Берест

"НЕ ЗРАДЖУ"

Уже під сімдесятку було Юрі. Увесь його світ - це річка Дідушкова, Магура, Жаб'є та полонина Скупова. Душа Юри оживала по св. Юрі, як збирав він гуцульску маржинку в полонинський хід, а завмирала осінню, як сходив зі Скупови й повертав до свого сина на піч, як прощався зі своїм стадом. Тоді застромляв він свою голосну сопілку поза два клиночки під самою стелею попри сволок і, здається, обоє завмирали на зиму - і сопілка, і Юра. Засипляли, як засипляє на зиму медвідь, і борсук, і стая на Скуповій, як засипляє вся полонина.

Колись бондарив ще зимою. Та тепер при цій роботі вже руки трясуться. Лиш писану люльку Юра пакав та тютюн собі кришив. Піде в колешню, принесе скритлик тютюнового листя, візьме яворову дощечку та ножика гострого-гострого з-поза череса (з коси собі виробив) та й заходиться краяти "кюкюн" - одиноку зимову розраду.

І пакає Юра на печі свою писану люльку і кріз дим бачить свою Скупову, і болгарів, і вівці... вівці... вівці... Гезде чорна вівця з білою цяточкою на вусі - це Мочарникова, а це - Ількова, а це - ой, Чугайстир пролетів попри ліс і не дав йому любуватися вівцями, а за ним лісна скочила, лиш віпккнула...

Ген по склоні полонини сопілка коломийкою постелилася...

* * *

А цього літа полонина скорострілами заграла, легінями зароїлася.

Ген, у Жаб'ю і Криворівні мадярів, - кажуть, - мадярів, - а гезде сотні легенів лиш: струнко! Та розстрільна, та праве крило стрибком вперед!.. Учєси, аби Вкраїну здобувати - кажуть.

Як пішов Юра зі своєю маржиною зі Скупови, то мадярів не стало, а в Жаб'ю большевики загніздились.

- Одно лихо вступилося, а друге прибилоси, - передав Василь Юрі, а Юра, - груневі. А грунь лісові, а ліс - плаєві... Загуділа верховина... - І пакає Юра писану люльку на печі тай позирає крізь маленьке вікно на той замерзлий моріг, що кругом хати та оборога, та й на зелені гаджуджки смерічані...

В хаті лиш Юра, та невістка Гафійка, та внук Петрик. Сина німці зловили, як голодного року пішов був у "поле" кокорудзів роздобути. Вліті ще писав з Німеччини, на роботі десь там його присилили.

- Ци чювали ви, Юро, єк у понеділок напали болшівники на магуру та вбили Петра Дідушка, єк тут утікав до лісу. Та запалили одну хату, та взєло дві коровки, - каже сусід Ілко.

- А де ж наше восько тоді було? - питає Юра.

- Та дес не було їх на Чорній Річці, дес під Кренту пішли були на засідку, ци шьо, - на тото Юрі Ілко.

- Відав хтос таки мусів їм доповісти, шьо наших гездички нема, - покивав жалісливо головою Юра і пакнув свою писану люльку.

- Бизівно, шьо так. А хіба ж ви не чювали, шьо тоту большівню водить по горах Митька з Голов.

- Єк? Тот, шьо за Полші склеп мав, та з паничема пив? Дивітно си, дивіт! - дивувався Юра.

- А є. Ото шє до недавна то ходили тоті вороги лиш потоками. То як наші вдарют у шини, то зараз передают люди з хати до хати, з груні на грунь і всі наші мужшини мали чес спрєтатися. А теперечка то та зараза почєла вже по грунях лазити. То вам кажу так несподівано. Шьо лиш віскочит з ліса і вже перед вами. А всьо через того клєтого пса з Голов, шьо всі плаї та стежки знає.

- А Бог би му ноги відоймив, - закляв з притиском Юра. - Ой, варівко тепер нам сокотити си, коли свої на своїх ворога водят!..

І пакали старі гадзи люльки.

* * *

Не спиться старому Юрі на печі. Що задень почує, як тепер гори важко дишуть, то вночі ще раз передумує.

Аді, ніхто тоту погань болшівницку ані не кликав, ані не просив. Сама тота саранчє влізла в наші гори і ганєєтся за нашими людьми як ті вовки. Ой, коби то Господь допоміг нашим витовчи тоту заразу в наших горах.

Нагло - стук... стук... стук у вікно.

- Гафійко, Гафійко, відчиняй, пускай нас у хату! Гезде Николай. - Зашуміло, задудніло кільканадцять пар ніг під хатою.

- Гафійко, Гафійко, Николай під вікном. Шож важного мусить бути, єк він у такий чєс стучит у вікно.

Гафійка засвітила кліпку і відчинила хоромні двері. У хату ввійшов Гафійчин брат Николай в однострою і з крісом. За ним внесли стрільця і положили на постіль.

- Єк дужі, Гафійко, та й ви, діду?

- Дєкувать. Єк ти, Николаю, та й твої легені? - відповіли і Гафійка і Юра.

- Принимай, Гафійко, і ви, діду Юро, раненого нашого стрільця, Сокола. В ногу ранений.

- А безпешно йому буде в нашій хаті? - спитала Гафійка.

- Безпешно, Гафійко, - заспокоїв її Никола. - Хата далеко від потока і від верха ще далеко. Та не знаєте, шьо недалеко нас гезде за царинкою, в лісі бункер є в березі. Єк буде шьош небезпешного, заведете раненого там, приложите каменем і замаскуєте мохом та й усе гаразд буде. А до раненого ме віходити санітарка.

- Виздоровлюй, друже Соколе! Аби ви здорові, дідо і Гафійко!

- Шісливо вам! Воюйте кріпко, та відбивайте тоту болшевню! - прорік дід Юра і навздогінці поблагословив їх.

* * *

- Но, а принеси но гарніки з вижної хати. Там у торбині висить на миснику - каже Юра малому Петрикові.

Дід Юра і Петрик щиро заходилися коло раненого. Юра варив гарніку і напаром вимивав рану та завивав зіпраним старим полотном. А Петрик тримав миску з напаром, помагав дідові. А стрільцеві - молоко та буришку з маслом.

Гафїйка газдувала в хаті і поза хатою. Стрілець набирав сили і крові. А рана ропу зі середини викидала, гоїлася. Внедовзі Сікол вже і на ногу ставав, підпираючись клябукою, робив декілька кроків по хаті.

* * *

Уже, сонце високо піднеслося понад ліс і Юрину хату.

Кинуло воно свої проміння на чорногорські шпилі і ярко виступили, вдавалось, так недалеко, ось тут, і Скупова, і Крента, і Костриці за Жаб'єм.

Гафійка пішла до сусіди кукурудзи на жорнах молоти. Петрик подався у верх штафети на дальші руки подати. У хаті сам Юра газдав: стрільцеві ногу перев'язав і заходився бануш йому на снідання заготовити.

Петрик прожогом влетів до хати.

- Діду, болшевики на груні, гезде недалеко. Десь зо сотка їх.

- Соколе, піднімайси. Тікаймо до ліса в бункер, - наглив Юра, накинув на стрільця сердак. Сокіл оперся одною рукою на Юру, а другою на палицю, і подалися мерщій через царинку в сторону ліса. Терпів біль Сокіл і шкутильгав. А Юра всі сили свої збирав, щоб підперти Сокола і приспішити ходу.

- Борше, борше, аби лиш за перші смереки! Пеpeбіжи наперед, відкривай вхід! - сопів Юра і наглив.

Ще, ще, ще трохи і ось-ось вже смерік досягнуть. Обняв Юра Сокола за стан, зібрав усі свої старечі сили і поніс стрільця в смереки...

У смереках відітхнули. Юра зняв крисаню, обтер піт з чола.

- Дєкувать тобі, Господи, шьо ми вже гезде! - і звільненною ходою кріз гущу потяглися до бункру в берег.

- Петрику, ти лишиси з Соколом в бункрі, а я вас закрию. Будеш го сокотити...

Повільним кроком вертав Юра до дому. Віддихав, бо таки добре змучила ця біганина.

Дєкувать Богові свєтому, шьо поміг заховати в безпешне місце нашу зранену молоду силу. Гей - гей! То-то ми тепер, єк тота маржинка на полонині, шьо на неї вовки вночі нападают, та непокоют, та кєрвавлют її... Відай, ми не маємо жити, єк не мемо їх стрілєти, єк вовків з полонини. - Думав Юра теперішню важку гуцульску думу і поволі ступав у верх до своїй хати.

Аж з-за оборога:

- Стой, руки ввйорх!

Юра підвів задуману голову. Перед ним з десять їх, а на переді якийсь з пагонами.

- Шьо тобі треба? - кинув, не задержуючись.

- Стой, бандіт! Ні шага впірйод! Гдє етот бандіт, што ти єво провожал!?

- Не знаю нічьо.

- Врйош бандіт! - Важко впав приклад на похилені плечі Юри. Удар п'ястуком в лице. В голові задзвеніло. Захитався старий і впав на коліна. Сором пекучий обняв його. Це вперше - його, гордого сина Верховини - безкарно хтось посмів вдарити. Могутнім зусиллям піднявcя на ноги. Випрямився. Зір, палаючий ненавистю, впялив у ворога.

- Чьо б'єш, паршєку? - Чос увєзавси, як гнида! Кажу ті - не знаю нічо. Вступайси, заразо, з очей, щезай в дебри, та в болото.

- Атвєчай, ілі застрелю как сабаку! - викинув зі себе пайдьошник і справив до грудей автомата.

Юра мовчав.

Черкнула коротка черга, трьома пекучими вугликами вгрязлася в груди Юрі. Підкосилися ноги, і старий впав як підстрелений олень на замерзлу землю. Припіднявся на ліктях і разом з кров'ю викидав з прострелених грудей палаючі ненавистю слова.

- Не скажу, червона заразо. Не зраджу рідної керви. Помстіть її цю наругу,.. рідна земле,.. ви, верхи стрімкі... і ти... лісе дзелений...

Гукнув стріл. Безсильно впала на землю сива голова. Рідна земля приняла в себе гарячу кров свого сина.

Зі страхом і злістю дивилися на тіло вороги.

- Бандьора!.. Ненависно просичав старший. Хотів штовхнути тіло ногою, та не вдарив. Здавалося йому, що на останній проклін старого відгукнулися гори та ліси, заповідаючи близьку кару за пролиту кров.

Нишком, як гнані голодні вовки, втікали по грунях до свойого лігва.

("Шлях Перемоги". Рік І, ч. 6-7, 1 серпня 1945 р.
Видає Українська Повстанська Армія - "Говерля".
Журнал в об'ємі 26 сторінок. Це оповідання вміщене на сторінці 20-ій)