Антін Скеля

НАРОДНЯ САМООБОРОНА ДІЄ

Зрадникам народу, що в тяжкі часи боротьби з переважаючими силами ворога, служать окупантові, шкодять народньому визвольному рухові, майже ніколи не прощається. Так і тепер український народ карає своїх зрадників. В селі В. (р-н Гоща, обл. Рівне) одного літнього місяця 1943 року сільська організація Української Народньої Самооборони покарала зрадників, що доносили до гестапо про всі починання народнього визвольного руху. Одному з цих мерзенних зрадників удалося втекти до своїх хлібодавців у місто Рівне. Відомо було, що цей підлий лакей доніс до гестапо про те все, що діялось у селі. В сто відсотках. Треба було сподіватися, що жорстокі гестапівці приїдуть у село помстити своїх вислужників.

Збентежене село гомоніло про той жах, що його принесуть німаки на своїх багнетах. Найбільш зітхали та лементіли жінки. В сивих головах дідів роїлися тільки сумні думки.

Що ж буде тепер?

Знається вже. Приїдуть, скатують, пограбують, спалять, людей у тюрму заберуть, а відтак уб'ють.

У багатьох душах підводився бунт. Руки рвалися до зброї. Темним вечером зійшлися мовчазні чоловіки. Понурі їхні зідхання перепоював тільки сивий дим з цигарок.

Чи тут нема вже виходу? Саме тоді увійшов до хати молодий чоловік. У військовім мундурі, з автоматом на грудях. Різким голосом він скоро розвіяв безсильні зітхання та завізвав до збірної самооборони перед ворогом. А далі розказав цікавим чоловікам про німецькі варварства, про руїни міст та згарища сіл по всій Україні... Опісля про приклади боротьби сільських самооборонних відділів та загонів УПА.

І засвітилися очі та забилися жвавіше серця, навіть у стареньких дідусів.

Ще того ж дня вечером витягнено поховану в криївках зброю та прочищено її. Муніцію, яка була захована в землі, на всякий випадок просушено. На всіх кінцях села розмістилися вартові, що зауважували кожний рух на зовні.

* * *

По кількох днях вартові принесли давнo вже очіковану, а все таки жахливу вістку: "Німці йдуть!"

У селі метушня. Це жінки, старі господарі похапцем навантажують на себе клунки з найпотрібнішими речами та втікають у поле, а звідти вже в ліс. Інші дещо більш розважливі виїжджають підводами зі села. Діти женуть корови та коні на далекі пасовища та в густі кущі ліса. Все інше майно, а перед, усім збіжжя, давно вже позакопуване у землі. Земля-ж мати - своїх таємниць ворогові не виявить.

Найбільш лякалися жінки. Сама думка про те, що німці вже йдуть, про те, що їхні брати битимуться зі зброєю проти гітлерівських людоловів таки у їхнім селі, здавалася їм жахливою.

Дві вантажні та одна легкова автомашина бундючно та грізно вїхали до стривоженого села. Розбіглися по подвірях та хатах німецькі жандарми в зеленкуватих мундурах. Почалися дикі постріли, грабіж. Вкінці людолови зловили 10 осіб. З люти, що немогли зловити більше, били вікна та ламали двері.

Десять в'язнів із страхом гляділи у своє майбутнє. Що ж їх жде. Допити кривавих жандармів, опісля муки на катуваннях невблаганого гестапо. Розпучливі дні терпінь, у тюрмі, яко заложники приреченні на ростріл. Або концентраційний табір з повільним конанням. У найкращім разі можна сподіватися вивезення на каторжну роботу в Німеччину. Але надія на якусь щасливу розв'язку ще їх підбадьорувала. Може ще вдасться втекти з якогось транспорту... А може ще зараз хлопці з УНС-у їх відіб'ють. Хоча не дуже то можна на них надіятися, бо молоді, ще на правдивій війні ніколи не були.

Врешті автомашини рушили. Верталися вже до міста Рівного. Понуре воркотіння моторів пригравало сумний "марш" для десятьох нещасних. Наставлені в груди німецькі кріси та машинові пістолі доповнювали жах майбутности.

За селом, в ровах при дорозі вже чекали на автомашини. Це сільська самооборона таки наважилася відбити своїх та повчити німоту.

Чулися сильними місцеві хлопці та чоловіки, бо їм у підмогу прийшли ще й члени УНС-у з других сіл.

Надаремно бунтівничі серця ждали на правдивий бій. Німці скоро зауважили, що на них приготована засідка. Негайно звернули на бічну дорогу, а відтак повтікали. Тільки навздогін їм посипалися стріли. З цього скористали в'язні, миттю позіскакували з обстрілюваних автомашин, та подалися в сторону своїх. Геть далеко в густі, просторі лани збіжжя. Не завела їх підсвідома надія на скоре визволення з рук катів.

* * *

Німецька легкова автомашина відстала від своїх. Мабуть німецький офіцер, який їхав у ній, сподівався, що так гладко не пройде та ціла людоловля, і тому з розрахунком лишився позаду. Але перерахувався.

Шляхом напроти автомашини йшов молодий хлопчина осяяний радістю звільнення своїх односельчан. Опанований завзяттям, помахом руки спинив авто, витягнув з кишені пістоля й намірив у сторону німців та крикнув до них різко та приказуючо: "Руки вгору!" Шофер хотів боронитися перед таким несподіваним наскоком. Він ухопив зброю, підніс її, та вже хотів націлити в сторону відважного хлопчини. Та запізно. Влучний постріл молодого повстанця повалив його одразу на землю. Ворожа кров цюрком потекла по кермі, по підлозі автомашини та по шосе.

Німецький офіцер, що сидів побіч, здригнувся перед так скорим маревом смерти. Кинув свою МП, що її тільки-що хотів націлити в сторону відважного хлопчини, та підніс вгору дрижачі руки. Повстанець обеззброїв полоненного ворога. Німець благальними очима дивився на свого молодого переможця. Він наперед хотів вичитати, яка доля жде його.

Невкритою радістю засяяв офіцер, коли хлопчина заявив йому, що звільняє його. А молодий революціонер говорив дальше та показував на мигах, щоб офіцер переказав своїм товаришам, що український народ не дасть знущатися над собою та геть прожене з України німецьких окупантів. Збентежений німець тільки потакував головою: мабуть не розумів багато.

Обличчя роззброєного ворога попало в задуму, побоявся офіцер кари від своїх зверхників та від гестапо за те, що дав себе так ганебно роззброїти. Швидко витягнув він з кишені золотий годинник та наставив їх повстанцеві, та геройський юнак байдуже поглянув на мінливе золото, відсунув від себе витягнену руку та гордо заявив:

- Для нас повстанців зброя дорожча всього, а на золото ми не звертаємо уваги. Тільки зброєю здобудемо Українську Державу. "Ми не воюємо за наживу!"

Збентежений та засоромлений ворог гаряче подякував повстанцеві за подароване життя, а відтак мовчки в задумі помчався до міста.

* * *

Цього ж самого дня село вже добре приготовалося до збереження себе й свого майна. Все, що тільки вдалося перенести з місця, закопано в землю та поховано по криївках. Ніччю виведено у ліс коні та корови. Серед лісних гущаків отаборилося ціле село. Треба було перечекати лють окупанта.

На нову помсту ворога не треба було довго ждати. Вже на другий день німаки великими силами стягнулися до села Б. Але в селі не було нікого й майже нічого. Бісилися окупанти по селі. І нарешті вхопили хлопчика-пастушка, що нехотів з іншими втікати в ліс. Цікавий був, зблизька хотів побачити бешкети варварів.

Один рослий жандарм вів хлопчика до колони автомашин. Хлопчина старався йти повільно, розглядався довкруги. В догіднім місці раптовно підскочив, вирвався жандармові з рук та вдарив його своєю головою у живіт. Переляканий німець упав на землю і знепритомнів. Пастушок зкористав з цього моменту, вхопив МП, що впало німцеві з рук. Розстібнув йому пояс зі шістьма магазинками, скочив десь між хати й загубився між житами.

Безсильні вороги посідали в автомашини та повернулися в місто.

Брязкає здобута зброя в народніх руках. Україна не дає знущатися над собою.

(За місячником "До Зброї",
видаваним Політичним Відділом УПА. Рік І, ч. 2 - серпень 1943 р.)