ВІД ПОЛТАВИ ДО ЯРОСЛАВА, ВІД ДНІПРА ПО СЯН

Геройський життєвий шлях сл. п. Петра Василенка

Дня 21 травня 1946 р. згинув у бою з польсько-большевицьким військом редактор "Лісовика", автор збірки революційних віршів "Мої повстанські марші" член редакційної колегії оцієї збірки нарисів, Петро Василенко-Волош (Полтавець, Гетьманець).

Петро Василенко-Волош народився в 1921 р. в селі, Війтовцях, Яготинського району на Полтавщині. Його батько, свідомий і освічений українець, працюючи важко у колгоспі, мріяв про те, щоби свойого найстаршого сина Петруся, дуже здібного й охочого до науки дати до Київського інституту медицини. Це було важко виконати серед щоденної, нечувано важкої колгоспної нужди. Та прийшло ще гірше. В 1936 р. енкаведівські посіпаки заарештували батька молодого Петруся і засудили його на десять років заслання в далекі табори. Від того часу немає від нього вістки. Мабуть розстріляли, а присуд на заслання проголосили для замаскування. Так робили в тому часі сталінські людоїди зі сотнями тисяч, а то й мільйонами українців. Мати й четверо маленьких дітей залишились в дома у ще гіршому горю.

Молодий Петрусь, не зважаючи на все лихо, рветься всіма силами до книжок. Він учиться, читає багато, і вже замолоду пише вірші, які зразу подобаються всім його товаришам у селі. Чим більше розвивається, тим ясніше бачить світ і життя та всю неправду кругом себе. Не затруїла молодої, живої, палкої, степової душі юнака болшевицька школа, ні брехня їх газет і книжок. Він отвирав щораз ширше очі, бачив і розумів, що раз ясніше життя та усвідомлювався самотужки в критичному, негативному наставленні до, большевицької неволі. А на дні душі жевріла пам'ять про мученицький шлях свойого рідного батька й цілого свойого народу, яка все заставляла думати молодого юнака, - чому?, защо?, навіщо?

Коли ж настала війна й він знайшовся у вирі українського визвольного самостійницького руху, пізнав його програму, - тоді зрозумів усе й знайшов ясну відповідь на всі питання і всі бажання, якими з молоду горіла його палка душа. Тут він знайшов свій шлях - шлях збройної революційної боротьби проти всіх наїзників за волю й незалежність України. На цьому шляху вступив він до УПА. Доля кинула його ген далеко від рідної Полтавщини над Срібнолентий Сян, на західні рубежі української землі. Тут сповняв він свою службу й вірив, що вернеться ще з переможним прапором української визвольної революції через Дніпро, у рідні полтавські степи, щоб на місці помстити смерть батька. Він прагнув цілою душею здійснення тої хвилини. Коли вже ніхто не буде бити, гонити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерей, а буде вільна земля, вільний та щасливий народ. У це він вірив і за це боровся та за це віддав і своє молоде палке життя. Згинув по-геройськи у бою. Окружений, сам відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, устелив довкруги свойого становища землю слідами ворожої крови.

Слава Героєві! З його палкими словами й його піснями, з гимном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі - до Києва й до Полтави, до могили його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи.

Хай його книжечка віршів "Мої повстанські марші" і ця збірка нарисів, яку він почав редагувати й з нею на серці згинув, буде пам'ятником - вінком на його стрілецьку могилу.

Слава Україні! - Героям Слава!