НАЗАР

Сталося це у Львівщині в с. Вільхівець 03.01.45.р. Біля 7-ої години ранку.

Ще не світало, як хтось сильно загріокав у двері придорожної селянської хати.

Аткрой! - кричав хриплий голос знадвору.

Хлопці! Большевики... - тремтячим голосом будила господиня трьох українських повстанців, що ледве годинку тому вступили в хату, щоб до світанку, хоч трішки відпочати.

Та вони вже не спали. Зірвалися - і в кожного зброя вже, напоготові. Навшпиньки підходять до вікна, обережно відхиляють заслону та в місячному сяйвї тільки й бачать: дві темні постаті перед дверима. А далі, під клунею ще чотири з кулеметом, спрямованим на хату.

- Аткрой, аткрой, сукін син, аткрой... - верещать дико й нахабно термосять дверима.

- Друзі! - шопотом наказує Назар, роками старший між ними, загартований революціонер. - Мусимо пробитися! Борисе. Бери крізь вікно тих чотирьох під клунею з "дехтяря", а я з "фінки" візьму тих під дверима.

- Готовий! - шепче Борис. І Назар дає знак рукою. Клацнув замок у кулемета, але пострілу немає... Рвучко відтягає Борис замок вдруге, та знову, - тільки "клац"... пробує ще раз - даремно...

- Друзі! До мене! - шепче Назар і в цю ж хвилину плечима висаджає двері зі замка й завіс.

І на порозі стає кремезний мужчина в короткому кожушку, тримаючи обіруч "фінку" перед собою. Повагом вступає на подвір'я, все миттю просверлює зором, та що це? Під клунею нема вже нікого, а ті два, що перед хвилиною так нахабно добивалися до хати, вже щезають у воротах.

"Он, які відважні" - ... - думає Назар і, тримаючи палець на спусковім язичку "фінки", йде просто на ворога. І тепер він щойно бачить, що біля ворот, ліворуч за тином, стоїть їх у гурті кільканадцять...

Кто йдьот? - падає з гурту питання. Либонь ще не пізнали...

- Свой! - Відповідає спокійно Назар.

- Какой свой? - недовіряють...

- Свой, сваї! - протягає Назар, а сам уже у воротах.

Два з гурту виступає до нього, а він повертається і просто до них - свой!...

"Чи він збожеволів?" - здригнулися оба його друзі, що притаїлися в сутінку біля хати.

Ще чотири - три кроки ділять його від зграї бандитів і раптом тррр, тррррр, тррррр, трррр, тррррр. - безупину строчить "фінка" - на добрий день...

Це наш Назар так світанок стрічає... Це так з найлютішим ворогом України мовою українських повстанців він розмовляє...

З диким передсмертним ревом валиться ворожа зграя. На столочену землю під тином.

- Вона нам уже не грізна!

А тоді: - За мною! Гукає до своїх друзів переможець Назар...

Борис і Микола та з ними чотири хатні жінки - вже у воротах, стрибком через дорогу та ярком - до лісу, до нашого лісу...

За ними ще клекотіння ворожих кулеметів, за ними ще розрив ворожих стрілен, за ними ще дикий вереск, "урра", але все те вже їх не злякає.

І не жаліє українська жінка, що он горить ворогом запалена її хатина. Бажанням вільною на Рідній Землі жити зі своїми дітьми горить її душа...

І не вагається український повстанець вдарити сам один у гущу ворогів.

І не один у нас такий Назар. Їх тисячі, тисячі в рядах УПА - найкращі сини України.

("Повстанець", р. ІІ. ч. 4 - березень 1945 р.)