А. В.

ПІСЛЯ ДВАДЦЯТОГО

Показилися хіба сталінські брехливі собаки вже до решти. День-у-день без перерви, безнастанно гавкають і виють, аж вуха болять: двадцятого липня кінець бандерівцям! Двадцятого липня останній день "терпеливости" радянської влади... По двадцятім, - ну, страшно-найстрашніше! Ціла армія, що Европу завоювала, всі літаки і танки та катюші, всі війська з фронту, вся техніка совєтська оберне всю силу проти решток бандерівців! Ніхто живий не вийде. Здавайтесь! Здавайтесь! Всі здаються! Бандеровці йдуть цілими колонами зі зброєю зголошуватись з повинною і просити прощення. Тільки в одній Волинській області, пише "Радянська Україна", зголосилося протягом місяця 14 тисяч бандерівців разом зі зброєю. Те саме продовжується в Рівенській області та в других областях. - Уряд "Радянської України" видав ще одне звернення. І знову і ще одне. А комісар "внутрєнніх дєл" собі - давай такий же наказ! А комісарчуки собі. І знов зароїлось. Господи Боже, аж голова крутиться. Усі "звертаються", усі закликають, усі грозять, страшать, брешуть, провокують. - Ще тільки 48 годин до 20 липня залишилось, - розкидають по лісах, селах і полях листівки літаки. Ще тільки 24 години, - кидають знову на другий день. - Ідіть, ідіть, спішіть ся, ще один день "продовжено" час зголошення, бо вже йде ціла армія з фронту, - тоді буде запізно. Війна в світі скінчена, ще тільки одні бандеровці воюють. Тепер їх зітремо на порох. Рятуйтесь, поки час, і зголошуйтесь.

Здавалось, що хіба тим скаженим безперервним виттям застрашуть, забрешуть, загіпнотизують усіх, як вуж давун самим страхом гіпнотизує свою жертву і вона йде йому прямо в пащу.

Та не на таких попали тим разом московські дурисвіти. Можуть собі дурити і за ніс водити "греків", "таліянів", чи французів, що їх не знають, але не нас. Ого, ми не скорі на білі ведмеді! Знаємо вже добре тамтуди дорогу і всі стежки. Тепер хай другі, дурні, пробують цього добра, кому так пахне смачно московська большевицька кваша. А нам буде й того, що вже покушали. Ми добре, що раз взяли за зброю. Не одурять тепер нас! Сказіться, а не зложимо нікому в світі зброї. Ми її здобули своїми руками і більше не пустимо. Ми вже добре знаємо долю безборонного. Буде з нас цього добра.

Так думали і говорили українські повстанці та сміялись з усіх большевицьких погроз. Може де трапився і який дурень-слабодух з-поміж "запільників" або т. зв. "околотників", які тільки, ховались, щоб до армії - на фронт їх не взяли, але про революційну боротьбу не думали і тепер мов щурі вилазили дурні на свою власну згубу. Тільки й потіхи, тільки зголошених мали большевики. Але тих, яких вони власне найбільше хотіли дістати у свої руки, українських повстанців-революціонерів, вони не дістали. Даремно стільки шуму робили, даремно чекали на "обдурених". Та не обдурили.

Так минув і двадцятий, а за ним і тридцятий і то вже не один.

* * *

Минув двадцятий і на Гуцульщині. Тихо тут зі "зголошенням". Ще тихіше, ніж де інде. Бож тут довкруги гори - царство непокірних.

Але не сплять сталінські хроби з пропаганди. У них же ж "тьохніка", у них кіно. Нема зголошених з повинною, так вони їх в кіно показують.

27 липня районне містечко Яблонів має атракцію. В кіно йде фільм про добровільну здачу бандерівців з "повинною"... Бундючно чуються і гордо глядять по залі енкаведисти. Майже переможцями чуються. Бо на екрані вже кінець "бандьорі". Виходить його військо з лісів та лугів і спішить з поклоном совєтській власті. Горді й щасливі сьогодні сталінські партійці, як ще ніколи. Нарешті мине найбільша небезпека совєтського союзу. Нарешті скрутять голову тим небезпечним сівачам революції. Ох, яка геніяльна політика нашої партії - хваляться між собою. Жодною зброєю не звоювали ми їх, а давай, взялись за хитрість, за пропаганду, і пішло. Глядіть ось, граждани, пильно на екран. Нескінченим рядом ідуть "бандьори", складають зброю і кленуть та присягають знищити своїх командирів.

А "граждани", - жителі містечка, глядять на екран, а в душі іншу думу гадають. Чи ж би направду так, жалко усе мало скінчитись? Ні, не може бути. Ті, що вчора так славно боролись, сьогодні наплювали б самі на себе? Ті, що досі ніде нікому голови не схилили, що всі окупації видержали з піднесеним прапором Самостійної, Соборної, Вільної, мали б тепер впасти, мали б зрадити... Серце мало не розірветься, - ні, ні, вірити не хоче! Та ж тут довкруги кожний ліс, кожне дерево шумить таємничо безконечні золоті легенди про тих лицарів-героїв, що встали наче з казки на оборону і визволення народу та сповнюють раз-у-раз чуда-діла, неперевершені подвиги, яким рівних не було й немає в світі.

Де ж ти, козацька славо? Де ж ви, хлопці повстанці? Де ж ви, невгнуті революціонери?..

А на екрані, на срібному полотні, йдуть чорні тіні, з похиленими головами... й росте гора зброї...

Здається серце розірветься з жалю, і сорому, і болю... Невжеж...?

А ворог-гад повзе, і шепче, і сичить - ось гляньте тільки на екран, тут вам факти... Та втім...

Трррах!... Таррррах!... Таррррррах! - грають грізно серії кулеметів. Не у фільмі, а справжні. Десь близько, от тут, у містечку.

Ррах! - гахнула і стрясла всіма шибами граната. Зникла одразу вся маска недавнього тріумфу чекістів. Паніка, переполох, втікають, - бандьори у місті! Пропало кіно!

Це сотня УПА під командуванням друга Мороза прийшла в гості у райцентр, щоб продемонструвати свойого двадцятого. Підійшли під муровані будівлі НКГБ і сипнули по тім лігві кривавого гада з кулеметів і гранат.

Ось маєте, гади і брехуни, нашу відповідь, нашого правдивого двадцятого!

А тепер ще на Жаб'є, в поклін Верховині! Тут цілу осінь і зиму, аж до весни 1945 року наша повстанська гуцульська республіка була. Жоден сталінський щур не смів навіть показатися. Але тепер не те... Повстанські курені пішли з весною ген далеко у рейди. Одні на Срібну Закарпатську. Другі на Буковину. Треті ген під Київ де святий Дніпро. Ще інші ген далеко на захід боронити Лемківщини, і в Словаччину та Чехію, ще інші ген на Білорусь. Треба ж нам всюди бути, треба нести вогонь нашої революції широко й далеко.

А тут тимчасом, вже й у нашу, нескорену досі Гуцульщину повно червоних щурів налізло. І Жаб'є, і Бистрець, і Красноїлю; і Голови обсіли та мало не заїдять.

Давай налоги і продналоги! Давай поставки! Давай позики за позикою! Давай добавки, давай молоко, давай худобу, давай і давай. А то до того ще й самі беруть, грабують і крадуть. Та й того мало. Давай їм ще своїх синів і дочок, давай, видавай, зраджуй свою рідну кров. Обігнатися не можна від тої напасти. Згадують гуцули минулу зиму, коли тут була повстансько-козацька воля, і тільки з того зітхають, - одні показують при цьому, а другі затискають п'ястуки. Нема десь довго наших синів легінів... Пішли кудись великою силою і щось довго забарились соколи наші.

А може?.. Бо й тут товчуть у червоній ступі про двадцятого... Не дай, Господи, ще й сорому такого на нашу славцу Гуцульщицу...

Тим часом горами і долинами, яругами і потоками, верхом і лісом, в зеленім покривалі лісів підходять якісь постаті. 9 серпня раненько над долинами Чорного Черемоша зацокотіли знову кулемети.

- Йой, наші, Бігме наші, - летіло з хати до хати по широко розкиненому прекрасному чудовому Жаб'ю.

Кулі свищуть довкруги, але дівчата, а за ними діти таки не видержали. Де там, вони вже на дворі, бігають, заглядають, тішаться аж плачуть. - Прийшли таки наші хлопці, вернулись... А статочні газди тільки приглядаються, як втікають у паніці червоні щурі, і підсміхуються. Чекайте, ось дістанете свою позику!

А там на горбах цокотять кулемети і стукочуть. Так само міцно молоді, стрілецькі серця. Вони пильно дивляться, щоб добре ціляти, щоб не сікти по селянських хатах, по дітворі, ну й по дівчатах. Бо вони знають, що ті заглядають нишком з кожнього вікна і з-за кожного вугла.

Добре б'ють наші славні хлопці. Онде на вулицях вже валяються скрізь трупи сталінських посіпак. А "самий главний" кат - майор НКГБ так втікав стрімголов до пивниці-бункру, що із перестраху гепнув головою до муру так здорово, що по трьох днях помер.

Тимчасом з-поза верхів чути також густу, щораз густішу стрілянину. Це підвідділи сотні Мороза ліквідують ворожі станиці в Головах, Бистреці і Красноїлі. Одразу очистили від червоних щурів і гадів одного дня кілька сіл.

Радіє ціла Верховина. Живуть наші діти! Живе наша слава! Славні легені!

Радіє і ціла Україна.

Бо таки не здались, не зголосились, не покорились. Брехали червоні гади про двадцятого!

Ось далі грають всюди кулемети. Вони співають про волю. Вона живе! Вона прийде!