М. Львович

НОВІТНІ ГАЙДАМАКИ

Голуба тишина червневої ночі повисла над землею. Рейки залізниці рожево блистіли серед суворої темені довколишнього ліса.

На краю темної стіни високих дерев появилися мовчазні постаті повстанців. Безладно, але крадькома та безшелесно підійшли вони до залізничного шляху. Чорні їхні постаті поволі появлялися на залізничному насипі, серед блистячих рейок. Руки їхні, озброєні у всяке знаряддя, у дерев'яні коли та залізні ломи, взялися до гарячкової праці.

Рвалися на частини рейки.

Кілька нерухомих постатей чатувало з боків, вогниками своїх палких очей пронизували темряву далечіні.

"Швидше, хлоп'ята! Спізнитися можна!" - шопотом сказав сотенний командир Ярема. І повстанці рухалися скоріше, залізо дзвонило голосніше.

Залізничний шлях між станціями Немовичі й Малинськ (на шляху Рівне - Сарни) став перерваний. Було це в ніч з 23 на 24 червня 1943 року.

Вуха повстанців, прикладені до грудей землі, зловили далекий відгомін локомотиви. За деякий час уже появилися зле замасковані світла поїзду. Локомотива розпускала гірку, сиву хмару диму. Здригалась від стукоту залізного велетня земля. Здригнулись з хвилювання перед ділом повстанці. Чи ж усе вдасться? Мусить вдатися! На те ж повстанці, щоб ворога прохитрити!

Поїзд спинився перед зірваними рейками. В передніх вагонах їхало 150 чоловік німецького гестапівського карального відділу. Вони верталися з погрому поліських, та волинських сіл. Утомленні знущанням над невинними селянами, натішені награбованим майном по українських селах, напоєні жадобою проливання крови, надихані димами спалених сіл верталися до свого гарнізону. А за ними на останніх вагонах тягнулися гармати, танки, муніція та всякі припаси.

Розіспані гіммлерівські гайдуки ще не вспіли відчинити дверей своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзду, як у передніх двох вагонах залунали стріли "фінок". Це сотенний командир Ярема ще з другим таким же, як він одчайдухом другом Дорошем, серіями своїх кулеметів-пістолів гатили по розіспаних німаках. Крик, зойки, проклони, метушня і темнота, як у пеклі. А "фінки" не вгавають. Крізь шум, тріскотіння вистрілів чути стогін та хрипіння конаючих окупантських посіпак.

Дочекалися і вони кари за злочини над безборонним народом.

Як колись гайдамаки, Гонта з Галайдою, так тепер повстанці Ярема й Дорош не переставали бити ворогів. Мстили ж вони всі кривди поневоленого народу.

Переляканим товстопузим катам не допомогла й нічна темнота. Пробували гестапівці кріз вікна втікати з місця своєї кари. Але влучні постріли повстанців не давали висмикуватися ворогам.

Деякі гестапівці пробували боронитися та відстрілюватися. Одна з таких вррожих куль заблукалася і влучила в неустрашимого борця - командира Ярему. Дещо пізніше став ранений і Дорош.

Та Ярема не зважає на свою грізну рану. Йому тяжко відірватися від бою. Із затисненими зубами він докінчує те, що заміряв. Під свистом ворожих куль набирає ще цілий оберемок німецьких МП та пістолів від півживих ще німців. Але вкінці й в нього не стало сили. Цілком обезсилений падає на руки своїх друзів. Не дивота. Бо не минуло ще й трьох місяців, як він теж був поважно ранений.

Рана друга Дороша не була грізною.

В той час інші повстанці взялися до задніх вагонів. Новісенькі скриньки з муніцією та припасами переходять з рук до рук, а відтак на підводи. Заладовані вже підводи хутко виїжджають у безпечне місце. Добре справляються українські повстанці. Здобута зброя та амуніція не раз покарає ще окупанта.

Перед ранком повстанці обезпеченим маршем подались у свої лісові нетрі. А з ними, по середині маршової колони, на ношах неустрашимий новітній гайдамака, сотенний командир Ярема.

(За місячником "До Зброї",
видаваним Політичним Відділом УПА. Рік І, ч. 2 - серпень 1943 р.)