транспортні та господарські сотні не мали такої популярности та пошани, як бойові. Однак, мене підтримувала зіграність хлопців та бойова традиція і я на решту махнув рукою. В такому, назагал апатичному настрої я вибрався з двома чотами на Дубенщину. Зв'язок Беркута діяв справно і я без жодних пригод добрався до села Хотинь. Транспорт амуніції з Галичини, що я його мав перебрати, чомусь не приходив, і я, щоб якось провести час, разом із Бурлаченком почав відвідувати своїх старих знайомих. Завідувач "індустрією" на Дубенщину, мій шкільний товариш Скит, частував нас спиртом (цю продукцію хвалив сам мадярський представник), а ми, не дивлячись на заборону, не могли встоятися перед цією спокусою. Хлопцям жилося також не зле. В селі Острів мешкала Литвинова наречена Богданна. Хоч я її не знав, все ж таки її батьки та вона сама були мені близькі. Одного вечора (це був грудень) я з Бурлаченком, прив'язавши коней до плота, зайшли до них у хату. З приходом гостей господарі підкрутили блимаючу лямпку та попросили сісти. Зразу мені було якось ніяково і я не знав, з чого почати розмову. З цього мене визволив, як завжди, веселий Бурлаченко. Гарна чорнобрива панночка стояла, спершись плечима до столу та не спускала з мене очей. Я собі дивився на неї, то знову розглядався по кімнаті. Витворилася напружена мовчанка. Ми вдвійку одночасно інстиктовно думали про Литвина. Перша відважилася Богданна і запитала тремтячим голосом, чи я називаюся Макс.

- Я, каже, вас пізнала відразу... Ви виглядаєте так, як мені описував Литвин, його вже немає.

Не витримала й заплакала. Родичі та сестра Оксана почали й собі хлипати. Ми з Бурлаченком взялися їх заспокоювати.

До пізньої ночі згадували ми про різні пригоди з життя Литвина, що був таким близьким нашим приятелем. Щирий жаль родини з приводу його смерти прив'язав мене до них назавжди.

Я від'їхав від них із повним душевним заспокоєнням. Від того вечора я став постійним гостем Острова.

Десь Бог надніс командира артилерійського відділу Березу. Зустрівши мене, відразу вчепився з пропозицією: давай розіб'єм німців у Берестечку.

- Я слихал о твоих успехах на востоке, і я уверен, что ми зто сделаем. Моя артиллерия - без отказа. Ты знаєшь, что я только сам в том терене й до сих пор не мог найти партнера.

Трохи ризиковно було робити акцію без дозволу вищого начальства, не виконавши свого основного завдання, але сама історична назва Берестечка мене притягала і я дав Березі свою згоду.

Зараз на місці опрацювали ми плян акції. Ситуація була така: в Берестечку була залога німців та поляків, разом біля сімдесят осіб. Три кілометри від міста, в державному маєтку, знаходилося ще тридцять осіб залоги. Наші сили: дві чоти та відділ артилерії, що складався з трьох 76 мм гармат та одного кулемета "максима".

Першим об'єктом нашого наступу мав бути маєток Ренчина. На другий день о годині третій пополудні, артилерія Берези окопана на краю ліска, розташованого за два кілометри на південний схід від Берестечка. Один мій рій (2-ої чоти Сагайдачного) був від південного заходу міста, а я, переправившися через річку Стир з неповними двома чотами, розташувався на висотці біля маєтку. Недалеко від мене, за горбком стояло понад шістдесят порожніх возів. Було умовлено, що Береза обстріляє з гарматок фільварок, а потім перенесе вогонь на місто. Коли стемніє, він мав вислати до міста свій важкий кулемет, щоб разом із висланим роєм дразнити німців. За той час я мав упоратися з залогою маєтку та поспішити їм на допомогу, заходячи цілком з протилежного боку в місто.

Тоненька верства сухого снігу ледве прикривала замерзлу землю. Хлопці цокотять зубами, чекаючи гарматнього пострілу. Домовлена година давно минула. В маєтку йде робота своїм шляхом. Якраз кінчають молотьбу стирти. Починало сутеніти. Люди, що працювали коло молотарки, кінчали роботу та розходилися по хатах. Надворі ходила пара озброєних людей з охорони. Раптом почувся постріл гарматки і понад нашими головами зашипіло стрільне. Озброєні німці зникли з очей. Потім друге, третє - та три нараз вибухають на подвір'ї маєтку. По кількох хвилинах стріли перенеслися на місто.

Вже час, думаю, зірватися та бігти, коли Береза змінює напрямок вогню та кропить знов по маєтку. Зв'язку немає, єдине спасіння прилягти до землі. Хлопці клянуть Березу. Нарешті, ми дочекалися і без особливого бою зайняли маєток. Залога сховалася в мурованому будинку та мляво відстрілювалася. Стрілець Яструб підліз до ворожого гнізда з в'язкою гранат і кинув її в хату. Вибухло, щось затріщало, німці з поляками стали енергійно стріляти. Почали вилітати гранати на подвір'я. Я дав наказ кулеметним вогнем не дати їм відстрілюватися, а решті хлопців приступити до ліквідації майна. За три години вози були наладовані всіляким добром та з двома автомашинами (вантажною та легковою) з паливом від'їхали в напрямку села Боремель. Хлопці осідлали пару расових коней, молотарку підірвали гранатою та підпалили будинок. З малою жменькою уцілілих із залоги не було часу кінчати і ми направилися до міста. В Берестечку вулиці були порожні. Німці сиділи в замку тихо, як щурі. Була темна ніч. Здобути мурований будинок було недоцільно і ми, походивши по місті, як переможці вернулись через міст до нашої вихідної бази.

Береза потирав з задоволенням руки та запевнював, що бляшаний дах замку в Берестечку побитий його артилерією на решето. Після цієї акції на Берестечко, навколишнє населення мало спокій від грабунків. А господарники збагатили свої запаси. Школа шоферів УПА в селі Гоноратці придбала до вправ автомашини. Береза здійснив свої мрії, а я поки що роз'їжджав легковою машиною по знайомих. Відвідав Журбу, Невинного, Борулю у Волковицях та інших. Найбільше радів Бурлаченко, що міг похвалитися перед людьми як знаменитий шофер. На закінчення наших поїздок автомашиною, ми відвідали козацькі могили. Недокінчена гарна церковця та кістки наших славних предків зробили на нас дуже велике враження. Перед війною поляки не давали нашій молоді відвідувати цю місцевість, а ми в таку хуртовину мали змогу ще раз відвідати поле бою гетьмана Хмельницького та полковника Богуна.

Минуло три тижні, а транспорт амуніції не приходив. Я дістав експресом від Черника грипса, в якому він пише: передати чоти заступникові, а самому негайно прибути до штабу. Я налякався, подумав, що це певно в зв'язку з акцією на Берестечко, про що я подав у звіті. Думаю, будуть знов карати. З горя випив горілки та возом виїхав до штабу. Вранці, вже цілком тверезий, зголосився до польової канцелярії. Черник, трохи блідий з перевтоми, цілком несподівано для мене сказав, що штаб групи Південь призначає мене на коменданта школи підстаршин.

- Чекайте дальших наказів у справі тієї школи. В міжчасі беріть свою одну залишену чоту, заквартируйтеся поблизу села Збитень та ведіть переговори з українською поліцією, що там розташована. Коли Вам це вдасться, відберіть від них зброю, а їх самих направляйте на контрольні пункти УПА в село Залісці, де вони перейдуть школу наших політвиховників.

Все для мене було ясно і я наступного дня взявся до виконання завдання. Найбільш визначився в цій справі мін чотовий Денис та політвиховник Безталанний. Продовж кількох днів десятки українських поліцаїв Сумської области перейшли на бік УПА. Прикро було лише відбирати від них зброю, бо ці люди ніяк не хотіли з нею розставатися.

Січень 1944 року. Наближалися Різдвяні Свята. Становище на східньому фронті примушувало передбачати незабаром прихід большевиків. Група УПА-Південь була загально приготована до нової ситуації, але приходили свіжі відомості від груп, більш висунених на схід, і не в одному треба було щось поліпшити або змінити. Деякі відділи були вже за фронтом.

З практичних вказівок виходило, що треба якнайбільше роздрібнити відділи (включно до роїв), та криївки добре замаскувати і сполучити підземними ходами, щоб в разі заскочення, можна було тікати. Ідеальна криївка мала б бути тоді, коли б на входових та виходових отворах росли корчі, або невеликі, пересаджені з землею дерева. З того виходило, що треба було живцем закопуватися в землю.

Бурлаченко повернувся з чотами і моя сотня до куті мала вже готові землянки. Скільки це коштувало поту, пробити замерзлу землю, знають лише ті, що це робили. Незабутній Свят-Вечір та перший день Різдва святкували ми всі разом у селі Обгові. Був весь наш штаб, його відділ охорони та дві бойові сотні: сотня Докса та моя. Виставивши сильні застави, решті стрілецтва було дозволено спокійно їсти Вечерю. Трудно мені передати, який настрій панував в наших рядах. Родини, в яких ми були розміщені по квартирах, нагадували нам рідне гніздо і туди, хоч в уяві, кожний з нас переносився думками. Пістоль при боці та кріс, спертий на долівку, пригадували реальну дійсність. Одначе, пов'язавши все разом, ми творили собою одну суцільну родину, що мала одну ціль. Стрілець на варті, командири, господарі-були близькі між собою. Недалекі окремі постріли німецьких вартових нагадували нам про присутність ворога на нашій землі.

Найбільш приємним спогадом Свят-Вечора були для нас святочні дарунки з Галичини. Кожний стрілець та командир УПА дістав маленький пакуночок, а в ньому поздоровну карточку з Різдвом Христовим від X. чи У. Часто траплялися листівки до незнаного стрільця від незнаної дівчини з бажанням щастя в боях з ворогами. Не за добрі цигарки чи тісточка була наша подяка. Нам дорога була пам'ять про нас, наших братів-українців.

На перший день Різдва був сильний мороз з вітром. На подвір'ї біля церкви стояли піші відділи УПА, а за ними, зараз же за плотом, був вишикований кінний відділ полковника Данька. В церкві відправлялася Служба Божа. На тлі білих зимових плащів, що в них були вбрані стрільці, чорніли чоботи, ремені та наїжена зброя. З церкви було чути протяжний голос отця Іларіона та коляди, що їх виконував хор. Після Служби відбулася дефіляда. З правого боку вулиці, посередині села, була збудована трибуна. Там стояли командири групи Південь: Черник, майор Щупак, а посередині між ними - гості з Проводу УПА, поручник Грицай та провідник Волошин. Кожний відділ маршував парадним кроком повз трибуну, дивлячись в очі начальству. То була остання нарада УПА-Південь під німецькою окупацією. Дальші події були більш ускладені та нагадують мені Кам'янецьку добу в історії Уряду УНР.

На другий день Різдвяних Свят Бурлаченко, з наказу штабу, перебрав мою сотню, а я виїхав на нове призначення.

ШКОЛА ПІДСТАРШИН

Школа підстаршин УПА-Південь містилася на хуторі Зелений Дуб. Приміщенням для школи служили два перенесені з села будинки; вони стояли далеко в полі, в глибокому рові майже непомітно. Великі дерева закривали їх навіть від літаків.

Перші дні на пості коменданта школи були для мене дуже важкі. Необізнаний із цією ділянкою роботи, брак технічного матеріялу - давалися в знаки. Я просто тужив за сотнею, за друзями, з котрими був так зжився, і за тим простим, повним небезпек життям вояка. Накладений однак на мене новий обов'язок вимагав чогось більшого. З цим треба було помиритися і я взявся до праці.

Всіх курсантів було сімдесят. При виборі курсантів, відділи УПА, що їх висилали, трималися засади, щоб курсанти являли собою найбільш добірний людський матеріял, але зброю давали їм найгіршу. Звичайно, за інших умов, із цим чинником можна було миритися, бо різні зразки зброї також необхідні в наших умовах, але дійсність вимагала постійної готовости до оборони не тільки кожного відділу, але й школи також. Кожний командир, висилаючи стрільців до школи, давав їм найгіршу зброю, намагаючись залишити ліпшу при відділі.

На інструкторів цієї школи командир Кропива призначив мені колишнього майора червоної армії Байду, старшого лейтенанта грузина Альошу та двох старшин, що закінчили старшинську школу УПА "Дружинників".

Не зважаючи на тяжкі умови, навчання почалося згідно з наміченим пляном. Майора Байду я призначив своїм заступником. Він, як колишній штабовий старшина червоної армії, був дійсно батьком школи. Я доручив йому головний предмет: польову службу. Крім того він віддано та щиро допомагав нам радою та ділився своїми знаннями. Ми його любили і між нами настали якнайліпші відносини. В частих дискусіях зі мною Байда висловлював жаль з приводу нашої політичної колотнечі, його думка, як національне зрілої людини, була дуже глибока. Він казав:

- Для мене, як ви кажете, східняка, партії не існують. Для мене дорога сама назва УПА. І в тому розумінні хочу я себе бачити як українця-патріота. Свій військовий фах я знаю, бо був у червоній армії двадцять років, ще від малої дитини, а тепер хочу прислужитися своєму народові. Батьки мої повмирали під час голоду, я залишився сам, нема мені куда вертатись. Наші ж люди вирятували мене з німецького полону в Рівному, де мені вже смерть заглядала в вічі - за тих людей я й готовий загинути.

Щоденно від обіду до пізньої ночі курсанти копали криївки в недалекому лісі. Навіть день Нового Року провели ми цілою школою в лісі при праці. Маючи улюбленого коня "Ваську", як пам'ятку з під Берестечка, я їздив у вільних годинах до Троянди в сусідньому селі. Мені було приємно слухати від Іриної приятельки оповідання про неї... Вона, вияснюється, була мені вірна до кінця. Навіть просила передати мені, що вона мене не забула.

Так прийшли Водохрищі, а разом із ними нові події.

Загін большевицьких партизанів, числом до чотириста осіб, несподівано перейшов від Шепетівських лісів люкою фронту та врізався в німецьке запілля, а тим самим - у терен дій УПА. Прикриваючися нашим ім'ям, їм удалося перейти через села Кунів, Вілія, Переморівка, Велика Мощаниця та Обгів. По дорозі розстрілювала дика орда наших зв'язкових, станичних та ранених стрільців у шпиталях УПА. Вона ж, вирізувала цивільне населення. Грабіж та насилування жінок були на порядку дня. Поява їх у нашому терені викликала деякі політичні події, що були нам ножем у спину. Всі окремі національні відділи з АБН групи Південь, що були якраз розташовані в тих місцевостях, перейшли на бік совєтських партизанів, розконспіровуючи наші зв'язки і людей та склади УПА. Хоч відділи не були сконцентровані та приготовані проти добре озброєних партизанів, одначе і в цьому заскоченні командування групи Південь зорганізувало енергійний спротив орді. Стягнені наші відділи відкинули большевицьких бандитів разом із зрадниками, з великими втратами для них, назад, звідкіля вони прийшли.

Вище наведені події зачепили і нашу школу. В день Голодної Куті приїхав до мене Гамалія, інструктор саперної школи підстарший УПА, яка містилася недалеко від нас, у лісі біля села Лубенський Майдан (комендантом цієї школи був Горностай). З доручення Кропиви, я мав тримати з цією школою постійний зв'язок та провадити, в разі потреби, спільну оборону, взаємно обмінюючись інформаціями про ворога. Базуючися на даних розвідки штабу, Кропива радив мені бути обережним та провірити висунуті на схід села. Я виконав наказ і того ж самого дня над вечір старший лейтенант Альоша повернувся к декількома людьми з розвідки. Все було спокійно.

В день Водохрищ прийшли такі самі донесення від інших, мною висланих, людей. Над вечір майор Байда попросив звільнення до свого знайомого в селі В. Мощаниця. Разом із ним поїхав також Альоша. Нічого лихого не передбачаючи, я дав дозвіл і вони від'їхали санками. Тому, що всі стрільці по черзі хворіли на коросту і в мене появилися на тілі якісь прищики, я намастився смердючою мастю й ліг спати. Вдосвіта приїхав зв'язковий та розповів нам сумну вістку: совєтські партизани, зайнявши село, де був майор, оточили його хату. Альоша пропонував здатися, але майор Байда відмовився і, відстрілюючись, вискочив через вікно в садок і був би врятувався, коли б не куля зрадника Альоші; він стрілив йому в потилицю і сам здався совєтам. Своєю смертю майор Байда довів відданість ідеї визвольної боротьби. Нікчемний же зрадник Альоша пішов разом із своїми земляками.

Щойно перед обличчям небезпеки я відчув різницю між зіграною моєю давньою сотнею та стрільцями, що були в школі. Останні події дуже погано вплинули на їхній бойовий настрій. Мала спаяність курсантів та брак доброї зброї послаблювали мої надії та певність в людях.

Наступні ночі я вирішив провести з людьми в недокінчених землянках. Можна було передбачити, що Альоша зрадив місце школи та криївок совєтам, то все ж таки в лісі було безпечніше. Зв'язок зі штабом був перерваний, так що я абсолютно не орієнтувався в ситуації. Продовж двох днів до нас доходили лише кулеметні та мінометні постріли. Мені якось знудилося сидіти в лісі і я поїхав до першої найближчої хати, щоб поголитися. Тільки встиг намилити бороду, коли влітає господиня і каже, що совєти біля садка. Я, захопивши зброю, вискочив в самій сорочці на подвір'я. Сам не ,знаю, як я вискочив на коня і як не злетіло відпружене сідло. Поза будинком гнав, не оглядаючись, до найближчого рову. Заїхавши за дерева, стримав коня і думаю: невже це совєти? Приглядаюсь... Не дуже велика валка затрималася біля хати. Кілька чоловік зайшло цілком спокійно в середину. Жодних криків не було чути і я вирішив, що це можуть бути тільки наші. Через далековид пізнав поведінку своїх відділів і цілком сміло повернувся назад. Трохи соромно було вітатися з провідником Волошином; він в охороні Славкового відділу зв'язку їхав на захід. Від нього я довідався вперше, що наші витиснули совєтську банду та про те, що вона натворила. На моє запитання про Поля, провідник Волошин відповів, що вчительський персонал старшинської школи УПА Північ виїхав у Карпати. Після довгої розмови на різні теми, Волошин поїхав у свій бік, а я, підбадьорений його останніми словами "ні кроку на захід", повернувся до хлопців у ліс. Розумна та зрівноважена людина зробила на мене добре враження. Після випадку з совєтськими партизанами, в нашому терені з'явилися мадяри, але школа до кінця січня продовжувала навчання.

Щоб зліквідувати фронтову люку в лісовій смузі Остріг-Шумськ, німецьке командування кинуло одну мадярську дивізію, її матеріяльну частину захопила в Шепетівці червона армія, так що мадяри залишилися без усякого постачання і взагалі втратили охоту воювати за німців. Мадярські вояки являли собою жалюгідну картину, їхнє моральне заломання було корисне для УПА. Досить часто траплялося, що одну половину села займали мадяри, а другу повстанці. Слово "український повстанець" було кличкою, з якою можна було переходити через мадярські гарнізони на постої, чи крізь їхні застави на фронті. Наше населення міняло в них зброю за харчі, так що кожний господар чи юнак запаслися мадярськими гранатами, гвинтівками, а то навіть і важкими кулеметами. Часто мадяри здавалися повстанцям у полон, їх роззброювали й спрямовували на батьківщину.

Лютий 1944 року. Німецький східний фронт розвалювався. В деяких містах їхні війська намагалися ставити запеклий опір. В цей час УПА натрапляла на проблеми тяжкі до вирішення. Майже щоденно ставалися якісь зміни і вони перехрещували всі попередні пляни, а командування УПА було змушене видавати нові накази. В такому ж положенню була і школа підстаршин під моїм проводом. Неповний склад інструкторів, деконспірація місця постою та невідоме завтра припиняло дальшу працю школи. Командир Кропива наказав мені перенестися з людьми в Суражській ліс і там почати будову криївок. Гідні подиву були курсанти школи: вони без слова нарікання взялися на холоді наново до роботи. Через кілька днів я дістав наказ передати школу одному з своїх інструкторів, а самому зголоситися до Кропиви по нове призначення. Таким чином я розлучився зі школою. Дальша її доля в совєтській дійсності мені невідома. Переїжджаючи села, де були наші польові шпиталі, жаль мені було тих безсилих ранених стрільців: в таку хуртовину вони були практично віддані на ласку та неласку ворога, їх відсилали чим раз глибше в запілля, надіючися, що фронт переходитиме головними дорогами і вони залишаться в спокої. Розраховувалось також і на те, що наше населення буде ними опікуватися та не видасть на поталу большевикам. Зрештою, хто знає, як воно ще буде - подумав я собі дорогою та перенісся думками до мого нового призначення.

НА НОВОМУ СТАНОВИЩІ

Командир Кропива був у той час у селі В. Плавиця, його становище було: командир військового вишколу групи Південь УПА. Він призначив мене, з наказу штабу, своїм заступником. Таким чином, я знову почав працю в ділянці вишколу. Малий гурток людей, кілька підручників та карт.

Чистий папір та машинка до писання на столі селянської хати творили весь наш кабінет. Кропива часто їздив до штабу, привозив нові накази та вказівки, а я з хорунжим старшинської школи "Дружинників" Борисом писали інструкції вишколу та розсилали їх по відділах. На думку командування, час переходу фронту та початий підсовєтської дійсности треба було використати для вишколу стрілецьких та підстаршинських кадрів УПА. Наміри були добрі, але не було можливости їх зреалізувати. Події приходили швидше та в більш складній формі, як ми того сподівалися. Всі справи групи Південь, сполучені з переходом фронту, здавалися розв'язаними, крім справи української поліції зі східніх областей, що потрапила до нас. Після роззброєння вони були розміщені по селах, де переходили ідеологічний вишкіл. З наближенням ііідсовєтської дійсности важко було розв'язати це питання. Непровірені люди та остання катастрофа з АБН робили становище дуже скомплікованим. Це питання було порушене самими поліцистами. Рятуючися від загрози большевиків, вони вимагали від УПА повернення їм зброї. Зброя ж була вже похована і штаб відтягався з відповіддю. Тоді ці колишні поліцаї, зорганізувались у військовий відділ, вибрали з-поміж себе командирів та загрозили, що будуть роззброювати наші боївки. Цю свою поведінку вони обгрунтували тим, що не хочуть залишитися на поталу совєтам безборонними та що ліпше гинути зі зброєю в руках.

В селах Залізці, Сошиці та Забара зібралося їх біля триста осіб - факт, якого не можна легковажити, їхній гідний виступ та вияв охоти боротьби з совєтами промовляв сам за себе. Командування УПА почало ладнати конфлікт. Курінь поліції втілено до групи Схід і помалу почали стягати для них решту зброї від окремих станиць та боївок. До цієї справи також мав якесь відношення командир Кропива, бо висилав мене кілька разів з дорученням до провідника Леміша та полковника Ігоря, які очолювали в той час групу Схід, що була створена головним штабом на терені групи Південь.

Про вигляд роботи цієї групи Схід я довідався, коли був до неї приділений. А сталося це дуже скоро. Міста Рівне, а перед тим ще Луцьк були вже в руках совєтів. Мадярська дивізія, що прикривала наше запілля, майже цілком здалася совєтам у полон. Таким чином дорога совєтам була відкрита. Запільні німецькі частини зробилися наприкінці кусливі, як мухи. Розстрілювали людей та грабували все, що їм траплялося під руку. Наші відділи, чекаючи приходу большевиків, сиділи тихо, але на терор треба було реагувати. Так, наприклад, сотня Тополі розбила біля села Тилявки одну хватську групу німецької жандармерії, що наслідку з мадярами виїхала на села грабувати. В тому ж часі одна чота розвідки УПА збила під селом Боложівка німецького літака "Шторха", який чомусь обстрілював ліс. Ці факти були проявом чуйности та відпорности УПА на насильства ворогів. Тактика передових німецьких частин на фронті щодо УПА була цілком інша. Зв'язкові групи Північ розповідали, що були випадки, коли німці шукали порозуміння з окремими командирами наших відділів та навіть залишали по лісах їм зброю. Це була ознака, що німці набираються під кінець розуму, але вже було запізно. Наше завдання було - приготуватися якнайліпше до боротьби з новим окупантом. Про нові сутички з німецькою армією ніхто вже не думав. Одначе, близькість совєтів з півночі та відкритий фронт на нашому відтинку поставив нас знову в важке становище. Не всім відділам УПА та людям з організаційної сітки вдалося залишитися у призначеному терені. З посуванням фронту, вони відтягалися назад, так що на нашій території зробилася надмірна концентрація людей. З цієї причини штаб УПА впровадив різні зміни. Вони почалися, власне з евакуації зайвих відділів УПА в глибше запілля. Деякі ж відділи пересилалися через фронт у совєтське запілля. Першою була вислана сотня Тополі, що мала перебратися через фронт у Вінницьку область, а звідти в т. зв. Трансністрію. Як це все відбувалося та які були труднощі переходу, подаю докладно.

В половині лютого, з наказу штабу групи Південь, командира Кропиву відкликали на становище Начальника Штабу групи Схід, а на його місце призначено мене. Тому, що я мав залишитися в тому терені та тут перечекати перехід фронту, мені було доручено тримати зв'язок із поодинокими відділами, а саме-сотнями Бурлаченка, Гамалії, В'юна та Докса, зі школою підстарший, школою саперів, кінним відділом полковника Данька і сотнею Панаса, що прибула з Дубенщини. Щоб не було надто великого концентрування відділів, я вислав, з наказу штабу, сотнями Гамалії та Панаса в ліси під саме місто Крем'янець, а кінний відділ полковника Данька - в район Почаєва. Залишилося мені подумати лише про самого себе. Перед тим, як командир Кропива мав відійти, я мав створити для себе почот.

Звичайно, кожний командир підбирав собі найбільш відважних та ідейних стрільців і старшин, з якими сміливо можна було ділити долю і недолю. В даному випадку я стягнув до себе одчайдухів з колишньої моєї сотні (теперішня Бурлаченка) кіннотників Кулю і Хмару. З цими друзями я був певний, що живцем совєти нас не візьмуть.

Кропива від'їхав, а я з його людьми перенісся до села Антонівців. Ішли вже бої за місто Дубно. В цей час до села Лубенський Майдан, де стояв штаб групи Південь, прибула частина школи старшин УПА "Лісові чорти". Різдвяні Свята школа провела біля села Степаня. Пізніше перенеслася на Волинь, де продовжувала навчання. В зв'язку з наближенням фронту навчання перервано, школу поділено на групи, якими вона прийшла на Полісся (південь - північ, схід-захід). Кожному стрільцеві видано свідоцтво про закінчення скороченого курсу старшинського вишколу. Штаб групи Південь УПА розподілив більшість із них по різних відділах, а двадцять два курсанти були приділені Кропиві.

Мені також були потрібні допоміжні фахові сили на майбутнє. Тож до мене прибув командир Кропива, з хорунжим Житнім і курсантами. Щоб знати, куди та до чого вони надаються. Кропива доручив мені перепровадити їх клясифікацію. Кожного по черзі я закликав до кімнати та відповідно до військового ступня їхньої освіти й військової виправки, давав їм свою оцінку. Мою увагу звернули на себе кілька курсантів, між ними вибрав я собі до почоту трьох: Брута, Громенка та Сурмача. Перший був з центральних земель України з міста Умань, два останні - волиняки. Всі три мали закінчену середню освіту. Решту курсантів забрав до себе Кропива й виїхав у напрямку села Забари, куди перенісся весь штаб.

Фронт наближався, стріли було чути щораз ближче. Села завмерли в тиші очікування. Люди сиділи по хатах та прислухувались, як за кожним пострілом важкої зброї бренчали шиби в вікнах. Те напруження та очікування вимотувало нерви. Хотілося уже якнайшвидше пережити цю неминучу бурю. Мимоволі ставало чомусь страшно і людину тягло до гурту найближчих товаришів.

Стрілець Куля крутився на дворі та прислухувався. З його обличчя ніколи не можна було розпізнати, що він має на думці. Можна собі уявити, що переживали в дану хвилину відділи, розташовані в лісах по землянках: може ще чекали, а може вже й змагалися з ворогом.

Я ще раз сконтролював у думці дані мені завдання та нищив різні записки з своєї польової пляншетки. Моя добра ознайомленість із тереном додавала мені певности виконання накладеного на мене обов'язку. Але даремні були роздумування та пляни. Приїхав зв'язковий від Кропиви; він писав мені в грипсі, щоб я разом із своїм почотом прибув до штабу. Коли я виїздив із села, в моєму домі залишилася сама стара мати. Брати пішли в ліс. Скільки разів я вже прощався з матір'ю? Чи доведеться й цим разом щасливо вернутись до неї?

У віддалі трьох кілометрів від села Мала Пловиця були вже большевицькі партизани, чи навіть стежі червоної армії. Чути було виразно кулеметну стрілянину з обох боків. Це була з нашого боку сотня Бурлаченка. Вона перша в тому терені наткнулася на совєтів. І так ми вирушили з місця під звуки ворожих скорострілів, що нас супроводили аж до кордону з Галичиною.

На хуторі Діброва, біля села Забара, застав я штаб у неповному складі, бо він уже був, властиво, розв'язаний. Начальник штабу Черник залишився в околиці Крем'янця. Командир Кропива залишався на місці, а мене приділено до групи Схід на місце Кропиви. Так ми, домовившися на скору руку про зв'язок та встановивши кличку, роз'їхалися кожний у свій бік. Як подавала розвідка, село Залісці було заняте большевицькою партизанкою, що йшла весь час попереду совєтського фронту та боляче нам дошкуляла.

Одним словом, почалася нова дійсність.

Провідника Леміша та полковника Ігоря я віднайшов у селі Тилявка. Деякі сотні зводили вже неуспішні бої з совєтською партизанкою. Брак зброї в сотнях української поліції та змішані відділи з боївками й організаційними людьми, творили повне замішання. Провідник Леміш дав наказ відтягнути всю ту масу в запілля та навести порядок. Все те негайно треба було виконувати під натиском совєтських партизанів так, що я абсолютно не встиг увійти в суть своєї праці на становищі шефа штабу. Перед самим відходом, до наших відділів долучилися сотні Гамалії та Панаса, що не могли втриматися на призначеному їм терені. Як на злість, вкрилася земля глибоким снігом. Чорні сліди саней та стрілецьких колон протяглися в напрямку на захід.

Я їхав з почотом окремо від відділу. По селах на видних місцях будинків і на тинах виднілися написані різноманітними фарбами та різної величини літерами кличі пропаганди УПА українською та російською мовами: Смерть Гітлеру та Сталіну! Долой войну, да здравствует мир! Смерть фашизму та комунізму! Хай живе самостійна Україна, Кавказ, Білорусія, Грузія та всі інші поневолені народи СССР!

Ідучи біля села Рибча, полковник Ігор мав намір знищити підступом це польське село, але поляки були обережні та добре озброєні, і цей намір не вдався. Так ми доїхали до Вишневця, де місцева боївка підпалила замок Вишневицького. Жаль було дивитися, як горіли пам'ятки нашої минувшини. Червоні язики вогню огортали поволі гарну будівлю. З гуркотом завалилася на моїх очах найкраща частина замку - "тафльова заля". Історична будівля впала жертвою наказу: - палити всі великі будинки, які могли б служити приміщенням для штабів совєтських військ, а пізніше для їхніх державних установ.

Дальшими місцями нашого короткого постою були села Коханівка та Вербовець. Знайома місцевість та люди нагадували мені про мою колишню тут посаду управителя маєтку. З цікавості я заїхав був на Княжину. З під снігу стирчали мури та обгорілі комини спалених будинків. Лише півтора року минуло з того часу, коли я виїхав звідси на Полісся, а скільки подій відбулося за цей час! Чи можна було передбачити, що на цьому місці залишиться лише згарище?

Совєтські партизани невпинно посувалися за нами. Села Куськівці Великі, Янківці та Москалівка й ряд менших сіл були вже зайняті ними. Полонені совєтські партизани розповідали, що численність їхнього загону досягає трьох тисяч осіб. Головним завданням цього загону було прочищати терен від УПА, провадити розвідку та перетинати шляхи сполучення німецької армії в місцях, де червона армія провадить наступ. Щоб не виявити власних сил, ми вирішили відтягнутися під самий волинсько-галицький кордон у село Колодне. Дальший відступ був недоцільний, бо кінчалася територія Волині - терен дій відділів УПА. В Галичині в той час боротьба збройних сил щойно набирала розмаху, їхня дотеперішня назва була "Відділи самооборони".

Кордон охоронявся "гренц-шуцами". Німецька адміністрація в Галичині була ще на місцях, а нам необхідно було числитися з німецькою армією, що тримала фронт. Ми були весь час у буфері двох противників, а вони - рано чи пізно - на нашому відтинку (фронтова німецька люка) мусіли зустрітися, а це означало б наше знищення. Внутрішній стан наших відділів являв собою не дуже відрадну картину. Зустрічні бої з совєтськими партизанами під час відступу значно вичерпали наші скромні запаси амуніції, так що на стрільця припадало лише по п'ять набоїв. Перехід фронту в совєтське запілля був також не такий простий. Свого часу вислана сотня Хмари повернулася назад розбита та долучилася до нас у Колодному. Запляноване нами розподілювання більших відділів на малі не вдалося і, навпаки, число наших відділів з кожним днем зростало. Командир Кропива, а кілька днів пізніше також командир Еней не втрималися на своїх місцях, де задумали перебути фронт. Один і другий прибули до нашої групи.

Совєтські партизани досить докладно обшукували терен за українськими повстанцями. Командир Кропива пережив такий випадок: совєтські партизани оточили його вночі з почотом у хаті, де він ніяк не сподівався наскоку. Люди з його почоту загинули. Йому ж самому вдалося, завдяки його непресічній відвазі, вискочити надвір; в білизні та босий пробіг по снігу п'ять кілометрів, аж поки не дістав у близькому селі одягу.

Беручи під увагу ситуацію, провідник Леміш скликав штаб на нараду. Результатом наради були такі постанови:

1) Зорганізувати один бойовий курінь та посилити акцію проти ворогів, щоб здобути зброю.

2) Вислати організаційних людей на свої терени, або долучити їх до відділів.

3) Решту окремих сотень перекинути при найближчій нагоді в совєтське запілля.

4) Посилити працю політосвітників серед населення.

5) Створити вишкільннй сектор у курені.

6) Закупити у Львові ліки та щеплянку протії тифу.

7) Заплянувати акцію на Збараж, де мали бути захоплені банк, аптека та харчові й одягові магазини. В разі вдалої акції, ми надіялися вирівняти та поліпшити жалюгідний стан матеріяльного забезпечення наших відділів.

Штабові групи Схід підлягали в той час тринадцять сотень, враз із тими, що перебували вже в совєтському запіллі. В селі Колодне було в той час п'ять сотень, з того одну сотню Хмари розформовано поміж іншими сотнями так, що властиво там був один курінь та одна окрема сотня. Разом із почотами, польовою жандармерією, господарськими відділами, розвідкою, організаційними людьми та санітарними частинами в Колодному було около дві тисячі осіб.

Командир Кропива зайняв після наради знову становище шефа штабу, мені ж було доручено функцію оперативного старшини штабу. Курінним призначено Наливайка, політосвітником куреня - Лимана, вишкільним при курені - Андрія, сотенним першої сотні куреня - Панаса, другої - Гамалію, третьої Житнього. Сотенним окремої сотні був Грабенко. Головним командиром усієї групи залишився надалі полковник Ігор.

Розпочалися дії. Найкращі сотні або чоти, забезпечені забраною з решти відділів амуніцією, висилали ми на заставу в навколишні села, висунуті від нас на схід, з ціллю здобути зброю. Розвідчі відділи совєтської партизанки намагалися проникнути в наш терен, отже наше плянування виявилося доцільним. Щоденно в наші руки потрапляла здобута від совєтів зброя та полонені. Відділи поволі поповнювали свою зброю. Лиман віддано працював день і ніч над пропагандивним матеріялом та підбирав людей. Я зайнявся розробкою пляну акції на Збараж.

Командири та провідник Леміш були перетяжені роботою. Складалося загальне враження, що село Колодне являється однією з наших "пашківських республік", тільки в складніших обставинах. СБ також відновила свою нормальну працю. Прокурор Смок та один із його високопоставлених підвладних, Підкова (Лук'янчук Андрон із села Забара) не тільки впорядковували поточні справи, але кінчали різні залеглості. Однією з таких справ був свого часу виданий наказ головного командира УПА-Охріма про покарання курінного Крука за непослух. З наказу штабу був створений польовий суд; в його склад входив я, як старшина, як підстаршина - Корот та стрілець Омельчук. Тому, що курінний Крук не з'явився на суд, справа його розбиралася заочно. Акт обвинувачення курінного Крука був прочитаний прокурором Смоком і мав такий зміст:

Командир Охрім давав певні зарядження Крукові. Курінний Крук відповів, що тих заряджень не виконає тому, що вони є, на його думку, другорядного значення і що в першу чергу треба полагодити важливіші справи, а не займатися дурницями, що їх подає головне командування. Польовим судом був внесений вирок смерти, але тому, що Крук мав великі заслуги в новітніх визвольних змаганнях, кару смерти йому замінено виключенням його з рядів УПА та забороною вступу до останньої аж до часу, поки він, як громадянин, зможе бути покликаним до української армії.

Як член ОУН, він також мав стати перед організаційним судом.

Не знаю, чим пояснити такий дивний збіг обставин. Свого часу, коли роззброювали табір "мельниківців" в Антоновецькому лісі, Крук врятував мені життя, стримуючи лють Кропиви. Тепер мені довелося його судити. Командир Кропива за той час став моїм найкращим приятелем; він часто повторяв, що ніхто мене так не розуміє, як він.

БЕРЕЗЕНЬ 1944 РОКУ

Вже декілька тижнів в околиці Крем'янця та Вишневця появилися листи від німецького вермахту "Кампфгрупе Прютцман", що боронили Крем'янець, з пропозицією до командування УПА - розпочати переговори. Спочатку наше командування не надавало цьому жодного значення, однак останній лист, що його отримала організаційна сітка району Вишневець і в ньому німці гарантували недоторканість наших парляментарів, та наше критичне становище між фронтами, спонукали нас використати цю нагоду. Хоч це не було згідне з лінією політики УПА, одначе наші командири, за згодою провідника Леміша, вважали за доцільне ввійти в контакт з німецькою армією для самозбереження відділів.

Таким чином потягнення, яке зробили кілька місяців тому мельниківці, стало актуальним в бандерівців.

Отримавши відповідні інструкції з штабу, курінний Наливайко, Оля Горошко, Брут, два з почоту Енея та два з почоту Наливайка від'їхали до Крем'янця. їх озброєних та з тризубами на шапках, що сміливо в'їхали в місто, ніхто, на диво, не затримував. Переговори відбулися в приміщенні штабу, в відділі ІС вищеназваної кампфгрупи. З німецького боку в переговорах брали участь три старшини та один зондерфюрер. Першою точкою розмов наших представників були вимоги, щоб переговори проходили на принципі, перш за все, політичного порозуміння: по-перше- звільнити всіх політичних в'язнів, по-друге - визнати нашу боротьбу за визвольну боротьбу суверенної нації, третє - дати зброю для УПА. Щойно тоді наш головний провід зможе вступити з німецьким урядом у переговори в Берліні.

Після того, як німецькі представники заявили, що вони жодних політичних уповноважень із Берліну не мають та ведуть переговори лише в рамках інтересів даної групи вермахту, обидві сторони зорієнтувалися, що переговорів в ширшій площині провадити не можна. Такий оборот справи був передбачений нашими командирами, тому Наливайко договорився до такого: відділи УПА, що йому підлягають, окреслять приблизно терен своїх дій та дотримають невтральности. Німці з свого боку обіцяли те саме. Щодо зброї німецька відповідь була мало обіцяюча. На закінчення переговорів, наша делегація договорилася встановити спільну кличку між відділами Наливайка та німцями, щоб уникнути непорозумінь.

Ця домовленість не розв'язувала в жодній мірі наших вимог не тільки політичного характеру, але не давала нічого позитивного навіть для відділів у селі Колодне. Зваживши всі ці обставини, ми продовжували свій попередньо намічений плян, але і в тому нам не пощастило. Акція на Збараж потерпіла фіяско. Все було до акції докладно приготоване та обговорене. Не можна було передбачити невідповідної погоди. Це було причиною невдачі акції. В призначену на акцію ніч піднялася страшна завірюха і вітер кидав пригорщі снігу людям в очі. Надворі було абсолютно темно і сніг позамітав усі дороги. Провідники, що провадили наші відділи, втратили орієнтацію в терені і ми цілу ніч блукали по полях на немилосердному морозі та вітрі. Над ранок були змушені повернутися додому. В наслідок цього великий відсоток людей простудився.

Кінний відділ зв'язку, виїхавши другим напрямком на Збараж, виконав своє завдання: в'їхав на означену годину до міста, не знайшов там нас, як було передбачено, наткнувся на німецькі пости та в перестрілці втратив одного кіннотника раненим. На щастя, українська поліція в Збаражі була з нами в змові, також не почала акції; а то наші втрати були б ще більші. Чотириста змобілізованих селянських фірманок також простояли до білого дня під містом.

Звичайно, після кожної невдачі треба знайти винного та його покарати, тож сотенного Житнього перенесено до відділу розвідки, а на його місце призначено сотенним Вазона.

Через два дні після невдалої виправи на Збараж совєтський загін партизанів вийшов із нашого терену в напрямку на Тернопіль у Галичину, а їх місце зайняла 113-та сибірська піхотна дивізія 4-ої панцерної совєтської армії. Ця дивізія була перекинута сюди з румунського фронту. В перших днях наші застави успішно відбивали розвідчі загони совєтів, коли ж останні почали оперувати більшими відділами, ми були змушені рушитися з місця. За день перед нашим відходом з Колодна від нас виїхав у Галичину прокурор Смок та полковник Ігор, а його місце зайняв командир Кропива.

Дальшим місцем нашого короткого постою було село Старий Олексинець, де руїни старого замку служили нам обсерваційним пунктом. В цьому селі наші медики давали нам, командирам (на всіх не вистачало вакцини) останню ін'єкцію проти тифу.

Регулярна совєтська армія уявляла собою цілком що інше, ніж партизани. В білий день, при підтримці мінометного вогню, повели вони на нас наступ. Ясно, що нам нічого не залишалося, як тільки відступати. Але тут виникало питання: куди? З одного боку були совєти, з другого-близька лінія німецького фронту. Захищаючись від наступу совєтів та поборюючи малі совєтські частини розвідки, ми почали пробиватися в напрямку села Попівці. В цей час появилася зовсім близько нас сотня Тополі, що згідно з наказом мала вже знаходитись по другий бік совєтського фронту. Тому, що ми не могли збільшувати числа наших відділів у такій критичній ситуації, сотенний Тополя дістав вдруге наказ - за всяку ціну пробитися крізь большевицький фронт. Його дальша доля мені невідома, знаю лише, що в напрямку, куди він відійшов із сотнею, чути було запеклий бій.

Вночі, десь о другій годині, совєти стримали за нами погоню. Розпорошені наші відділи збиралися в селі Попівці. Перемучені та голодні стрільці порозходилися по хатах шукати їсти, більшість же з них прилягла відпочити, де попало.

Провідник Леміш, командир Еней та Кропива відбували якусь важливу нараду. Мені було ясно, що на роздумуванню лишилося лише кілька годин. Стрілецтво так само відчувало якусь загрозу, і тому кожен запитував своїх командирів, що буде далі? Сотенні приходили до мене з надією, щось довідатися, я ж сам знав стільки, що й вони. О четвертій годині ранку покликали мене до штабу. Провідник Леміш розказав мені схвалене рішення. Треба користати з ночі та негайно вирушити в дорогу. Сотня Грабенка має відійти до близьких лісів Крем'янця. Я маю перебрати від Наливайка курінь та, перейшовши німецький фронт, відправитися в Галичину. Далеко на захід відступати нам не вільно. Зрушений фронт покотиться дуже швидко й німці затримаються ще, можливо, на річці Буг. Для маневрування визначається мені лісистий терен між Бродами та Золочевом, найдалі - західня лінія Львів-Броди.

- Тому, що ви йдете на чужий терен, прошу пов'язатися там із місцевою організаційною сіткою, котра буде вам допомагати. Окремий зв'язок дістанете до провідника Волошина-Павленка і йому безпосередньо й підлягатимете. Після переходу фронту через ваш терен, ви, як курінь групи Схід, мусите повернутись на призначені вам терени центральних земель, про що точно довідаєтеся на поданому вам зв'язку з Крем'янеччини. Дійте далі самостійно, вважаючи на збереження людей та на виконання даного вам завдання. Коли будете мати труднощі при переході німецького фронту, можете покликуватися на переговори в Крем'янці та користуватися поданою кличкою. У випадку відновлення переговорів збоку німців, мусите тримати нашу політичну лінію далі відповідно до інструкцій, що їх мав Наливайко. Виступайте в своєму імені - командира одного з відділів УПА та старайтеся витягнути від німців якнайбільше зброї.

Тому, що я не виявив особливої охоти до виконання цього важкого завдання, командир Кропива, відійшовши зі мною на бік, умовляв мене, що іншого виходу немає, та що саме я мушу перебрати курінь. Курінний Наливайко, начебто слабо орієнтувався в умовах партизанської боротьби і йоги, щоб позбутися, відсилають в організаційних справах в Галичину, до провідника Волошина-Павленка. Командир Еней відходить на своє старе місце і має там законспіруватися, а Кропива та Леміш під'їдуть разом із моїм куренем вбік села Лідухів, де мають залишитися.

Над ранок, зібравши курінь, вирушили ми до села Лі-духів. Цілий день приводив я до порядку курінь. Насамперед зредукував до мінімуму число возів, бо їх нагромадилося в курені більш, ніж потрібно. Поробив запаси харчів та наказав відпочинок. На другий день увечорі думав зі свіжими силами переходити фронт. Кілька годин перед моїм відходом провідник Леміш, що був недалеко від села на хуторі, покликав мене ще на розмову. Доказував мені, між іншим, потребу праці над собою. Нам, каже, потрібно командирів, які б могли керувати більшими військовими з'єднаннями. Нам треба штабовиків. Треба нам підтягтися, рости. Ми не маємо військової академії і тому єдина можливість - вибиватися окремим одиницям у ході боротьби. Кожна революція мусить опертися на якісь регулярні частини, так, як, наприклад, повстання Б. Хмельницького спиралося на запорізьких та реєстрових козаках, так само в нашій сучасності таку ролю буде відогравати СС дивізія Галичина. Ми вже виросли з вузької партійщини. У вир визвольної боротьби включився весь український народ без різниці політичних поглядів. Початий УПА були переходовим моментом, коли треба було стихійність в народі направити в русло державної творчости та не допустити до пашківських республік і отаманщини. Тому деякі моменти були прикрі навіть для вас особисто, але я думаю, що ви ставите справу вище особистих амбіцій. Підете в Галичину, не дивуйтесь існуючим порядкам, бо Галичина, будучи в інших політичних та господарських умовах, мусіла провадити трохи відмінну політику супроти німців. Волинь та Полісся були базою наших змагань, де боротьба прибрала найбільших розмірів. В тому часі на всіх українських землях боротьба провадилася з деякою різницею в методах. Тепер, з відступом німецької армії, Галичина стане всім своїм комплексом проти нового окупанта. За Галичину ми можемо бути цілком спокійні, бо вона стояла і стоятиме на сильному національному грунті. Тепер у Галичині твориться велика кількість збройних відділів УПА. В цілості ми опираємося на дві воєнні бази: Полісся та Карпати. Час" який протягнеться до знищення большевиків аліянтами, ми напевно перетриваємо в лісі, а потім складуться умови до здійснення цілі нашої визвольної боротьби.

На тому ми попрощалися і я від'їхав до відділу. Провідник Леміш зробив на мене враження фанатика, якого мало подивляти, але треба й цінити. Його віра та переконливі слова справили на мене велике враження і я відчув, що ця людина не тільки може говорити, а й ні перед чим не завагається. Це мені найбільш імпонувало і він мені найбільше подобався з усіх дотеперішніх високопоставлених зверхників, що стояли на чолі УПА.

Коли я переходив із куренем у ночі кордон Галичини, наткнулися ми насамперед на невелику залогу "гренцшуців"; вони перелякалися нашої сили і не робили нам жодних труднощів. Налякані німці сиділи в своїй станиці тихо, а біля неї ми проходили в бойовому порядку без жодного стрілу. Далі ми натрапили на німецьку першу фронтову лінію, здовж шоси Підкамінь - Суховоля. В селі, через яке ми мали переходити, як пізніше довідався, стояла німецька сотня. Наші передові стежі, затримані їхніми постами, подавали домовлену в Крем'янці кличку, але німці не довіряли, вважаючи нас за совєтів. Вони готувалися до оборони. Не орієнтуючися, що собою уявляє німецький фронт на цьому відтинку та як розташовані німецькі частини і в якій кількості, я наказав зайняти оборону, а кількох своїх людей, що володіли німецькою мовою, вислав на переговори.

По годині часу вислані люди не поверталися. Тоді я вислав ще кілька чоловіків в село, а в наглядці за ними одного спритного стрільця, щоб довідався, що зробили німці з нашими парляментарами. Коли цей останній мені доповів, що наші люди роззброєні та заарештовані, я вирішив шукати іншого виходу. Відтягнув тихенько відділ трохи назад, розгорнув його в бойовий порядок, маючи намір силою перебитися через німецьку лінію. На щастя, я натрапив на фронтову люку і мені вдалося і цим разом без пострілу перейти небезпечне місце.

За кілометр до села Черниці ми вже були по другому боці фронту, тобто в німецькому запіллі. Тут до нас долучилися звільнені німцями парляментарі. Як виявилося, німецька залога, почувши від наших посланців, що нас є біля трьох тисяч (справді нас було понад п'ятсот), заалярмувала всю фронтову німецьку лінію та від штабу просила танків на допомогу. Наших же людей взяли, як закладників та грозили їм розстрілом. Щойно по кількох годинах прийшов зі штабу телефонний наказ затриманих наших посланців звільнити.. Від того, власне, почалась історія нашого сусідства з німецьким вермахтом.

На другий день нашого постою в Черниці, заінтриговані появою великого з'єднання УПА, німці почали ближче нами цікавитися. За даними їхньої розвідки, вони устійнили місце нашого постою та вислали до нас фон Гохштеттера на переговори. Тому, що з німецького боку офіцер фон Гохштеттер не мав широких уповноважень, а я не хотів у міжчасі порозумітися з своїми зверхниками, наша остаточна розмова буде відкладена на кілька днів. В цій розмові ми, однак, договорилися дотримувати повного невтралітету з обох сторін, спираючися на словах командира УПА та німецького офіцера. Кличка залишалася та сама, яку ми мали ще з Крем'янця. З німецького боку була подана пропозиція поповнити фронтову люку німецького фронту. З нашого боку я поставив насамперед вимоги постачання зброї та амуніції, потрібної для устаткування одного бойового куреня. Я застеріг собі, щоб командування німецькою армією не мало жодного правного відношення до нас та не впливало на хід дій нашого відділу. Ми мали провадити самостійно військові операції проти совєтів, німці ж мали доставити на домовлене місце домовлену кількість зброї та амуніції.

Занотувавши те все, фон Гохштеттер від'їхав до штабу своєї армії, а я для всякого випадку наказав розташувати свої сотні по селах, щоб не бути заскоченим. Збільшивши пости, я наказав допускати до себе лише тих німців, що зголосяться в справі переговорів. В оправі переговорів я написав, через зв'язок Шугая, одного грипса до командира Кропиви-"Миколи" (він змінив був своє псевдо), другого до Волошина-Павленка, а третього до повітового організаційної сітки Семена (його просив, між іншим, вислати мені на допомогу компетентного чоловіка). Ні від кого не було жодної відповіді.

В імені штабу 4-ої танкової армії, шефом якої був генерал-лейтенант Фангор, приїхав удруге фон Гохштеттер, але цим разом з капітаном Гюбнером та старшим лейтнантом Ріхардом. Німці робили ті самі пропозиції, обіцяючи дати зброю навіть на кілька тисяч стрільців, лише не відразу. Вони, щоправда, дотримали частинно своє слово та прислали нам триста крісів, шість максимів, декілька легких кулеметів, три сотенні, два батальйонні міномети та амуніцію до них, а також сто тисяч патронів. Все це була совєтська зброя. Тому, що німці не доставили всієї обіцяної зброї, я при наступній своїй зустрічі з їхніми зв'язковими офіцерами відмовився закрити їхню фронтову люку, не маючи протипанцерної та протилетунської зброї і заявив, що відходжу за кілька днів у глибше запілля. В міжчасі я нав'язав був зв'язок із Кропивою, що знаходився все ще в буфері між двома фронтами. Він мені написав, щоб не провадити разом з німцями жодних спільних акцій, щоб не скомпромітуватися перед совєтами, бо совєтська пропаганда і так трубить, що бандерівці-це німецькі прихвостні. Переговори вести тільки для здобуття зброї. Коли я відписав йому, що частину зброї вже отримав, моя зв'язкова Оля Горошко принесла мені відповідь: "Леміш отримав наказ від Волошина-Павленка перервати переговори з німцями та трактувати їх далі, як наших ворогів. Від себе наказую Вам перервати переговори, які провадите, та застосувати тактику підпілля. Зброю, що залишиться після дозброєння куреня, прошу переслати на Волинь до села Л." Сотенний Гамалія з однією із своїх чот відвіз уночі зброю (триста крісів, чотири максими, два міномети та тридцять п'ять тисяч набоїв) на вказаний Кропивою пункт. Після його повороту я стягнув курінь за село Черниці, що лежали далі від фронту в лісовому комплексі південних Бродських лісів. В той час червона армія витиснула з Крем'янця групу Прюцмана та наближалася до Бродів. П'ятий полк СС дивізії Галичина був кинутий у бій проти совєтів під Суховолею.

В запіллі німецького фронту знову появилася червона партизанка. До мене прибули стрільці розпорошеного п'ятого полку дивізії Галичина з проханням прийняти їх до УПА. Беручи під увагу власне скрутне становище, я не міг брати на свою відповідальність позитивного для них рішенця. З моїми зверхниками зв'язок був перерваний. Зрештою, я сам не мав місця з власним куренем. Наші передбачення швидкого посунення фронту не справдились. На відтинку лісової смуги між селами Суховоля-Залужці німці далі не були в стані закрити своєї фронтової люки. Вони намагалися створити провізоричну оборонну лінію вздовж шоси Броди - Золочів. Я опинився з куренем знову у буфері між двома фронтами. Щоб орієнтуватися в становищі німецького фронту та могти захищатися від переслідувань сильних загонів совєтських партизанів методою маневрування в терені, я наказав командирові розвідки Житньому посилити працю розвідчого відділу при курені. Житній змобілізував усі можливості, навіть старі бабусі ходили в розвідку. Розташування ворожих сил у близьких селах було нам добре відоме, але наміри штабів обох сторін лишалися для мене таємницею. Далі відступати не було куди. Єдиним виходом із цієї ситуації я вважав пересилку відділу через совєтський фронт у запілля. Першу сотню Залізняка (він заступив сотенного Вазона), я вислав у напрямку Чорного Лісу, що лежить на кордоні Галичини та Волині на висоті села Колодне. Згідно з відомостями, які я пізніше отримав від його раненого чотового Івченка, на сотню Залізняка під час постою ще на німецькому боці,- по донесенню місцевих поляків, буцімто це є совєтські партизани, - напав один відділ СС дивізії Галичина. Були великі втрати людей з одного й другого боку. Після бою, коли відділ СС довідався, що вони помилково билися з УПА, не один стрілець із дивізії СС плакав за пролиту братню кров та клявся в душі помститися полякам. Дальша доля цієї розбитої сотні мені невідома.

Далі я вислав сотню Панаса в напрямку села Лідухів. Сам же я залишився з сотнею Гамалії. В межичасі совєтська партизанка займала всі сусідні села. Тиснучись найближче до німецької передової лінії, дійшли ми до села Голубинці, де розташувався відділ розвідки Житнього, а я з рештою відділу зайняв кілька хат під самим лісом за річкою. Виставивши кулеметні гнізда до нічної оборони, сотенний Гамалія запевняв мене, що цього разу можемо спати спокійно. Невеликий відділ розвідки совєтських партизанів, якби й появився, то нам нічого не зробить. Надворі ішов густий сніг та панувала непроглядна тьма. Десь опівночі затріщали наші кулемети. Я, навіть не підводячись з ліжка прислухувався до стрілянини. Сплячі біля мене товариші з почоту також не рухались. Постовий, що стояв надворі коло хати, навіть не вважав за доцільне мене турбувати, бо сутички з совєтськими партизанами мали ми кілька разів на день. А тим більше тепер, коли оборона була пришикована ще з вечора, не було, здавалося б, жодної причини до неспокою.

Раптом почали розриватися міни. З детонації вибухів можна було встановити, що це був батальйонний міномет. Всі піднялися. Прибіг сотенний Гамалія. В ту хвилину вибухнуло недалеко від хати гарматне стрільно. Я наказав негайно відступ до лісу. Надворі безперервно йшов сніг та, потрапивши на обличчя людини, топився і неприємна вода текла людям за комір. Відділ відступив у порядку до лісу, де до нього долучилися кулеметники і борсаючись у снігу, стиха кляли тяжкого "дьохтяра". Амуніційні тарахкали своїми вже неповними дисками. Совєти перенесли вогонь тяжкої зброї вбік, так що ми могли спокійно просуватися далі. На цей раз ми мали справу з регулярними частинами червоної армії.

Тому, що всі близькі села були зайняті совєтами або німцями, нам залишився лише один вихід - заглибитися в ліс. Дві доби перебували ми в лісі. Брак харчів та холод примушували нас щось діяти. Докладних даних про розташування ворога взагалі не було. Командир Житній та кілька людей з його відділу встигли все таки відступити своєчасно з Голубинців. Я знайшов на карті одну гаївку і ми рушили туди з надією знайти хоч дах над головою. Хоча ця гаївка й лежала на краю ліса, ми все ж таки мали в ній притулок протягом двох ночей. Це був порожній будинок, проте з цілими вікнами та печами. Хлопці моментально заглянули у всі куточки та знайшли кілька мішків картоплі. Стало зовсім весело. Дочекавшись вечора, затопили в печи та почали пекти картоплю. На другий день, відпочивши, вирішив я поділити сотню на чоти та по одній переправляти їх за фронт. Я вислав у напрямку Підкаменя чоту Летуна, а сам залишився з рештою відділу. До нас повернулася наша героїчна розвідниця Оля, що її в ночі були захопили совєти. Вона розповіла нам, що це була регулярна армія, та що всіх інших товаришів, які були захоплені, розстріляли, їй самій удалося підступом від них втекти. Вона чула в штабі совєтського батальйону, де їх допитували, що має бути совєтський наступ, лише не знає, коли. Про нашу силу совєтам усе відомо.

Знов треба було залишати тепле місце та йти в ліс. Блукаючи безцільно по лісі, натрапили ми на залишений совєтськими партизанами табір. Провізоричні намети були зроблені з гіляк і обкладені цеголками снігу, а всередині вистелені гіллям смереки. Виглядали вони, як юрти ескімосів. В деяких наметах були залишені частини одягу та подертого взуття. На білизні просто купами були замерзлі воші. З того видно було, що вони знаходилися не в кращому стані, як ми тепер.

Вони десь недавно залишили цей табір, бо недалеко в густому ліску стояли покинуті ними вози й коні. Засуджені на голодову смерть, пообгризали насамперед дишлі, пізніше, видно, якось повипрягалися і гризли кору дерев. Скільки ми не намагалися нагнати їх на дорогу, якою вони могли вийти на якесь село, все одно коні поверталися до возів. Так ми їх там і залишили.

Пускатися через фронт, не знаючи розташування совєтських сил, я не відважувався. Сидіти без харчів на холоді в лісі також було неможливо. Треба було за всяку ціну дістатися до села та здобути харчі. Згідно з даними розвідки, село Жарків лежало в невтральній зоні фронту, в крайньому випадку могли там бути німці.

Ввечорі, коли стемніло, без шуму, по-партизанському, ввійшов я з відділом на край села і зайняв кілька хат від лісу. Перелякані селяни розповіли нам, що в їхньому селі стоїть сотня німців. Рад-не-рад, я мусів з ними якось порозумітися. Виславши Брута і Олю до штабу на переговори, я доручив їм покликуватися на наше порозуміння в селі Черниці. Як можна було передбачити, німецький капітан, командир сотні, був у тих справах непоінформований і накинувся на наших посланців з криком. Його чорти брали, коли наші поставили його перед фактом, що нас усіх є біля двіста (справді нас було біля сто) і відділ в бойовій готовості чекає його рішення. Телефонічного зв'язку не було. Зрештою, подані нами прізвища німецьких старшин, з якими ми вели переговори, його переконали і він згодився тримати з нами невтралітет.

Тут зробив я помилку, яка потягнула за собою далекойдучі наслідки.

Переконаний, що буде на це час, я з вечора не зробив запасу харчів для відділу. Перетомлені повстанці наїлися до сита і лягли відпочивати. Якраз у ту ніч совєти зробили перше оточення Бродів. Німецькі танки на відтинку шоси Львів-Броди перервали їх перстень і змусили до відступу. Частини червоної армії, що опинилися на південь від шоси (наступ був з півночі), відступаючи, зайшли нас ззаду.

Над ранком почулися в нашому селі, де ми були на постої, поодинокі постріли і глухі вибухи гранат. Постові, які стояли від сторони німців, дали знати, що в селі совєти і що кілька хат, де сплять наші стрільці, вже від нас відрізані.

Трудно було повірити в щось подібне. Я ніколи не сподівався, щоб німці здалися совєтам без бою. Так само як учора їхні пости не помітили нашого приходу в село, так було і сьогодні з совєтами. Збаламучені присутністю нашого відділу німці, почували себе чомусь безпечно, їм і в голову не приходило, що ворог може зайти ззаду. Про наступ вони нічого не знали, бо не мали зв'язку зі своїм штабом.

Совєти, зліквідувавши перших німецьких постових, без шуму ліквідували решту німаків сонними в постелях. В хату, де містився сотенний штаб, вони кинули кілька гранат і було по всьому. В тій катавасії згинуло вісім хлопців, між ними був відомий відвагою кіннотник Куля і з мого почоту старшина Сурмач. З рештою відділу вдалося мені, ледве захопивши зброю, увійти в ліс. До нас долучилося сімнадцять урятованих німців. Кілька з них було без зброї, а навіть один вискочив лише в білизні. Совєти пустили в рух тяжку зброю, а коли розвиднілося, почали нас переслідувати совєтські літаки.

Груба верства снігу обтяжувала наше просування. Вибираючи непроглядну дорогу, за годину ми більше не робили, як три кілометри. Треба було що певний час зміняти стрільців, які протоптували стежки. В глибині лісу випадково зустрівся з чотою Летуна. Пройти фронт було неможливо тому, що совєтські частини були сконцентровані і творили на цьому відтинку суцільний фронт. Направивши німців на Підгірці, я скликав старшинську нараду.

Становище було всім ясне. Брак харчів, мала рухливість відділу не давали жодного права пускатися" в глибше совєтське запілля. Затриматися з відділом на день у фронтовій смузі було надто ризиковно. Треба було також узяти під увагу настрій людей. Перевтомлене стрілецтво було. байдуже до всього. На короткому відпочинку лягав один чи другий стрілець на сніг і не хотів далі рухатися, йому було все одно, де вмирати, їх опритомнювали лише командири, доказуючи потребу боротьби з ворогом, що вимагала багато посвяти й витривалости.

Рішенням старшинської ради було: треба перейти з відділом у німецьке запілля фронту і з весною, коли зазеленіють корчі, вирушити в дорогу на Волинь. За той час, можливо, наступлять на фронті якісь зміни, більше сприятливі нашим замірам. Того ж самого дня, завдяки тим німцям, яких ми направили на Підгірці, нам удалося нав'язати контакт з першою німецькою лінією і перейти фронт.

В ГАЛИЧИНІ

Не орієнтуючися в розташуванні дальших німецьких фронтових частин, початковo я перейшов з відділом на північ автостради Львів-Броди з надією, що зазначений на карті комплекс соколівських лісів буде для нас добрим пристановищем. Одначе в дуже скорому часі виявилося, що воно не так. Після ознайомлення з тереном і за розвідочними даними, що їх ми зібрали, ситуація не була така сприятлива, як ми розраховували.

В селі Ожидові містився штаб 13-го корпусу німецької армії. В околиці села Соколівки знаходилося більше з'єднання совєтських партизан. Через те, що німці намагалися їх зневтралізувати, терен для нас був небезпечний і для того, щоб пережити тут перехід фронту, зовсім не надавався. Тим більше, що деякі села в тому терені були мішані з поляками.

Тиждень часу перебували ми в терені, де властиво село Брахівка було для нас і для відділу самооборони Малиновича-Летуна (якого ми там зустріли і залишили) вихідною базою.

Німці, перепустивши нас через передову лінію фронту, не лишили нас у спокою. Різними способами намагалися відновити з нами зв'язок, щоб тим самим, хоч частково забезпечити своє запілля. З уваги на існуючу ситуацію і щоб зникнути з засягу переслідування німцями, треба було шукати нової розв'язки.

Відбувши кілька сутичок в тих лісах з невеликими стежами совєтської партизанки та польськими боївками, які з ними співпрацювали, ми перейшли назад автостраду на південь в трикутник Броди-Красне-Золочів. Цей терен поміж головними дорогами, які являлися артеріями німецького фронту, на диво був у тому часі спокійний. Беручи під увагу моє завдання і всі можливості перетривати перехід фронту в тому терені, я вирішив розбити сотню на рої і розмістити їх по селах. За допомогою орг. сітки (б) люди поодиноких роїв були розподілені по родинах, в котрих легко було примінити легенду, та частково забезпечені фальшивими документами. При чому, зв'язок був домовлений і на випадок потреби сотня могла бути протягом однієї ночі знову цілою бойовою одиницею. Таку тимчасову розв'язку ми примінили в дійсності німецького запілля. Натомість, щоб достосуватися до вимог самого факту переходу і совєтського запілля, я наказав бійцям копати криївки. Прихильне ставлення і свідомість національного обов'язку населення давали запоруку успішности пляну.

Паралельно з відступом німецького східнього фронту, валки біженців цивільного населення центральних і західніх земель України чимраз то збільшувалися. Щоб не попасти вдруге в підсовєтську дійсність, старалися якнайдальше відійти від фронту на захід. Деякі з них зупинилися в околицях Львова, а дехто пішов і далі-залежно від особистих міркувань чи обставин.

Тому, що стабілізації фронту під Бродами ніхто не міг передбачати, на початках в цій смузі витворилася неначе порожнеча орг. людей. Всі вже причаїлися і чекали приходу совєтів. Згодом низові клітини орг. сітки відновили свою діяльність. Натомість верхівка, яка свого часу відійшла в глибше запілля фронту, була відсутня і не було з ким вирішувати важливіших справ. Для швидшого наладнання зв'язку та щоб зорієнтуватися в загальному світовому положенні, я з вишкільним старшиною Андрієм вибралися до Львова.

Життя цивільної адміністрації та державних установ в той час у Львові проходило начебто нормальним руслом окупованого міста. На вулицях був пожвавлений рух військових машин і пішоходів. Після відвідин ряду знайомих- зокрема Андрій мав їх чимало - ми довідалися про настрої дня. Цивільне населення відчувало поважний брак харчів. Навіть на чорному ринку важко було їх дістати. Німецький терор не зменшався, хоч їх програна була ясна кожному.

Загал в основному панічно боявся приходу совєтів. Люди пакували свої валізки і з відчуттям якоїсь місії або без нього вибиралися на Захід.

Користуючися нагодою, я відвідав Львівську Оперу, де якраз ставили "Аіду" і "Кармен". Нарядно зодягнена публіка, світло, м'які крісла та килими впливали на мене пригноблююче. Я блукав думками по пройдених дорогах партизанського життя та проаналізовував картину, яку змалювали наші знайомі у Львові. Почуття відповідальности за мій відділ і якась неописана прив'язаність до подій, тягли мене назад до бійців у ліс. Після кількох днів ми повернулися до залишеного відділу.

Моя поїздка до Львова не увінчалась успіхом тому, що попасти на зв'язок з вищим проводом в таких умовах була справа не така проста й легка. А складалися на це не тільки умови. Вояк без партійного квитка не користувався повним довір'ям.

Для остаточного вияснення моїх завдань на терені Галичини в цій ситуації, я вислав розвідницю Олю для нав'язання контакту з Волинським Проводом УПА. На жаль, Оля з невідомих мені тоді причин, не повернулася. Щойно по довшому часі, коли устабілізувався фронт під Бродами, вдалося мені нав'язати зв'язок з обласним провідником Блакитним, а через нього з Волошином-Павленком. Наше листування грипсами ішло чомусь дуже пиняво і на мій опис нашого положення, справа відділу не була остаточно вирішена. Згідно з наказом Волошина-Павленка, треба було чекати змін на фронті на місці розположення відділу і вести безпощадну війну з німцями. А місцеві обставини диктували зовсім що інше.

Був кінець квітня. Корчі давно зазеленіли, а фронт і далі стояв під Бродами, хоч з одної як і другої сторони під звуки гармат провадилася напружена підготовча робота штабів ворожих собі армій.

Совєти посилювали фронт новими дивізіями, готуючися до наступу. Німці скріплювали свою оборону та очищали від ворогів запілля. У вільних досі селах, як Закомар'я, Підлісся і Ангелівка, де ми перебували, розташувалися частинно німецькі троси (господарські частини) та міняючися, квартирували відділ танків і протилетунської артилерії. Наша дотеперішня конспірація поміж цивільним населенням виявилася непрактичною. Агенти польської поліції зі Золочева і деякі люди з "Гіві" (допоміжні частини німецької армії), які входили в склад німецьких господарських частин, ставали нам загрозою деконспірації.

Сотенний Гамалія, один чотовий і чотирьох стрільців були першими, що попалися через них в руки Гестапо. Щоб їх врятувати, я використав колишній зв'язок з німцями з часу крем'янецьких переговорів.

Заскочений тим фактом, я заалярмував стрільців і найближчої ночі відділ зібрався в лісі Гавареччина в повному озброєнні і з військовим вирядом, як був перед тим. Ми знову стали перед ділемою: що нам робити?

Ситуація диктувала відійти з того терену в ще глибше запілля. Дістатися на Волинь через устабілізований фронт було неможливо. Почуття обов'язку перед наказом моїх військових зверхників перемогло всякі сумніви.

Основну сотню Гамалії я прикріпив до терену лісів Гавареччини. Один вибраний рій вислав на північ автостради, щоб тримався теренів Брахівки, де ми спочатку перебували, а сам з почотом заквартирував в гаївці в лісі між Підліссям і Ожидовом. В цей спосіб я створив обставини для повного виконання наказу Командування УПА. Підпорядкований мені відділ мав всі можливі вигляди перечекати пересунення большевицького фронту вперед і залишитися в його запіллі.

Очікуючи цього, ми спокійно - якщо можна говорити про спокій у цих умовах - приготовлялися до дальших завдань вже в большевицькому запіллі. Ми вивчали терени, якими мали просуватися вперед, відновляли в своїй пам'яті зв'язки, намічували свої постої і бази. Ми мали пройти через терен, де довго оперували, де набували досвіду і гарту, де з молодих селянських хлопців, робітників, студентів виросли ми в справжніх повстанців і бійців. Де ми, нарешті, мали свої великі успіхи і де на нас чекали наші друзі, знайомі, найближчі нам наші рідні.

Я і моє найближче оточення очікували з напруженням використання тих шансів. Пережиті пригоди і безпосередня зустріч з присмаками фронту змушували кожного з нас поважніше ставитися до майбутнього. Ми глибоко вірили, що звільнені від тиску шкідливої контролі організаційних "друзів-провідників", ми мали стати справжньою понадпартійною, всенародньою збройною одиницею, частиною такої ж УПА.

І нагло в перших днях травня 1944 року я одержав грипса від Волошина-Павленка такого змісту: "Друже Курінний! Сотню Гамалії передайте курінному Наливайкові, котрий в скорому часі до Вас зголосіться, а Ви маєте підпорядкуватися зарядженням обласного провідника Блакитного. Слава Україні! Павленко".

Цього доручення я не злегковажив, ані не шукав вияснень. Все бо було аж надто ясно.

15-го травня 1944 року сотню Гамалії я передав Наливайкові. Після стільки спільних боїв, після стільки місяців безперервної боротьби і безконечних небезпек, я попрощався з останньою своєю частиною. Цим моє завдання курінного було закінчене.

Ясно, що на зустріч визначену з обласним СБ-істом Блакитним я не пішов.

І так прийшов кінець моїм бойово-повстанським діям в рядах УПА. Гіркий кінець великих мрій, безнастанного риску і посвяти.