П. П.

ПІД ВЕСНЯНИМ СОНЦЕМ

Весна саме ставила свої перші кроки на поліській землі. Сніг танув з кождим подувом теплого вітру, а весняні квітки з трудом пробивали своїми барвистими головками напів змерзлу землю. Розвивалися дерева, в повітрі починали дзвеніти пташинні хори. Це ж був пам'ятний березень 1943 року.

Відділи Української Повстанської Армії саме тоді почали добре бити німецьких окупантів.

Бундючні гітлерівські кати не сміли вже безкарно грабити села, а мусіли чим-раз більше замикатися у більших містах, та там укріплюватися в грубих мурованих будинках. Полум'я всенароднього повстання випирало геть окупантів з лісів, піль та сел. І вже добиралось до міста.

В однім селі Ровенської области, недалеко від міста Костополя, над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Усміхнені селяни принимали та гостили нас радо. Уважали ж нас прямо за своїх дітей. Ми гуторили зі своїми господарями про майбутнє, про минуле. Про весну та про нашу боротьбу. Чорнобриві дівчата жартували з нами, сміялися та готовили для себе й для нас обіди. Була неділя, а для села цілий празник.

Провесна в цілій своїй красі та величі пишалася над долинами темнохвилястого Случа. На краях села, від усіх сторін стояли наші повстанські дозори. Всі ми чулися безпечно та безжурно продовжували свої розмови. Говорено про наші бої, і про те як у повстанців йшлося, і про тих, що їх німаки половили та силою загнали на невільницьку роботу в Німеччину.

Зі мною у тій самій хаті квартирував молодий сімнадцятилітній повстанець. Він гордився перед селянами, що він такий молодий, а вже пішов у повстанці, пішов у сувору збройну боротьбу проти окупантів.

День заповідався якнайгарніше. В кожного радісно, як на Великдень.

Біля подудня повернулася вислана розвідка й донесла, що на наше село наступає німецька орда. З трьох сторін: від міста Костополя, Брезного та Межиріччя прямували на нас озброєні по зуби німці. Вісімдесят вантажних автомашин, наладованих окупантським вояцтвом понуро підсувалося до села. Село було вже в оточенні, відступати нам було нікуди. Ясно, що ми мусіли приняти цей бій і то проти кілька разів переважаючих сил.

Скоро повискакували завзяті повстанські юнаки. В руках у кожного зброя, що в кого кріс, фінка, кулемет системи Дегтярова, гранати та револьвери. У всіх загорілися очі. Не зважали вони на те, що село вже оточене й ворог пре переважаючими силами. Серця їхні палали невгасимим завзяттям і домагалися кари для проклятого окупанта, домагалися повстанської перемоги.

Село затривожилося. Буде ж жорстокий бій. Наш командир скоро зібрав усіх нас і вислав на бойові становища. Він спокійно глядів в очі своїм воякам. Треба було приготовитися, не датися заскочити ворогові.

На передпіллі вже появилися гітлерівські посіпаки. Повстанські командири впевненим оком гляділи на їхні рухи, але зачіпати не веліли.

Першими почали німці. Гураганним вогнем старалися пробити собі дорогу в село. Ми спочатку не відзивалися, тільки мовчки споглядали на хмари ворогів. А відтак, по кількох хвилинах, на команду, вся наша бойова лінія сипнула по ворогові вогнем крісів та кулеметів.

Ворожа хмара припинилася та залягла. Незабаром на її лівім крилі почулися жахливі, передсмертні крики. Це вислід нашої влучної пальби.

Тиша на мить, така тривожна тиша!

Ворогам прийшла підмога. Звелися вони, з диким реврм та відкрили й по нас сильний вогонь. Ми відповіли їм таким самим.

І знову безвпинна стрілянина, і знову стогнали та падали вороги.

З наших становищ видно, що німці п'яні; цілком не бережуться, стріляють взагалі майже не націлюючись та скоро попадають під наші влучні кулі.

До ворожих становищ прийшов з допомогою ще відділ есесів. І знову почалася стрілянина й наша такаж відповідь. А за тим знову у ворога зойки та крики.

Ми холоднокровно відбиваємо ворожі наступи. Смерть ні трохи нам не страшна.

Розлючені своєю безсильністю окупантські посіпаки навели на нас вогонь з багатьох мінометів та гарматок. З ревом і свистом невблагано летіли залізні головні та жбурляли вгору довкола нас землю.

Аж дивно. До того часу ми не мали ні одного вбитого.

Тим часом інша група німців удерлася в один край села та почала палити хати. Небо покрилося багряними крилами жорстокої пожежі та їдкими хмарами біло-сивого диму.

Ми увірвалися за німаками в село, щоб врятувати перед спаленням. У селі зав'язався вуличний бій. Наш сотенний командир зірвався та крикнув до своїх вояків: "За мною! Вперед! Слава!" З тими словами кинувся він на оскаженілих паліїв. За сотенним командиром подалися й інші друзі. Нестримно полетіли всі на ворога.

За своє завзяття заплатив наш командир своєю кров'ю. Ворожі кулі поранили його та ще кількох друзів.

Ми розлючені такою втратою ще нагальніше погналися вперед на проклятого вотога. Серед наших лав залунали крики повні завзяття та жадоби помстити за нашого командира. Ми спільно крикнули "За сотенного! Слава! Слава! За Волю України! Геть зайдів! Слава!"

Лавою, вихром погнались ми на німців. На ніщо ми не зважали, ні на ворожий вогонь, ні на міномети, ні на гармати. Командир ледви вспівав здержувати найбільш нерозважних одчайдухів.

І таки відступили німці із села. Інакше немогло бути. Чотири години тривав цей завзятий бій. Чотири масові ворожі атаки відбив наш повстанський відділ. Завзято билися хлопці, так, що аж сині води Случа дивувалися.

Перед вечером німці геть відступили з поля бою. Боялися тут довго ждати, щоб не захопила їх всевладна повстанська ніч. Під пострілами наших кулеметів німці позбирали своїх ранених та повною парою на автомашинах втекли в напрямі міста Костополя. На побоєвищі залишилося 58 забитих ворогів та 5 спалених автомашин.

Зорі мерехтіли над недавним полем бою. Ми знову зійшлися разом та заспівали пісню перемоги. Перемога була за нами. І остання перемога буде за нами, за українськими повстанцями.

(Із споминів учасника. - За місячником "До Зброї",
видаваним Політичним Відділом УПА. Рік І, ч. 1 - липень 1943 р.)