С. Марунич

РІЙ ПОБРАТИМІВ

"Подружились - як Степ з Вітром" - така приповідка кружляла по відділах УПА-північ.

Вітер і Степ - два повстанці й незабутні побратими. Степ - сирота, з-під Новоукраїнки. Вже десять років минуло, як його батька замучили в тюрмі енкаведисти, а мати померла з горя на колгоспній роботі. Був довго Степ колгоспним пастухом, а як прийшли німці й почали ловлю людей, то залишив він рідне село, пройшов широкі степи Правобережжя і подався на Волинь, де саме тоді творилися перші українські повстанські загони. До одного з них пристав наш Степ і там зустрінувся з Вітром. А Вітер прийшов сюди простісенько зі школи. Не зазнав ще гіркої долі, тим то він безжурний, веселий розважав задуманого й сумовитого Степа. Полюбили вони один одного, й обидва стали нерозлучними приятелями. Сплять під одним покривалом: Степ ще свого не має. Діляться останнім, особливо пиріжками, що їх Вітрові часом присилає його мати. Бо Вітер таки волиняк, недалеко свого рідного дому повстанську славу здобуває. А Степові нема кому пиріжків прислати...

Вітер учив Степа, оповідав йому про наше славне минуле. Степ мов зачарований прислухався до оповідань Вітра і ще більше задумався. Він застановився над якимсь оповіданням про козацьке побратимство, що його присягою скріплювано.

- "А чому тепер нема між нашими повстанцями побратимів?" - поспитав врешті Степ Вітра. Цей відповів: "Є Степе, хоча так не називають себе. Ось якби ми - я з Тобою!" - "А чому не називають? Як є, то так повинні називати!" - "Ну, що ж, можна назвати, побратиме Степе!" - пробував зажартувати собі Вітер. Але Степ не жартував. Від того часу він не звав інакше Вітра, як тільки: побратим Вітер. І гордився перед усім відділом і обдаровував свого побратима ще більшою приязню.

В одному гарячому бою з гітлерівськими хижаками, перескакуючи із-за куща під близьке дерево, Вітер якось дивно спіткнувся і впав. Степ хильцем підповз до нього: "Побратиме Вітре! Що з тобою?" Але Вітер невідзивався... "Невже?"... Не хотів вірити Степ. Ухопив Вітра, як малу дитину, на руки, відніс у безпечне місце, благав друзів рятувати побратима. Переконували друзі, що Вітра ніхто вже не врятує... Відвіз до матері Степ Вітра - спільно поховали сина й побратима. Степ поклявся над Вітровою могилою помститись над ворогами за смерть свого побратима. Вітрова мати, яка довідалася про сердешну відданість Степа свому синові, назвала його, сироту, своїм сином.

Пиріжків, що їх тепер присилала Степові його прибрана мати, він не їв. Ділив рівно на двоє, роздаючи одну половину друзям, казав: "Це Вітрова частина. Його немає, з'їжте ж Ви", а роздаючи решту, кінчав: "Це моя половина... Але без Вітра Степ не буде їсти..."

Тужив Степ за Вітром і старався у всьому його заступати. Він і в бою висувався завжди, як колись Вітер; на перше місце... За це й доручили йому командування над Вітровим роєм.

Приклад ройового командира поривав до бою повстанців.

Рій Вітра-Степа страшний для всіх ворогів України. Так само нещадно б'є він тепер сталінських загарбників, як бив колись гітлерівських.

"Така сама зараза! - каже про большевиків Степ. - Вивезли нашу матір!.." А повстанці знають, що це Степ гововорить про рідну Вітрову й про свою прибрану матір. Бо на Сибір вивезли її кляті большевики.

І всі повстанці в рою, за прикладом Вітра-Степа завели вже побратимство між собою. І так створився "Рій побратимів". Він у сотні найкращий. І найкращий у боях. Таким робить його дух справжнього побратимства, що веде їх усіх за одного, а кожного за всіх.

("Повстанець" - журнал,
видаваний Українською Повстанською Армією. Рік ІІ, ч. 1 - січень 1945 р.)